Двір був прохідний на два боки — до кінотеатру "Дружба" й до Бессарабки. Я міг схопити сумочку й дременути геть, але ніяк не міг на те зважитися. Знову зирнув на парочку: сиділи, притулившись одне до одного й очі позаплющували. Я взявся рукою за сумочку — ніякої реакції. Відсмикнув пальці й обдивився: ішли люди, безліч людей — ні, не міг я того вчинити на очах безлічі людей. Коли бігтиму з жіночою сумочкою, кожен мене засіче й залюбки перехопить.
Важко зітхнув і встав із лавки, ще раз кинувши скоса оком на сумочку. Ні, той бевдзь, який муркоче біля дівчини, сильний хлопака, він одразу ж скочить і наздожене мене. Обличчя моє облилося холодним потом — я йшов геть од тієї небезпечної парочки. Зайшов у під’їзд, проскочив повз туалет і подався вгору до кінотеатру "Дружба. Дорогою в мене визрів інший план: візьму квитка у кіно й подивлюся: може, вдасться щось поцупити в темряві. В магазинах красти я боявся, бо там є своя система нагляду, якої я не знаю, окрім того, коли мене зловлять у магазині, то кара за те може бути, вважав я, більша, ніж коли прихоплю те, що погано лежить. Душа моя й досі чинила тому шалений опір, але я себе пересилив і таки пішов до кінотеатру.
І тут я побачив, що на стільці біля туалету лежить пакунок: хтось зайшов у туалет, а пакунка нерозважно залишив. Я сів біля пакунка й хвилину посидів: ніхто на мене уваги не звертав. Тоді я взяв пакунка під пахву й пішов у протилежне фойє — там якраз запускали глядачів. Квиток у мене був до іншої зали, але я зайшов сюди, контролерки не було видно, тож пішов просто до виходу з кінотеатру. Двері тут було відчинено, бо ними щойно вийшла публіка. Весь мокрий зі страху й сорому, я вискочив на вулицю й помчав, як навіжений, униз — отямився тільки на Бессарабському бульварчику. Тут я розгорнув пакунка: були то книги. Одна — "Консуело" Жорж Санд, велика, у зеленій палітурці і з дамою із віялом на палітурці, а друга також зелена, з "Бібліотеки роману й повісті", називалася вона "Кам’яна душа" Гната Хоткевича.
Я сидів і просихав, поступово перестав тремтіти і вже якось проковтнув гіркого клубка, який стирчав у мене в горлі; сонце било крізь листя дерев, грало в мене на ногах і на обличчі; я знову загорнув книги і подумав, що відтепер я не тільки вбивця, але й злодій, — і це знову не викликало в мені ніякої радості, хоч, аби вчинити це, я немало пережив. І от тепер ішов порожній, тіло було ніби палицями побите, і тільки одне мене гріло: не зганьбився я й цього разу, отже, в нашій "компашці" залишуся повноправним членом.
Ми зібрались у підвальчику, як домовлялися, о шостій вечора. Борис поцупив гаманця з грішми, було там дванадцять карбованців (уже на нові гроші) тридцять п’ять копійок. Я показав свої книги, на які мої приятелі подивилися без належного інтересу, а Михайло приніс оту саму сумочку (брови мої при цьому полізли вгору), на яку ласився і я. В сумочці були помада, дзеркальце, пуделок пудри, маленький гаманчик з трьома карбованцями і носовичок. Чемпіоном був проголошений Борис, друге місце присуджено Михайлові, а мені — трете, книжки мої поцінувалися найнижче.
Ця подія відбулася, коли ми були в другому класі, у тисяча дев’ятсот шістдесят першому році; я й сам не міг оцінити тих дорослих книжок. Потім заніс їх додому, мати якось не спиталася, де я узяв їх, а прочитав уперше в десятому класі; особливе враження справила на мене друга книжка "Кам’яна душа", хоч була написана гуцульським діалектом, читав я її з натугою, але вона потрясла мене так, що я вирішив тоді стати філологом, притому філологом українським…
Ми сиділи біля запаленої свічки в підвальчику, горді зі своїх подвигів, й оповідали, як кожен промишляв, я навіть забувся, як важко мені було зважитися на крадіжку і які муки сумління пережив, і от саме тоді, а може, пізніше, до ладу не пам’ятаю, Михайло сказав, виявивши немалу мудрість як для пацана:
— Хлопці, ми зробили це не для того, щоб стати злодіями. Ми і вбивали не для того.
