Але я його і не очікував. Мені просто було цікаво брати в цьому участь, а головне — бути свідком захопливих подій: Мирославиних яскравих успіхів у всьому, за що вона бралась. У неї все так чудово виходило, і це робило її такою щасливою, що у мене на очі час від часу наверталися сльози величезної радості за неї.
Але одного дня наш мандрівний ретрит закінчився, і ми повернулися в Україну. Мені й усім хлопцям хотілося якнайдовше бути з Мирославою, тож ми всією групою супроводжували її до Івано-Франківська. Коли ми всі доїхали з нею до її дома, я зрозумів, що це останні миті найкращого, найщасливішого епізоду мого життя. Я був дуже вдячний життю і Богові за цей епізод і думав, що нічого кращого і навіть подібного в моєму житті не буде, бо не може бути. Адже не може у світі існувати хтось, прекрасніший за Мирославу.
Потрібно було прощатися, і я подумав, що повинен на прощання сказати їй дещо, що їй варто на всяк випадок знати. У мене не було можливості опинитися з Мирославою наодинці, тож довелося сказати це при всіх:
— Прекрасна Мирославо! Я маю тобі повідомити на всяк випадок, що я тебе кохаю і що, якщо колись ти цього захочеш, я буду неймовірно радий присвятити своє життя дбанню про твоє щастя, одружитися з тобою, мати з тобою дітей та онуків. Я прекрасно розумію, що у мене немає якостей, необхідних для того, щоб бути твоїм щастям. Навряд чи тобі може бути цікаво провести життя в товаристві такої звичайної людини, як я. Я не маю нічого такого, чим би ти в мені могла захоплюватися. Мені нема чого тобі запропонувати, крім моєї любові. Але це тобі готовий запропонувати кожен з нашої команди, наскільки я помітив. Тож імовірність того, що тобі може захотітися скористатися цією моєю пропозицією, на мій погляд, мізерна. Проте я вважаю, що ти маєш про неї знати. І ще я хочу, щоб ти знала, що я дуже щасливий, що ти існуєш. І я дуже люблю Бога за те, що ти існуєш, і дуже вдячний Йому за це.
Я сказав це просто, зі спокійним, умиротвореним, щасливим виразом обличчя, який був найкращим підтвердженням того, що слова "любов" і "щастя" є цілковитими синонімами. Хлопці були вражені моєю промовою. Вони ніяк такого від мене не очікували, бо, на відміну від них, я ні трохи не залицявся до Мирослави під час нашого мандрівного ретриту.
— Любий Андрію! — відповіла мені Мирослава. — Я приймаю твою пропозицію. Я теж тебе кохаю і хочу одружитися з тобою і мати з тобою дітей та онуків. У тебе є всі якості, необхідні для того, щоб бути моїм щастям. І мені буде дуже цікаво провести життя у твоєму товаристві. Перше і головне, чим я в тобі захоплююся, це твоє вміння любити. Я покохала тебе саме за нього. Хто любить, той люблений. Ця твоя самодостатня, щаслива любов, яка ні на що не претендує і через це ніколи не може стати нещасною, цей скарб, який ти мені запропонував, — найрідкісніша коштовність, яку мені не зміг до тебе запропонувати жоден чоловік. І я прагну прийняти цю коштовність від тебе і насолоджуватися нею все своє життя.
ДВІЙНЯ І КАР'ЄРА
Коли я прийшов до пологового будинку, медсестра винесла два пакунки і спитала:
— Ви татко?
— Так, — відповів я.
— У вас двійня. Оце хлопчик, три двісті, — сказала медсестра, подивившися на бирочку на одному з пакунків. — А оце дівчинка.
На бирочці дійсно було написано "Хлопчик. 3200". Я дістав гаманець, відрахував три двісті за хлопчика, дав медсестрі і спитав:
— А скільки за дівчинку?
Медсестра зареготала, сховала гроші в кишеню і, давлячися від сміху, сказала:
— Дівчинку беріть так.
Забравши два своїх коштовних пакуночка, я побачив свою кохану дружину Леру, слабеньку після пологів, але дуже щасливу, яка підійшла і взяла у мене з під пахви величезний букет золотистих троянд, бо я не міг їй вручити його сам, через те що обидві мої руки були зайняті дітьми.
— Хлопчик — три двісті. Дівчинка — три сто. Здоровенькі, гарненькі, — з сяйливим обличчям щасливо повідомила мені Лера.
— Уже заплатив, кохана. Три двісті за хлопчика. А дівчинку віддали так, — відповів я.
Лера сміялася дуже весело і довго. Обожнюю її сміх.
— Дуже люблю твоє почуття гумору. І тебе дуже люблю, — сказала вона, насміявшися, поцьомала мене і забрала у мене дівчинку.
