Волання шахраїв і негідників підхопили обивателі, які звикли до сморідного багновища брехні й боялися будь яких змін. Власне, перші розраховували саме на них. Дипломатичні служби й усілякі розвідки-контррозвідки взагалі прямо заявили про шкідливість правдобачення бо в роботі їхніх відомств брехня є звичним інструментом.
Тверезі голоси волали, що в самогубстві нещасливого Кайла винен не Синдром Мгамби як такий, а його конкретний носій-базікало, що іноді й кухонний ніж стає знаряддям убивства, що виникнення ефекту правдобачення – унікальний і можливо єдиний в історії цивілізації шанс здобутися на новий рівень. Обивателю пояснювали, що спільними зусиллями синьошкірих і за підтримки небайдужих людство взагалі скине зі свого карку брехливих політиків і нахабних корупціонерів, підступних самозванців і нещирих пасторів, хрещених батьків криміналітету, фальшувальників, зрадників і нездар. Розманіженим їдцям тележуйки втовкмачували, що один синьошкірий в уряді здатний замінити собою ціле антикорупційне відомство, а один правдовидець у Верховному суді – цілі судові палати, але приставали на такі резони не всі.
Не важачи на аргументи ані правдофілів ні правдофобів, над таємницею Синдрому Мгамби наполегливо працювали вчені: епідеміологи, дерматологи, вірусологи, нейрологи та інші…
Невідомо хто перший назвав Меґан Баркінрейд – незлобиву дружину слюсаря автосервісу й маму активної старшокласниці відьмою, але негарна слава розлетілася приморським Вотчітом швидко. Був скандал, коли язиката сусідка звинуватила Меґан у чорній магії прямо на порозі супермаркету, сцену зняли на відео, пригода потрапила до місцевих новин, звідки й виловив її зголоднілий за свіжатиною Шуман. Для нас історія "вотчітської відьми" була кричущим неформатом, оскільки місіс Баркінрейд будь яку свою причетність до нематеріальних сил категорично заперечувала й навіть скаржилася на наклепників у поліцію, але бос відчував голод, а в такому стані його телевізійна паща погоджувалася ковтати навіть нікчемну поживу.
Дорогою до Вотчіта я розмірковував над формою майбутнього сюжету й не знайшов нічого кращого, як ретельно записати звинувачення пильних "викривальниць" бідолашної Меґан, додати помірно насичених фактажем історичних паралелей – було б чудово, якби тут знайшлося щось місцеве, й приправити страву аргументами самої "обвинуваченої". Специфіка МГТВ вимагала, щоб глядач не відчув жодних сумнівів у чаклунських здібностях місіс Баркінрейд, тому обвинувачення мали виглядати переконливими, а виправдовування Меґан – сумнівними.
Відверто кажучи, щоб додати переконливості обвинуваченням кількох схиблених сусідок "чаклунки", мені самому довелося добряче почаклувати. Скажімо, одне зі звинувачень ґрунтувалося на випадку, коли в автосервісі, де працював Тім – чоловік Меґан, довго не могли завести підтоптаний Ягуар, і лише коли добропорядна дружина принесла Тімові обід, автівка дивним чином завелася – чи не відьмацтво! Був ризик, що Меґан відмовиться від головної ролі в сюжеті, де її ж і звинуватять, але на цей випадок я тримав спокусу, перед якою не встояв іще жоден потенційний телегерой:
– Тебе побачать усі піддані ЇЇ Величності! Кожен почує правду з вуст Меґан, а хто захистить наше добре ім'я краще, ніж ми самі!
Матеріал витанцювався слабенький, але це був максимум можливого й Шуман мене похвалив. Особливо вдалим, тобто безглуздим, вийшло інтерв'ю з Меґан біля єдиної цікавинки Вотчіта – Колріджівського "старого моряка"[71]. Величавий монумент нелукавому морському вовку ніби підкреслював дріб'язковість виправдовувань місіс Баркінрейд, здавалося – в відьмацтві її звинувачує сам герой.
