Першими на землю сплигнули вартові, гупнувши чобітьми, як залізними. Потім зіскочив Леонід. За ним легко випурхнула Ляля, тримаючи пальто на руці, простоволоса, життєрадісна. Вискакували інші арештовані, підхоплюючи одне одного на льоту.
— Серьожко,— звернулась Ляля до Іллєвського з якоюсь особливою сердечністю,— ти впізнаєш нашу школу?
Серьожка глянув на двоповерховий будинок, обнесений високо дротом, і нічого не сказав.
Арештованих чомусь повели не через парадний хід, а через шкільну сторожку, в якій Ляля за десять років навчання не була жодного разу. Тому їй справді здалося, що школа зовсім не їхня. Проте, як тільки вони перейшли сторожку й опинилися в довгому коридорі, Ляля одразу його впізнала. На одних дверях ще висіла давня табличка: "VI А". Ляля оглянулась на Іллєвського, що ступав за нею:
— Впізнаєш, Серьожко?
Німець прикрикнув на неї. В Серьожки сльози бризнули з очей.
Повернули коридором праворуч. Двері всіх класів були позачиняні. VII клас, VIII клас, IX клас — мерехтіло Лялі в очах, як маячіння. Кожна з оцих табличок живцем шматувала їй серце. Проте, ідучи в гурті, зовні вона здавалась майже безтурботною. Наблизившись до одних дверей, конвоїр взявся за ручку і ніби вихопив їх з одвірками: заходь.
Це був кабінет біології. Колись тут в урочисті дні відбувалися загальношкільні збори, малята і старшокласники виступали з декламаціями та скетчами. Тепер приміщення було пусте — ні столів, ні стільців, ні гербаріїв під склом. Лише на голих стінах де-не-де затримались повиті павутиною таблиці, наочні картини з ботаніки. Добре знайомий Лялі леопард і досі насторожено ступав у джунглях. Пузанов глянув на звіра, чомусь просяяв і завів на весь голос:
Хлебом кормили крестьянки меня, Парни снабжали махоркой!
Конвоїр пригрозив співакові автоматом.
Незабаром з'явився перекладач, молодий, джигунис-тий, в шовковій синій сорочці із закоченими до ліктів рукавами, і оголосив усій групі арештованих таке: по-перше, вони будуть тут чекати, доки пан слідчий викличе, кого треба; по-друге, вони мають стати навколішки в цьому залі в шаховому порядку і не розмовляти поміж собою.
— Чому навколішки? — запитала Ляля.— Я не стану навколішки,—— спокійно заявила вона перекладачеві і оглянула товаришів.
Всі обурено запротестували. Борис застрочив, як з кулемета. Що від них вимагають мовчанки,— це ще можна зрозуміти. Але стати навколішки? Чому не просто сісти, хто як захоче, а саме стати отаким ганебним чином?.. Можливо, цим їх одразу хотіли принизити у власних очах, викликати поміж ними огиду одне до одного? Ляля не стільки зрозуміла, скільки інтуїтивно відчула саме цей сенс кари. І вона вмить вирішила, що хай їй хоч зараз рубають голову, вона не стане.
— Я сам поставлю вас! — сказав перекладач з погрозою.
— Не маєте права,— відповіла Ляля, хоча добре знала, що ні про яке право тут взагалі йтись не може.— Це незаконно!
— Ми будемо скаржитись! — викрикнув Борис високим голосом, задерикувато дивлячись на знавіснілого перекладача.
А куди скаржитись — і сам не знав. Всі стояли тісним— колом, спідлоба позираючи на перекладача. Пузанов зухвало міряв його поглядом, тримаючи кулаки напоготові.
Перекладач мить почекав, потім круто повернувся і вийшов.
