Я подумав: щось воно біліє! На ногах у нього були постоли, під головою лежав бурдючок, а чи щось було в ньому — не знаю. Ще я бачив хустку бежеву й пояс.
— Кому зголосив про вбитого?
— Підсусідкові Герасиму, що його звуть Паламарем. Він на тому Товкачівському хуторі живе з жінкою та дітьми.
— Далеко це од хати?
— З добрих шістдесят ступнів, — сказав Криворученко.
— Герасим оглядав тіло?
— Оглядав, але не чіпав, — сказав Федір. — І от що ми побачили: там, де лежало мертве тіло, місце нестолочене, і ніякого знаку не було, що саме тут його вбито.
— Правду свідчиш? — спитав, пильно позирнувши, Скиба.
Тоді Федір Криворученко витягся, а обличчя його зробилося поважне, навіть урочисте:
— Кажу під совістю святу правду! — сказав і ступив у мій бік, щоб підписатися під своїми словами.
Я пильніше придивився до нього. Мав сірі звужені очі, і стояло в них щось завмерло-застигле, як і в тих рудівських полях, що ми їх нещодавно оглядали…
Я ступив до вікна перш, ніж прийде Герасим Паламар, щось покликало мене подивитися ще раз на ті дивні червонясті поля. Але звідси не побачив я піль, тільки шматок вулиці й молодицю, що йшла боса по дорозі, несучи на коромислі дерев'яні відра. Вода вряди-годи виплескувалася на дорогу, а молодиця, начебто відчувши мій погляд, повернулася. Я вразився на зовсім молоде, прегарне обличчя, мене обпекли великі тужні очі, а вуста молодиці розсунулися чи до сміху, чи до плачу…
— Оце повернемося додому, — сказав у мене за спиною Іван Скиба, — то спробуєте, пане канцеляристе, моєї ягодянки. Кладу я туди все, що набереться: малину, смородину, груші, яблука — хай буде навіть упале з дерева. Додаю агрусу, вишні — всього потроху. Коли ж перешумує, забиваю в міцне барило, бо воно виходить пінне…
З другого кутка світлиці щось прицмакнуло — там сидів дячок Стефан Савич. Я повернувся. Дячок губивсь у кутку, малий і непомітний, вуста його всміхалися, а очі були, як у тої жінки, що уздрів її через вікно, великі й сумні.
— Наганяєте мені смаку, — сказав він і засміявся якось хрипко.
3
— Це ти Герасим, якого прозивають Паламар? — спитав Іван Скиба, налягаючи грудьми на стіл. Герасим хитнув.
— Живеш у хаті козака Івана Товкачевського? Паламар сів на лаву, обличчя його було від мжички, що знову посіялася за вікном, вогке. Витяг ноги в чоботях, аж простяглися на півхати, й обперся лівим плечем об стіну.
— Я тоді порався на току біля пашні, — сказав Герасим спокійно. — Саме сонце сходило…
Герасим зупинився серед двору, щоб глянути, як сходить сонце. Стояв і мружився, а воно, виринувши раптом з-за іржаво-синявих полів, засліпило його. Побачив, як жене неподалік вівці Федір Криворученко, і вівці здалися йому пухнастими хмарками на червонястому тлі. Ще за мить уздрів, що Федір покинув вівці й побіг навпростець — у нього було перелякане й перекошене обличчя.
"Там, їй-бо, мертвий чоловік!" — прошепотів Федір, ледве переводячи з бігу дихання…
— Де саме він лежав? — спитав наказний сотник.
— Біля рову, що зветься Товкачівський, на землі його милості пана полкового писаря.
— Ти сам мешкаєш на хуторі?
— З жінкою та дітьми, — відповів Герасим. — У тому хуторі одна тільки хата.
— Ходив дивитися на тіло?
— Разом із вівчарем. Потім ми гукнули Івана Хвилоненка, підсусідка пана Якова Огроновича, й показали тіло.
— Місце там було потолочене?