А назавтра після виходу сюжету в ефір тихий Вотчіт і увесь Сомерсет сколихнула новина, що донька Меґан і Тіма Баркінрейдів Еллі перерізала собі вени. За роботою реаніматологів слідкувало все графство, дякувати Богу дівчинка вижила і, відверто кажучи, саме це врятувало мою журналістську кар'єру від краху, а канал – від обструкції. За межами графства подія особливої уваги не викликала, про неї швидко забули…
Дідько, за кілька днів перебування на березі Брістольської затоки я навіть не бачив Еллі – вона ходила до школи! В записці, яка мала стати передсмертною, донька Меґан зізнавалася: дівчинка залишає цей світ через ганьбу, якої зазнала її безхитрісна матуся й через глузування однолітків. Формально я не мав би відчувати жодних докорів сумління: ніяких висновків "від автора" в сюжеті не було, я дав можливість висловитись обом сторонам конфлікту й навіть підстрахувався та показав Меґан відзнятий матеріал! Формально… Але я поширив сказану недалекими сусідками місіс Баркінрейд брехню, по суті – наклеп, і я знав, знав, що вони брешуть! Брехня вбиває, Тоні! – нагадав я собі тоді.
У правдозная Мгамби з колоритного кенійського племені самбуру є Мерсі Кіпруто, в тебе є своя "Мерсі" – Еллі Баркінрейд. Мерсі загинула, а Еллі жива, тому Мгамба має значно більше підстав для безсонних ночей, Тоні, але на відміну від тебе Мгамба щиро й безоглядно кинувся на боріння зі всесвітнім злом, себто зі всесвітньою брехнею, себто проти того, від чого загинула Мерсі й ледве не загинула Еллі, а ти, Тоні? У тебе гарна робота й пристойна зарплатня. Ти комфортно почуваєшся в своєму білому котеджі з черепичним дахом над струмком Дінс Брук у Еджвері, ти зустрічаєш у ньому приємну в спілкуванні й божественну в ліжку Ліс із якою ви вже пригледіли гарний будиночок у Саррі, щоправда ніяк не наважитесь на кредит. Як зразковий син ти щонеділі відвідуєш батьків у сонному Ґрантемі, де мама частує тебе своїм ексклюзивним пудингом, а потім витягує надвір щоб похизуватися сином перед сусідами. Ти задоволений життям, Тоні!
Ти незадоволений життям, Тоні. Ти причетний. Ти не можеш дозволити собі стояти осторонь цього апокаліпсису, цього величного повстання остаточного добра проти остаточного зла, якщо вже Небесний Головний продюсер (а точніше навіть Небесний Сценарист) вписав до свого твору саме тебе! Це ж не випадково, Тоні? Найталановитіший з майстрів не може вписати в сценарій випадкового персонажа. Подумати таке було б неповагою до Творця...
– Я не розумію – то ми вже не беремо кредит? Але наш будиночок не може чекати вічно. І я не можу чекати вічно, Тоні! – сказала розгублена Ліс.
– А я не можу розшукати Мгамбу! – відповів я. – Я не можу знайти його через Сіласа Ндіку, через Мекінтайра, через ресепшн готелів, де ми колись зупинялись, через розпорядників залів, де він колись виступав, через клініку в Маямі, через знайомих журналістів, бо ім'я правдовидця зникло з інформаційних стрічок агентств. Останнє повідомлення було з Сан Франциско – міста, де закінчилось організоване Мекінтайром турне. Мав бути ще Лос Анджелес, але інтерес до шоу впав, продюсер розірвав контракт, виплатив Мгамбі всі належні кошти, ще й продовжив робочу візу – той буцімто просив, бо збирався вилікувати дружину від безпліддя. Принаймні, так мені розказував сам Мекінтайр.
– Тоні, ми розмовляємо про нас, чи про один з твоїх колишніх проектів?
Ми сиділи в її скромній кімнаті в Вудфорді. Батьки Ліс давно розлучилися. Мама Лінн опікувалася хворим на ДЦП сином – молодшим братом Ліс, дівчина допомагала їм фінансово, тому не могла дозволити собі більш пристойного житла. Більш пристойне житло мав забезпечити їй я.