— Фолькс,— процідив Сапіга презирливо,— дойч. За хвилину до залу ввійшов чітким кроком офіцер,
зовсім молодий, весь наче випрасуваний, з блискучим проділем на лисіючій голові. Перекладач, вбігши цуциком за ним, ткнув пальцем на Лялю. Офіцер подивився на дівчину мовчки: Очі в нього були світлі, красиві, як два сині пустоцвіти. Ляля терпляче витримала погляд тих пустоцвітів.
Минула хвилина, друга... Що він скаже?
Нічого не сказавши, офіцер рушив до дверей. Слідом за ним вискочив у коридор і перекладач. А за кілька хвилин солдати, грюкаючи, втягнули до залу кілька розхитаних, обламаних парт. Льоня весело сів на передню. Ляля — поруч нього.
— Будемо тепер вчити філософію,— оголосив Пузанов.— Маємо час!
Конвоїр гримнув від дверей на нього.
Ляля оглядала арештованих. Крім своїх, знайомих, по кутках сиділи прибиті горем якісь хлопці, заплакані селякуваті дівчата... Можливо, їх було схоплено випадково, в усякому разі, ні Ляля, ні її товариші нічого не знали про них, про їхні зв'язки з організацією. І навпаки, багатьох з активних учасників підпілля не було ні тут, ні в тюрмі. Нікого не було з заводської групи і з тієї дівчачої, що діяла на Подолі. Очевидно, їх не забрали. "Це значить,— подумала Ляля,— що вони брали нас помацки чи майже помацки і нічого ще не знають напевне". їй стало легше.
Зайшов джигун-перекладач і, хизуючись, зупинився біля порога.
— Єлена Убийвовк!
Всі глянули на Лялю. Вона встала з-за парти, і очі її відразу стали зовсім сірими.
— іду.
IX
Від СЛІДЧОГО Ляля повернулася десь за годину. Не заюшена, кров'ю, не розпатлана, не в подертім одязі. Однак товариші, тільки побачивши її на порозі, відчули, що трапилось щось непоправно погане. Очі її згасли і навіть обличчя згасло. І сама зсутулилась, чого ніколи не було з нею раніше, і плаття на ній обвисло, немов вона одразу схудла. Втомлено опустилась на свою парту і, деякий час помовчавши, обернулась до Леоніда.
— Королькова зрадила,— шепнула йому крізь зуби. Жахлива новина пішла поміж товаришами з уст до
уст.
— Королькова зрадила!
Для Лялі це був найтяжчий удар з усіх, до яких вона себе готувала. Вся її чиста віра в людей, в їхні "божественні якості", як висловився одного разу Борька Серга, мусила втримати зараз це випробування або розсипатися в друзки.
Беручись за підпільну роботу, Ляля, як і кожен з підпільників, замислювалась над тим, що її можуть рано чи пізно схопити, знущатися з неї, катувати. Вона уявляла собі найжахливіші тортури, проте жодного разу не уявляла, як би вони могли зламати її або когось із її товаришів. Взагалі, як це можна зламати справжню людину? її можна знищити фізично, спалити чи задушити, і, правду кажучи, Ляля не дуже й здивувалась би, коли б фашисти вирішили саме так вчинити з нею самою.
Вона знала, що таке фашисти. Але зламати!..
І тим разючіший був для неї цей удар.
Коли її завели до слідчого, біля стола стояла Галка Королькова.
Вона зробила крок назустріч Лялі, простягла до неї розпухлі, покремсані руки:
— Лялю!
Ляля стояла мов паралізована. Невже це Галка? Невже це її руки?
— Лялю!..
Лялі хотілось закричати від страху і кинутись геть у двері. Галка...
Власне, це були тільки рештки того, що колись звалося Галкою Корольковою. Навіть взимку, коли її вивезли з крігслазарету, вона не була такою страшною, як зараз — після мордувань. Стояла вся якась перемелена, потовчена, немов її вхопило було в трансмісію, довго переминало та било і щойно оце викинуло сюди до стола. Запухлі очі ледве проглядали крізь щілини, все обличчя — в буряково-синіх саднах, руки з розпухлими, потворно товстими пальцями — суцільні рани. Якби не ця зачіска з локонами та не пишні груди, Ляля, можливо, і зовсім не впізнала б Королько-вої, яка дивилась просто на неї.