Борис презирливо сплюнув.
— Що ти мелеш? — сказав він. — Погано, що в нас завелися гроші?
— Ми це зробили не для того, щоб стати злодіями, — вперто сказав Михайло.
— Гроші не пахнуть, — сказав Борис. — Глянь, які цяці! — Він вийняв свій здобуток і любовно перебирав пальцями.
— Ми це зробили, щоб не бути боягузами, — сказав Михайло.
— Я теж! — вигукнув і мій тоненький голосок.
Борис зневажливо скосив у мій бік око, але я на нього цього разу вже не зважав, досить було того, що так, як я, думав і Михайло.
2
Не всі свої переступи я вчиняв спонукуваний приятелями, братами-спокусниками, як пізніше їх для себе називав; згодом, згадуючи цей час, я навіть думав, що ми, не знаючи, порушували всі можливі християнські заповіді. Але світ вузький, а світ зла тим більше. Я, наприклад, не міг шанувати свого батька, бо він покинув нас із матір’ю (мати моя була продавщицею в "Продтоварах" на Пушкінській вулиці), зв’язавшись із якоюсь фіфою, яка його й окрутила. Фіфа мала окрему квартиру, забрала туди мого батька, одружила його на собі, народила йому одну й другу дитину (хлопчика й дівчинку — вони були нібито мої брат і сестра), начиняла його ситними обідами, вечерями й сніданками, і мій батько (працював на номерному заводі на Солом’янці, а що саме він там робив, я так ніколи й не довідався) став круглий, пряжка паска на штанях у нього сиділа аж у паху, очиці дивилися сонно, а біля шиї звисало добряче воло. Був він чоловік елементарний, цікавився лиш футболом, пивом та пивними й футбольними компаніями, а ще залюбки забивав у дворі, в якому жив, козла. Я його зроду-віку й не відвідав би, але він, окрім того, що справно платив аліменти, балував і мене, всунувши в руку якусь дещицю, інколи й карбованця, а для мене це були не просто гроші — я з ними міг виявити самостійність у своїй "компашці" або ж мав на що принаймні піти в кіно. Батько мій із мачухою мали одну спільну пристрасть: вони начиняли свою мікроквартиру найрізноманітнішими речами, щоразу стягуючись на них і скаредно економлячи; притому, треба визнати, батько викроював кілька карбованців і для мене. Але вдячності я до нього не відчував, бо мати таки зуміла наповнити мене до нього зневагою, отож бездушно стягав із нього викуп, а він до того ставився, як до потреби сплачувати внески за якусь придбану річ.
У мене був ще один кандидат на батька — вітчим, але це особистість мерзенна. Був він, як казала мати в пориві злості, "кацап", його виперли з армії за скороченням, жінка в нього вмерла, чи він її затовк, дітей не мав, тож приліпився до моєї матері, незвідь-де з нею познайомившись. Мав кімнату в комуналці й часто туди від нас тікав, але потім знову з’являвся, принизливо просив у матері вибачення — все починалося спочатку. Його звали Іван Філіповічь, мав він невеличку пенсію, на роботу влаштовуватися не збирався, днями грав у шахи в парку Шевченка з пенсіонерами, їздив по рибу в Кончу-Заспу, тобто до тамтешніх озер, восени збирав гриби і вряди-годи безпробудно напивався — запої в нього тривали не більше тижня і траплялися не частіше як раз на місяць, часом раз на два місяці. Він тоді прилазив до матері, вибираючись під сходи на чотирьох, губа в нього відвисала, з-за тої губи сипалися матюки, правда, якісь невиразні, бо він ледве язиком ворочав. Перше, що його дивувало в нас: де взявся я і хто, зрештою, такий.