– Це не просто один з колишніх моїх проектів, кохана.
– А що?
– Розумієш… я причетний. Я привіз до Америки людину, яка виросла в буші, яка не знала хто такі полісмени, що таке кредитна картка, громадський транспорт, електрика, праска, водопровід, не мала жодного уявлення про правила поведінки в соціумі!
– Не ти привіз цю людину в Америку, а Кон Мекінтайр! І до речі, десь я чула, що твій Мгамба вже ходить в оточенні бодіґардів, тож він швидко адаптувався! У нього є гроші, немалі гроші, Тоні, а до гарного швидко звикають!
– Там де з'являються гроші, з'являються й шахраї, або просто банальні грабіжники. Перед ними наївний Мгамба беззахисний!
– Він відрізняє брехню від правди.
– Так! І ми маємо це використати!
– Хто ми?
– У мене є задум, Ліс! Слухай: сьогодні всі синьошкірі розрізнені, лише де-не-де з'являються окремі маловпливові асоціації. Діяльність правдовидців уже наражається на спротив, і він зростатиме, якщо синьошкірі не об'єднаються, не згуртуються в глобальну течію, здатну викорінити брехню – змінити усталений напрямок розвитку людства, про який самі ж люди – кращі уми цивілізації кажуть, що він рухає планету до загибелі!
– Боже, Тоні – ти наївний хлопчак!
– Можливо! – запально вигукнув я. – Але я… ми мусимо спробувати, і хто як не Мгамба має стати нехай символічним, але лідером руху за всесвітнє оновлення!
– Тоні! Синю епідемію спиричиняє інфекція на зразок ВІЛу – вчені вже виділили Мгамба-вірус, раніше або пізніше розроблять і лікування…
– Отже в нас небагато часу!
– А я, Тоні, – очі моєї коханої Ліс зволожилися. – В твоїх планах є місце для мене?
– Поїхали вдвох!
– Ти знаєш, що я не можу! До того ж… мені вже тридцять…
– Яке це має значення?
– Тоні, — видихнула вона. – Якщо ти залишиш мене надовго, це може виявитись назавжди!
"Ти збожеволів, Ленґхеме! Багаторічне спілкування з метафізичним вплинуло на тебе не кращим чином! Схоже, це професійне захворювання!" Приблизно такої реакції чекав я від свого гучноголосого боса, коли повідомляв йому що звільняюсь і вирушаю на розшуки Мгамби до Америки. Звісно, набір слів від вигадливого Шумана міг бути трохи іншим, можливо – зовсім іншим, але побачене й почуте за кілька наступних хвилин вразило мене чи не дужче ніж прощання з Ліс.
– Чи правильно я розумію, що нашого неперевершеного правдозная ти розшукуєш для того… — почав господар кабінету зовсім не гучно і я б навіть сказав, задумливо.
– Щоб пліч-о-пліч стати з ним на борню зі всесвітнім злом! – скромно закінчив я.
– Чогось подібного я від тебе й сподівався, Ленґхеме! – усміхнувшись, по батьківському сказав бос. – Не дивуйся – в дядечка Шумана на ідеалістів нюх. Що ж, їдь хлопче – твої дракони вже зачекались! Кожен справжній чоловік має вразити в своєму житті хоча б одного дракона! Ех, знали б мої талановиті підлеглі, як їхньому продюсеру самому набридла та суцільна брехня, яку з екранів ТВ ми ллємо на голови наших глядачів! Сам би кинувся в бій, та, – він обвів кабінет важким жестом, скривив гірку усмішку: — скочити на коня не дозволяє вагова категорія! А ти скачи, Ленґхеме! Поки є такі як ти з Мгамбою – в людства ще залишаються примарні надії на порятунок!
– Дякую, босе! – витиснув я приголомшено.
– Джейсон! – поправив мене огрядний сорокарічний чоловік під портретом Метью Гопкінза.