— Отож-бо і є, що ні, — відповів Паламар, і це було все, що він знав.
Я покликав його підписатися під тим, що сказав, а що був він неписьменний, пішов до мене підписатися на його прохання рудівський дячок Стефан Савич. Я придивився пильніше вже до дячка: розумне й по-своєму гарне обличчя засвітилося проти мене. Руки виписували літери легко й управно — був це писець умілий.
— Де вчилися, пане дяче? — спитав я тихо.
— Там, де і всі. Одну маємо alma mater, — відказав дячок і подивився на мене чи іронічно, чи весело.
Герасим пішов, а я знову встав, щоб розім'ятися. Вдруге підійшов до вікна, але до іншого, з протилежного боку. Тут побачив городи, що тяглися до сусіднього обійстя з вишневим садком, — листя вишень було побите іржавою рудизною. Сіра незрушна тиша стояла в нашій хаті, здається, припливла вона до нас від тих городів, що на них я дивився.
— Будемо кликати Івана Хвилоненка, — сказав якось знехотя Іван Скиба.
— Попитайтесь у Лук'яна Поповича, — обізвався дячок, знову завовтузившись у кутку. В нього сльозилося одне око, і він утер його рукавом, загинаючи до щоки рідку і вже сиву борідку.
— Чому саме Поповича? — спитав Скиба.
— Тримає шинок. А самі знаєте: туди заходять усі приїжджі…
Він знову втер око і подивився на мене ясно-сірими очима.
4
Але Поповича не треба було кликати: сам переступав поріг.
— Таки тримаю я шинок, — сказав він. — Через це й приходжу до ваших милостей без нагадування, дещо таки знаю. Тоді, коли оглядали небіжчика, я не посмів улазити зі своїм словом, але теперички — пора! Наперед скажу, що ймення, прізвища і хто він, убитий, не знаю…
— Коли це сталося? — спитав наказний сотник.
— У неділю, сьомого вересня. Був він з двома стадниками значкового товариша Нестора Федоровича, один Михайло, прізвища не знаю, а другий — Лук'ян Кнуренко. Третій — стадник полкового судді пана Ягельницького, він же Кочубей, четвертий — коровник пана Дмитра Маркевича, п'ятий — убитий, а шостий — його, вбитого, товариш, хто він і звідки, бог його відає!
— Усього шестеро?
— Так і є. Троє приїхало верхи — це два стадники значкового товариша Нестора і стадник пана судді.
— Довго в тебе були?
— З півгодини, — сказав Лук'ян Попович, присідаючи на лаву.
Він, певне, йшов сюди швидко, чи, може, зашвидко випалив своє зізнання, бо сидів і віддихувався. За його спиною стояло вікно, і я побачив на шибці кілька тремтливих крапель, що клеїлися до скла і боролись із вітром, котрий їх здував. Іван Скиба теж подивився на ті краплі.
— Дощ почався, — озвався зі свого кутка дячок Стефан.
— Не так воно й дощ, — сказав Лук'ян, — як таке: наче небо на землю сісти зібралося…
— Пили вони в тебе? — спитав Скиба.
— Більше говорили. Після того подалися просто в село. Були тверезі, й ніякої суперечки поміж них не було…
У Лук'яновім зорі засвітився той-таки сірий спокій, що так вражав сьогодні мене.
— Підпишіться за мене, пане Стефане, — попросив вія дячка Савича, і той, сполохнутий, різко звівся на ноги, аж хрумкнуло йому в колінах.
— Хто в Рудівці шинкує ще? — спитав Скиба, натоптуючи люльку.
— Андрій Хвостенко, підсусідок пана Огроновича і В'юцка Безкровна, шинкарка пана Маркевича, — сказав по дорозі до столу дячок Стефан.
5
Дячок був невисокий і тонкий, перетягнутий у стані поясом, обличчя його помережане зморшками, але очі світилися по-молодечому — єдині очі, у яких не було сумрявого сірого спокою. Я відчув до нього приязнь і знову використав нагоду, коли наблизився до мене, щоб завести легку балачку:
— Значить, училися, пане Савичу, в Києві?
