Стрінувся він з Головнокомандуючим вечером, в той час, як той, саме вибірався до театру на святочну виставу. — В той день була присяга на вірність Республиці. — Головнекомандуючий запросив його до себе. Разом зявилися в театрі і тут сталося те, чого він не забував до самої смерти. — Його вітали... Йому, трипільському мужикові Данилові зробили гучну овацію, як лицареві і ґероєві... Його повстаючого ватажка Зеленого, вітав весь народ, як не вітав своїх міністрів і, навіть, самого Головнокомандуючого республиканськими військами.
— Невже-ж я вартий цього?!— думав він нро себе, стоючи в льожі поруч Головнокомандуючого і кланяючись на всі боки.
І коли нарешті, шум трохи затих і піднялась заслона, він почав тихо говорити про ціль свого приїзду. Почав від Київа і кінчив Козятином. Головнокомандуючий уважно вислухав його, але не сказав нічого.
— Чому ви не підете просто з народом? — спитався якось Головнокомандуючого.
Той здивовано підняв брови:
— А з ким-же я йду?...
— З ґенералами, пане Отамане!... — промовив Зелений.
— Але-ж ці ґенерали народні...
— Настільки, наскільки живляться з народу...
Головнокомандуючий замовк, подумав трохи щось про себе і сказав:
— Ви, товаришу Зелений, щира душа, але не завжди можна бути щирим...
Нахилився до нього і сказав де кілько таких слів, від чого потемніло в його очах. Дивився на Головнокомандуючого, як сам не свій.
— Як?!... Галичане з білими хочуть?... Не може бути!...
— Хочуть, товаришу, хочуть! — рівним голосом говорив Головнокомандуючий. — Маємо докази...
— Що-ж тоді?... Тоді, може б ми якось самі... — Почав було говорити Зелений, але Головнокомандуючиїі взяв його за руку і сказав:
— Потім уже!... Зараз не місце...
...Як страшний сон згадував потім Зелений свою таємну розмову з Головнокомандуючим, яка відбулася вже о півночі і після якої він зараз-же виїхав до Козятина.
Всім серцем і всією душею своєю відчував страшну небезпеку, яка звідусіль загрожувала загибеллю і не знаходив иншого рятунку, як допомога самого народу. Повернувшись до своїх побратимів, він росповів їм про ту всю руїну, яка розпочалася в рядах реґулярного війська і всі разом вирішили підтримувати Головнокомандуючого доти, доки лише буде змоги і доки він буде триматися раз уже виголошених засад боротьби.
З метою взяти на себе найбільшу вагу боротьби, поділилися на дві рівних частини і стали на перших лініях двох фронтів: Ґонтаренко з одною частиною став на Червоному, який у той час повстав з боку Коростеня й через Житомир посувався на Бердичів, а Зелений став на Білому, коло Оратова. Проць залишився для звязку в Козятині.
Дні боротьби тягнулися довго і сотужно, без усякого захоплення. Люди ходили як сонні, боролися з обовязку, нудьгуючи за мирним життем, а між ними не жив, а горів весь, цілком самотній тепер, отаман Зелений. Відірваний від життя, позбавлений найменшої радости, — чи то від загальної байдужности й отупіння, чи то від сірих днів і теплих ночей, йому снилися калюжі свіжої крови і довгі ряди людських трупів, з роспачливо витягнутими до неба руками. Правда, тих трупів було досить і в дійсности, але вони валялися де попало і зовсім не здавалися такими страшними, як у сні. Але Зелений тримав свої сни при собі і нікому навіть не згадував про них. Цілі ночі блукав вздовж лінії фронту, стараючись забутися за сон, а дні просиджував де небудь в таємній схованці, пильно стежачи за кождим рухом ворога. І ворог наче відчував незломність його сили і завжди бив там, де стояли подібні до нього, і перемагав їх...
Змагався Зелений і вірив, дарма що чим далі, тим ставало гірше і кожда дрібничка викликала незапокоєння серед його-ж побратимів. Почувалася якась незрозуміла трівога перед чимсь невідомим, що годі було відгадати, або зрозуміти. Як руйнуючий ураґан шумів навколо нього страшний розбрат, а він ще був певний свого призначення і, як жертва вечірня, самотньо згоряв серед перших осіяних туманів. Сам не свій, весь самоофіра всенароднього, згоряв на вівтарі змагання і вірив у свої сили і віддав свою чисту й ніжну душу для тих, що потребували цього і хто лиш належав родом до тих, в імення яких повстав він.
І тут настали події, коли він забувся за все на світі і перестав знати, який день сьогодпя, а який завтра... Слухав ріжних чуток про згоду ґенерала Кравчика з білими і вухам своїм не вірив... Однаково то була страшна й гірка правда, як правда було й те, що командуючий Запоріжським корпусом, бувший повстанець полковник Волохатий пішов до червоних... і вся надія була лише на Головнокомандуючого і до нього щоденно висилав своїх посланців, з яких ні один чогось не вертався...
Прикликав тоді до себе Проця і Ґонтаренка.
Сумні справи, товариші! — сказав. — Треба нам до Трипілля... Ми знову самотні...
— Як до Трипілля, так і до Трипілля... — згодився Ґонтаренко. — Зіма йде, а ми босі й голі.
Проць сидів і мовчав.
— Чому-ж ти нічого не скажеш, Процю? — спитався Зелений.
— Скажу тоді, як посланці вернуться від Головної Команди, — відповів ніяково.
Порадились ще трохи, поговорили і вирішили ще трохи зачекати. Але вже на другий день прийшли вісти, що Головна Команда і уряд перебралися до Любаря і що він з години на годину має виїхати до Польщі. Миттю вислав посланця туди з крівавою прозьбою:
— "Змилуйтеся, не робіть цього! Як найскорше йдіть до нас. Нас зараз всього вісім тисяч, але через місяць буде вісімсот і ми всі помрем за вас!..."
