Тут відвага оставила його зовсім. Те саме почування, що наказувало йому не ворухнутися в повозці при обіймах Краньцовської, хоч дуже невигідно сидів, те саме почування не пускало його тепер досередини. Стояв і не міг себе змусити рушитися з місця. Розумів те, що якби тут, біля нього, найшовся Сенько або Краньцовський, то він би пішов. А так стояв і вижидав, аж набере сміливості. Але чим довше вагувався, тим сміливість слабшала. До знаку, як той боягуз, що тікає зо страху. Чим хутче й довше біжить, тим більшого собі страху нагонить.
Уже переконував себе, щоби тепер вернутись, а прийти опісля. Хоч знав, що це лиш пусте оправдання, бо він і потім не прийде. Аж нараз одна думка зелектризувала його цілого й вирвала страх із коренем з його серця. Подумав собі, що це ж лучається йому добра нагода здурити Краньцовську й викрасти з її губок той смачний поцілунок, що вона йому приобіцяла. Адже вона ще досі не знає, хто він. Уважає його за рівню собі. Потім довідається, що він її здурив, але буде вже запізно. Навіть не могтиме його насварити, бо він не покажеться їй на очі. Крадена ж річ смакуватиме йому так, як і заслужена.
Сильне бажання додало йому відваги, закрило його розум темрявою. Ні про що інше не думав. Аякже?! Навіть боязкий песик та закрадається до чужої камениці аж на третій поверх, хоч знає допевне, що там його виб'ють, бо вже били не раз і не двічі. Але, може, вдасться хоч один разочок глипнути на любку.
Пішов Славко з твердою неподатною постановою. Почувався так, буцім це його посліднє передсмертне бажання. Виконати має його тепер або вже ніколи. Зайшов від веранди, попробував двері, — замкнені на ключ ізсередини. Біда! Отже не налякала його ця перешкода! Зважився йти навкруги, попри кухню. Ішов, неначе той лицар помежи градом куль. Страх мав великий. Отже завзяття й відвага більші.
В сінях стояла бочка з водою, бляшана коновка й березовий віник із довгим держаком: десь, мабуть, зо стелі змітали павутиння. Не злякався. Направо двері до кухні, наліво до якоїсь кімнати. Пішов наліво.
Якась стара баба застелювала ліжко.
— Де пані? Мені зараз треба пані.
Славко говорив із поспіхом, неначе сповіщав про пожежу.
Баба покинула стелення й вийшла. Рипнули двері від кухні. У Славкових грудях застукало серце: "Уже їй каже. Ану ж Краньцовська не схоче вийти до нього?!" Радився свого забобону, одначе не розумів його відповіді. Такий був зденервований, що не міг спокійно розмовитися з своїм забобоном. Щось баба бариться. Це не добро віщує.
Аж ось рипнули знов двері. Ворог наближається. Перша битва неминуча. Баба ввійшла. Гарячим бажанням Славка було, що скоро вона йому приносить відмову, то нехай би ще не говорила. Відповідь була добра; перша битва виграна. Славко зітхнув. Переказувала Краньцовська, щоби Славко на неї заждав, вона зараз прийде. Баба завела його до тої малої світлички, де він досі заєдно стрічався з Краньцовською. Ішов через чотири кімнати якийсь роздратований. Неначе не пізнавав цих кімнат, хоч бував у них не раз. У світличці не мав відваги сісти: неспокій його не покидав.
А Краньцовська сьогодні нездужала: боліла її голова й крижі. До того ж усього, довідалася в місті про нові події, що її дратували. Постановила навіть зараз по десятій годині лягти до ліжка, щоби не бачитися зо Славком, бо вона надіялася, що він надійде. Ще навіть не чесалася сьогодні.
Відхилила трохи двері від світлички та й просила Славка, щоби їй сказав причину свого приходу, бо вона ще не одягнена.
— Я мушу, пані, з вами бачитися. Дуже важна справа.
Славко говорив із розпукою та мав намір, якби вона не хотіла ввійти до нього, силоміць відчинити двері. По голосі його пізнала Краньцовська, що він зіправди приходить до неї з такою важною справою, що її ніяк не можна відкласти на потім.
— То, прошу, затримайтеся хвильку, я зараз.
Пішла перед дзеркало. Боліла її так сильно голова, що здавалось їй, неначе лице її від того болю споганіло. Але дзеркало показувало інакше. Тільки очі стали якісь скляні, лице ж як звичайно. Вона не подобала на свої літа, здавалася молодшою. Маленечкі губки, дрібні риси лиця, густі тоненькі брови, буйне волосся уймали їй літ. А понад усе утлість її тіла й жваві, непосидющі рухи робили її зовсім молодою. А саме: не так молодою, як те, що ніхто не вгадав би її віку.
Тепер накинула на себе білу хустину, щоби зовсім закрити волосся. Так прийшла перед Славка. Уважала за важнішу річ оправдувати браки своєї краси, аніж слухати новин, із якими Славко зайшов до неї. Передовсім зачала від хустини. Видко, ненавиділа її. Отже зовсім неслушно! Бо хустина прикрашала її далеко ліпше, чим капелюх. Славко забув язика в роті, побачивши маленький, кругленький кружечок, що ще докладніше виднівся при білій хустині.
Нарікала також Краньцовська на свою поранню спідницю. Та й це неслушно, бо вона додавала її утлій постаті якоїсь таємничості. Глядячи на неї в тій звичайній ноші, Славка аж серце заболіло. Із заздрісним сумом думав собі, що вона дуже гарна, напрочуд!
Краньцовська сіла й узялася рукою за чоло; від бесіди розболіла її голова ще дужче. Потім завважила, що Славко стоїть біля неї.