— Певне, як і ваша милість, — блиснув очима дячок.
— До якого класу дійшли?
— Кінчив поетику.
— Значить, у вас є, пане дяче, книжиця з віршами? Дячок звів на мене трохи насторожені очі.
— Книжиця з віршами у мене є, — сказав спроквола. — Але ж чи вам, пане канцеляристе, те цікаво?
— Я теж дійшов до філософії, — мовив я, — ще й провчився на ній цілий рік. Після того рушив, як і ви, шукати місця прожитку. Так само колись учинив мій батько Остап і дід мій, неспокійна душа, Ілля Турчиновський. А питав я, пане Савичу, від того, що і в мене є книжиця з віршами та всілякими записами, ми могли б при добрій нагоді та згоді ними обмінятися…
Але дячок не встиг відповісти мені, бо зайшов Андрій Хвостенко. Під час нашої з дячком розмови Іван Скиба подрімував у кутку за столом — наш інтерес йому був чужий. Коли ж зайшов Хвостенко, він знову набрав урядової постави.
6
— Були вони в мене, аякже, — сказав Огроновичів підсусідок. Говорив швидко й викидав із себе слова, наче випльовував круглі камінці. — П'ятеро чоловік було: пана судді стадник Кочубей, значкового товариша Федоровича стадник Михайло, ще й коровник пана Дмитра Маркевича Хома Біда, звісно, і той убитий з товаришем, хто зна, як їх і звуть. Сиділи вони до полудня.
— Багато випили?
— Та сім кварт, по три копійки за кварту. За них мені Біда й хустку гранатово-рябу застановив — хустка на двадцять копійок.
— Ну а коли випили?
— То й пішли від мене. Хвоста тобто, десь, як по правді сказати… ополудні! Еге ж, пішли собі, а мені яке діло куди? Я так і жінці своїй сказав: яке мені до того діло, кхе! Заплатили чи б то заставу лишили, то й гаразд!
— Не сварилися поміж себе?
Андрій Хвостенко поставив супроти наказного сотника нетямкуваті оченята, начебто питано щось дивне.
— Ні, не сварилися, — категорично відказав він. — І більше в мене не були…
Я помітив, що в Андрія Хвостенка, чи Хвоста, як його прозивали, дивної барви волосся. Мало воно рудуватий відлив, так само, як і його одежа. Такого кольору була й гранатово-ряба хустка, яку заставив Хома Біда, — це була барва цього рудого краю. Село теж звалося Рудівка, бо все навколо таки й справді випромінювало рудизну: земля, хати й люди. Навіть солома на стріхах виглядала не як скрізь — росла на червонясто-синій землі й набиралася тої барви ще на ниві.
Мені захотілося прогулятися селом, а затим вийти і на ті порожні й чудні поля. Хотілося пильно придивитися до них, бо не полишала мене думка, що вони — це спина смертельно пораненого чоловіка, а водночас — манливе, хитливе багно, з якого виглядає безліч затамованих, але й зірких очей. Від тих очей струмить, як світло, сірий спокій, що помітив я його, ступивши на цю землю. Можливо, він ставав манівною силою, що раптово приголомшує людину і примушує її наближатися до себе. Сплутує волю, притьмарює мозок, і людина починає йти, не маючи сили спинитися. Йде вона доти, доки не ковтне її червонясто-синя барва і доки не почне нею упиватися, як упивається все тутешнє зело й живність. Через це, подумалося мені, всі люди тут навіть ув одежу рудувато-синю вдягаються, через те у них так дивно пригашено погляди — вони з іншого світу, і нам з Іваном Скибою тут незатишно. Я мимовільно пригадав молодицю, котру бачив, коли виглядав у вікно, — щось було у ній незвичайне. Щось таке, від чого серце моє зіщулилося, і відчув я невиясний біль — прошив він мене наскрізь.