Та це вже було даремною працею. Че встиг посланець виїхати з табору, як до Зеленого зявився якийсь Соколовець і росповів сумну правду. Він тільки — що з Любаря. Уряд два дні тому виїхав через Чарторію до Поляків. Військо частиною подалось в невідомі сторони, а частиною перейшло на польський бік і зараз інтернується...
— Скоріще до Трипілля, скоріще! — говорив Зелений до Ґонтаренка. — Сьогодня-ж вечером, як стемніє, заберете з собою всіх товаришів і постараєтесь непомітно перепровадити їх на тили ворогів... Завтра, або після завтрого я з Трипілцями також там буду...
Ґонтаренко слухав і виконував усе до найменших дрібниць, як ще ніколи. Розсилав скрізь розвідки, їздив сам і, вже до вечера, був майже готовий до свого важкого й небезпечного походу. Перед самим вечором стали наступати білі. Спочатку, годин зо дві, обстрілювали з гармат, а потім пішли в наступ...
Як відбивали повстанці цей наступ, про це ще й досі знають усі села коло Оратова, але як вони відступили аж до Колинівки, — між Винницею та Козятином, — цього ніхто зе знає. Не знав навіть і сам Зелений, як це так сталося, бо вперше прийшлося йому піднести руку на свого і пролити братню кров... Вперше побачив перед собою зрадника, і не знав, як поставитись до нього...
З глухим обуреннєм говорили між собою повстанці про негідний вчинок ґенерала Кравчика, який разом з білими йшов тепер проти них, тих, що в свій час ціною своєї крови здобули столицю Землі Української, яку так легко він передав тоді білим.
Встановлюючись на новій позиції під Калинівкою, Зелений звернувся до Проця й Ґонтаренка з такими словами:
— Будем битись, чи миритись?...
— Все одно нема повороту... — сказав на те Ґонтаренко.
— Я вже не знаю... — якось чудно промовив Проць.
Став Зелений і рота розкрив від здивовання:
— Як так?!...
— Проти Кравчика не піду, бо він наш... — ухилився від одвертої відповіді Проць.
— Але-ж не ми, а він зрадив Україні! — скрикнув Зелений,
— Все одно своя кров...
— Як то все одно?!... Ти-ж, Процю, присягався вмерти, за Україну!...
— І вмру, як треба буде...
— А тепер?...
— Тепер я піду від вас...
— Куди?... до них?...
— Хіба для вас не все одно?
— Та-ж це зрада, Процю!...
— А то не зрада, що вчинила ваша Головна Команда?! — спитався Проць, червоніючи весь.
— Так ми-ж і не слухаємо її тепер!... Ми-ж тепер цілком самотні...
— А прецінь-же ви самі запрошували її до себе... — Почав було говорити Проць, але в цей час Ґонтаренко кинувся до нього і, з незрозумілою ненавистю, крикнув:
— Прецінь, прецінь!... Геть з відси! Геть мені!... і негайно, а то...
— Діти мої, що сталося з вами?! — схопився Зелений.
— Нічого... — стримано промовив Ґонтаренко і відійшов на бік, де стояв гурток трипільців.
Повстанці стояли з опущеннми до долу очами і, мовчки, розглядали заїржавлені від осінньої негоди люфи своїх рушниць. Ніхто з них не говорив ні слова, але всі були напружені й чулі, як міцно натягнута струна на кобзі. І дійсно, в цей час десь бренькнула струна і почувся старечий голос сліпого артисти:
— Чесна перед Господом смерть преподобних його... Хто стратив віру, той неможе молитися... Хай іде собі...
Проць зрозумів, що це про нього, але не подавав ні найменшого виду, що розуміє і сказав:
— Ви, пане отамане, забогато берете на себе... Богато загинуло через вас, яле я не хочу гинути... Не хочу і йду... Досить безладдя!... Йду до своїх, бо в них все-ж таки є якийсь лад та порядок...
Постать Ґонтаренка знову напружилася, але Зелений сумно глянув у його бік і сказав:
— Хай собі йде...
...Ніч була темна, як величезний льох. Над ворожою лінією раз у раз спалахували ріжнокольорові ракети. Серед повстанців було тихо і чуйно. Ґонтаренко сам оглядав позиції, бо отаман приліг трохи спочити в крайній хаті якогось убогого села. Лежав і тремтів, як у пропасниці, а голова так і горіла. — Як що це тиф, то я проте не вмру від нього, а як що... — ворушилися якісь чудні думки і, хвилинами, перед його очами виринали знайомі місцевости Трипілля й Київа, то знов довгою низкою, як на кінематоґрафічному екрані сунулися одна за одною якійсь постаті, серед яких взнавав лице матері, Онуфрієнка, Супоні, дядька Пилипа і Ґонтаренка... Як крізь сон, дивився й чудувався: — Тож Ґонтаренко ще живий, так чого він разом з ними?... Разів зо два зявлялося лице Проця... Воно чогось сміялося, показуючи два ряди зболілих зубів, серед яких якось смішно вишкірався один золотий зуб... і тут-же пригадував собі, як Проць скаржився на зуби і просив його дати йому 50 рублів золотими на зуби і як він ніяк не спромігся на це... І ставало страшно йому чогось, наче якесь страшне злочинство вчинив він, за яке мусить негайно дати відповідь перед самим народом, і вслід за цим, перед ним вставала инша картина: безліч народу, одягнутого в кожухи та свити, підтюпцем біжать до нього, як у час першого наступу на Київ, і всі кричать одним голосом:
— Не спи! Ти не маєш права спати!...
— Боже мій, чого ви хочете з мене?!...