— Сідайте ж, пане Славку, не церемоньтеся. Не повірите, як мене голова болить: я навіть не завважила, що ви стоїте.
Славко сів і сказав їй, що Краньцовський уже вернув.
— То це та важна справа? — Хвильку мовчала й знов хапалася рукою за чоло. — Я знала, що він вернеться; вчора довідалася в місті.
Тут Краньцовська розповіла Славкові, що її муж дістав від пана Шубравського кільканадцять тисяч корон на агітацію. Бо вибори до сойму вже розписані, а пан Шубравський кандидує.
— А то все на мою голову. Він гроші проп'є, а я потім мушу платити. Я вчора радилася тітки, що маю робити. Тітка раяла не дати ані крейцара. Але то все так діється: кажуть мені, що не потребую платити, а потім та сама тітка лякає мене скандалами, якби я її послухала й не заплатила. Бо він уміє тітці придобритися.
Хоч була хора, отже розговорилася: так дуже допікала їй та виборча агітація її мужа. Може бути, що він ці гроші не пропустить, але зате матиме нагоду зараз по виборах завдати собі новий вандер, а кошти цеї прогулки вже вона заплатить. Було би лучче сталося, якби приятелі пана Шубравського не могли були відпитати її мужа. Нехай би був отам, де западався. Все би менша страта, аніж при цій новій події. А так його відшукали на те, щоби тепер зовсім явно міг тягатися по селах.
— І який він із біса хитрий, — говорила далі. — Вже вдається до вас за посередництвом. Чи знаєте, для чого він вас посилає? Він думає, що я піду по нього. Бо, очевидно, не мав лиця сам приходити. Я досі була така дурна, що ходила по нього. Кажу вам, ціла комедія виходила з того. Варто сміху. Я тепер не можу вам те все розказати, бо хора. Але як виздоровію, то розповім вам докладно про ті комедії. Бо він по такім повороті клякає передо мною, перепрошує, присягається, що вже більше мене саму не лишить.
Знов ухопилася рукою за чоло, бо біль голови не дозволяв їй нагадати собі, що ще мала сказати Славкові. За хвилю пригадала:
— Він прислав вас, а не кого іншого, бо ніхто вже в селі не важиться йти до мене з таким посольством. Бо я кождого сварю. А він до вас удався. Хитрий! Але й я вже навчилася хитрості. Не піду, щоби мав там сконати. Яким лицем вийшов із хати, нехай таким входить. Я вас прошу, щоби-сте йому це сказали. А ще ліпше зробите, як зовсім не покажетеся йому на очі. Це буде для вас ліпше. Бо він як унадиться, то приходитиме до вас після вандрівок на ніч.
Славко вважав, що тепер уже надійшов слушний час сказати Краньцовській своє бажання. Заки вона до нього надійшла, склав собі був цілу фразу на цю тему. Одначе тепер не міг зважитися цю фразу їй повторити. Обізвався тільки несміливо:
— А я би просив ту обіцянку.
Вона силувалась усміхнутися. Та скривила лишень болюче своє лице, але на сміх не спромоглася.
— Тямлю дуже добре, пане Славку! Але мусите мені цей раз вибачити. Хіба ж не видите, яка я хора?
Зневіра й розпука обгорнула його душу. Думав, якими словами нап'ятнувати таке її поступування. Врешті сказав:
— Я догадувався, що ви, пані, відложите знов на завтра.
Вона ж йому хутко відповіла:
— Але ж, пане Славку, не будьте дитина. Чи ви не розумієте, що то значить слабість? А опріч того, я така зденервована тим, що мене ще чекає з тою агітацією! Вірте мені, так мене голова болить, що я вас ледве бачу. Даю вам слово честі, що як тільки трохи вспокоюся, то зроблю вам усе без вашої просьби. Ви не маєте за що мені докоряти. Адже ви самі не приходили через два дні. Певне, були-сте хорі. Але все не так, як я тепер, а отже-таки не прийшли.
Славко налякався. Йому здавалося, що вона говорить про його заразу. Але прикмета затаювати в собі свої тайни не оставила його й тепер. Сказав їй, що він не був і не є хорий.
— Тим гірше для вас. Бо я не винна, що ви прогавили нагоду.
— То не маю вже чого надіятися? — запитався він сердито.
Вона аж просилася:
— Але ж, пане Славку, змилуйтеся! Кленуся вам на все в світі, ну, на нашу знакомість, що це сьогодні неможливо. Ви порозумійте, що до такого поцілунку, як я вам приобіцяла, людина мусить мати відповідний настрій. А я не те що не маю настрою, але присягаю вам, що якби мене хто доторкнув пальцем до лиця, то я би крикнула. Така я нервова.
Славко відвернув голову й дивився десь убік. Вона його знов просила:
— Не дуйтеся-бо, пане Славку! Прийдіть завтра, я трохи вспокоюся. Дійсно, не знаю, як вам те сказати, щоби ви порозуміли. Одним словом, по тім усім, що я перебула вчора в місті, потребую щонайменше три дні, аби прийти до себе. А отже для вас роблю виїмок. Завтра, як лиш трошки вспокоюся, то виконаю свою обіцянку. А сьогодні, вірте мені, що це неможливо. Зрештою, як упретеся, то вже пристану на ту муку. Але аби-сте знали, що почуєте такий само смак, як там, у лісі! А ще, до того, буду кричати та й нарікати, що через вас болить мене гірше голова.
— Та я не думаю вас примушувати, коли не хочете, — відповів Славко сумно.
Вона встала:
— Який же бо ви невірний. Годі мені вас переконати. А я вам даю найсвятіше слово честі, що лишень із трудом здержуюся, щоби не показати вам своє роздратування.