— Убірі яво, — казав він матері крізь ту відвислу губу. — Он мня ррздражает…
— Забирайся сам, п’янюго нещасний! — верещала мати, тоді він стягував зі штанів паска і тим паском починав лупити матір і мене, поки ми з вовчим виттям не вивалювалися, на превелику втіху сусідам, із квартири.
У маленькому п’ятачку нашого двору мати репетувала й махала руками, до неї сповзалися звідусіль жінки й радили викликати міліцію, але мати викликати міліції не бажала; вона брала мене за руку й вела геть — ми йшли в комунальну кімнату вітчима (до речі, й удома ми жили не самі, а з сусідкою, товстелезною Асею Миронівною, яка працювала касиркою в ощадкасі, була самотня і весь вільний час читала романи, які брала в бібліотеці, згодом позичала почитати їх і мені). Ми заходили до кімнати вітчима, мати мала свої ключі, й осідали тут, поки вітчим панував у нашій хаті, а коли прилазив сюди, то ми благополучно тікали, діставши знову кілька разів ременем, до квартири своєї, тоді вже двері защіпали на ланцюга й просили Асю Миронівну дотримуватися цього порядку.
— Ах, Зоя, — зітхала Ася Миронівна, — зачєм ви такого бандіта дєржітє?
Мати, однак, тільки мені пояснила, для чого вона тримала цього "бандита" — вона елементарно хотіла, щоб я, одружившись, мав власне гніздо, тобто вітчимову кімнату, бо наша з нею й справді мацюпусенька. Була то одна з її ідей-фікс, але цілком марна, бо у вітчима незабаром віднайшовся син від третьої жінки, що жила також у Києві, й він прописав його туди, але мати досягла й свого, вона вмовила прописати мене в себе батькову матір, мою бабусю, яка, до речі, завжди осуджувала нестатечний учинок мого батька і жаліла мене, як сироту, хоч ніякий я не був сирота. Я й справді любив до неї приходити, бо й вона мені давала кілька карбованців, а після грошової реформи — копійок, а ще незмінно годувала чудовим борщем і варениками, при цьому дивилася на мене лагідним поглядом і вряди-годи погладжувала по голові. Вітчима ж я ненавидів усією юною душею, і от, бувши в третьому, здається, класі, я вчинив таке, про що й досі згадую із завмиранням у душі.
Була в нас пляшечка з бензином для чистки плям чи ще для чогось. Я вилив той бензин на вітчимову одежу, коли він, п’яний, хропів на канапі, як завжди лежачи долілиць, і кинув на нього запаленого сірника. Одежа запалала, вітчим із риком підірвався і почав із виттям качатися по підлозі, прибігли мати й Ася Миронівна, накинули на нього ковдру й ледве той вогонь збили, а я в цей час непомітно вислизнув у двері так, що мене ніхто й не побачив. Але мати шляхом дедуктивного аналізу допетрала, що це моїх рук робота; цього разу бив мене не вітчим, бо його забрали лікувати опіки, а вона. Потім мати охопила мене руками й ридала разом зі мною, заливаючи мене слізьми й просячи-молячи, щоб я більше такого ніколи не робив, що я щиросердно пообіцяв, бо подія й мене непомірно жахнула.
Вітчим повернувсь із лікарні якийсь присмирілий, йому мати сказала, що це він курив п’яний, заснув із цигаркою, отже, сам себе підпалив, але він щось там щодо мене підозрював, принаймні після того вже ніколи мене й матір не бив, а в часи запоїв зачинявся у своїй комунальній кімнаті й подихав там, аж доки мати не відвідувала його, зжалившись — воістину, "кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями", — і не приводила сяк-так до тями — що там між ними відбувалося, я, відверто кажучи, не знав.
Урвалася моя стежечка й до рідного батька, бо мачуха застала, як він всовував мені трояка, вчинила скандал і виперла мене з їхньої хати, наказавши, щоб я їхнього порогу не переступав, — це було вже в четвертому класі, і я йшов додому, добре переплакавши на Солом’янському цвинтарі, а потім звідти пішов із такою затятою тугою в серці, що не зичив би її переживати й ворогам.