— Лялю,— прошепелявила ще раз Королькова беззубим ротом і в знемозі заплакала.
Ляля вся тремтіла, збираючись із силами.
За столом, щось записуючи, сидів той молодий офіцер, що вскочив до біокабінету втихомирювати бунт і звелів занести парти. Поруч нього стояв перекладач, поклавши руки на стіл, і злорадно посміхався. На всіх його пальцях, крім великого, поблискували персні. Навіть на мізинці був перстень. Біля вікна стояв другий офіцер, з зеленкуватим обличчям, з такою кислою міною, немов йому безперервно різало в животі, а він ледве стримувався.
Перекладач, звертаючись до Королькової, вказав на Лялю:
— Це вона тебе посилала переходити фронт?
Королькова вмивалася сльозами...
— Лялю... не проклинай мене... Що зі мною зробили, Лялю... Я все розповіла...
Перекладач наблизився до Королькової, і вона інстинктивно піднесла розпухлі пампушки долонь, мов захищаючись від удару. Перекладач заклав руки за спину:
— Повторюю: це вона посилала тебе до Советів? Королькова вся знітилася в ніщо.
— Я сама йшла...
— Хто організував радіо? — зненацька гаркнув німець від вікна, не звертаючись до послуг перекладача.— Радіо?
Королькова глянула на офіцера з тваринним жахом:
— Вона...
— Хто писав прокламації? — спокійно запитав через перекладача німець, що сидів за столом.
— Вона...
Коли це було сказано, Ляля відчула себе раптом міцніше. їм все відомо, але їй зараз також стало відомо все. Численні версії, догадки, сумніви зникли одразу, тепер залишився один виразний гострий шлях. Вона дивилась на Королькову мовчки, з байдужою зверхністю; Не обурення, не гнів, а глибоке презирство до Королькової відчула Ляля в цей момент очної ставки. Не зненависть і не жаль, а скоріше огиду викликала в ній Королькова. "Жалюгідна! — подумала Ляля, поступово бліднучи і немов костеніючи вся.— Мерзотниця!"
— Хто влаштував тобі втечу з лазарету? — переклав фольксдойч.
Королькова вся затряслася, не в силі стримати ридань. Мабуть, уявила, як її взимку товариші врятували з мертвих.
— Лялю... Лялю!.. Я нічого не хотіла... Я нічого не хочу!.. Я хочу одного — вмерти, вмерти!.. Вмерти разом з вами...
Ляля примружилась.
— Разом з нами? — запитала вона майже саркастично.— Ти цього не варта.
Офіцер вп'явся в Лялю очима. Королькова як розкрила рота, так і застигла. В кривавих яснах її не стирчало жодного зуба.
Королькову німці захопили випадково. Уникаючи десятків небезпек, спритно прослизаючи між постами та патрулями в прифронтових селах, вона дійсно зуміла була підійти вже до самої лінії фронту. І лише в останній момент, уже при переході фронтової смуги, на неї наскочила німецька розвідка і захопила її як шпигунку. В той час, як Королькову вели до штабу, вона ще встигла викинути вбік листа. Але один з німців помітив його і підібрав. Це була перша половина провалу. Другу ж половину з неї вичавили німці в польовій жандармерії в Мерефі, де її було мордовано дві доби підряд. Тут вона назвала прізвища відомих їй підпільників, і її терміново етапували до Полтави.
Після очної ставки Лялю більше нічого не питали й одразу вивели.
"Що її змусило зізнатися?" — болісно думала Ляля про Королькову. Умисно зрадити організацію Галка, безперечно, не хотіла.