Я теж поцьомав свою кохану дружину, забрав у неї дівчинку, дав хлопчика, і ми пішли до виходу.
Так розпочалася найщасливіша епоха мого життя — епоха мого батьківства.
— Вони не просто двійня, вони близнюки! Це ж доведеться, щоб їх розрізняти, щоразу дивитися отуди, де видно, хто хлопчик, а хто дівчинка, — сказав я, коли вдома ми розгорнули наші коштовні пакуночки і виклали їхній вміст на ліжко. — Потрібно їх підписувати. Піду куплю маркер. Навіть два: синій для хлопчика і рожевий для дівчинки. І вже можна придумати їм імена, бо вони вже народилися і найближчими днями їх треба буде зареєструвати.
— Не квапся з цим, коханий. Пару днів можна почекати. За цей час ми зрозуміємо, які імена їм підходять, — відповіла Лера.
Оскільки імена нашим дітям ми ще не придумали, в дитячому магазині я купив три маркери: рожевий, синій і жовтий. Я вирішив малювати на щічках малюків сердечка. Рожеве сердечко на дівчинці — просто круто. А синє на хлопчику — щось не те, краще синє-жовте.
З цими сердечками на щічках вони були неймовірно милі. Маркери підходили для дітей від нуля місяців і були вироблені з настільки безпечних для їхнього здоров'я матеріалів, що, згідно з інформацією на етикетці, діти могли розмальовувати ними навіть свої язики.
Попри мої спроби вносити в усе веселі нотки і те, що завдяки цим спробам, а також тому, що за ці кілька годин ми до нестями полюбили наших чарівливих малючків і відчували неймовірну насолоду від турбот про них, ми з Лерою були сповнені наснаги, безсонна ніч, яку вони нам влаштували, цілком знесилила й виснажила нас. Дві новонароджені дитини одночасно — це-таки дуже важко.
Вранці, приїхавши на роботу, провівши нараду і вирішивши кілька нагальних питань, я відправився до директора нашої компанії і попрохав його відпустити мене в неоплачувану відпустку на півтора року у зв'язку з народженням у нас двійні.
— За всі роки моєї роботи в компанії я жодного разу не брав відгулів і дуже часто працював у вихідні, бо ставлюся до роботи як до найпершого пріоритету мого життя. Крім того, за всі роки моєї роботи в компанії я жодного разу не бував на лікарняному, бо завдяки здоровому способу життя ніколи не хворію. Прохаю вас це врахувати, босе.
— А чому ви не хочете йти стандартним шляхом — найняти людину або навіть, якщо потрібно, кількох людей, які б професійно допомагали вашій дружині дбати про вашу двійню, — поцікавився бос.
— Мені важко пояснити так, щоб це не звучало легковажно й сентиментально. Просто зараз — єдиний період у їхньому житті, коли вони настільки безпорадні, залежні від опіки, коли ті, хто про них дбає, складають весь їхній світ і так сильно їм потрібні. Щойно вони трішки підростуть — вони підуть у великий світ: до садочка, потім до школи і так далі. Тоді буде достатньо приділяти їм увагу у вільний від роботи час. Тоді моя цілодобова увага не буде їм потрібна. Вони ставатимуть все самостійнішими й самостійнішими. А потім моя роль полягатиме в тому, щоб давати їм необхідну їм волю й незалежність, дозволяти їм робити помилки та вчитися на них. Але зараз я відчуваю момент, коли моє непереборне бажання цілодобово бути з моїми малючками збігається з їхньою природною потребою в цьому. І я жадаю не проґавити цей момент, — спробував я дати розгорнуту детальну відповідь на запитання боса.
— Я вас зрозумів, пане Сергію. Передайте справи комусь з ваших заступників, кого ви вважаєте гідним і здатним замінити вас. Але динаміка нашої професійної сфери вам відома, тож імовірність того, що через півтора року поза справ ви зможете знову посісти свою посаду, дуже мізерна. Ваше рішення взяти таку тривалу відпустку несумісне з тим вашим блискучим кар'єрним просуванням, яке спостерігалося впродовж усіх років вашої роботи у нас. Навряд чи ви зможете повернути упущене, — з доброю співчутливою усмішкою сказав мені бос.
— Життя неможливо прожити, уникнувши жертв, — вдячно усміхнувся я йому у відповідь.
Приїхавши додому, я повідомив втомленій Лері, що впродовж найближчих півтора року 24/7 я буду її напарником у догляді за нашими діточками. Вона так здивувалася, що просто не повірила своїм вухам. Адже я — всім відомий кар'єрист і трудоголік.
— А звідки в нас з'являтимуться гроші, якщо ти не працюватимеш? — відразу поставила вона практичне запитання.
— Я відкладав певні кошти на всяк випадок. Цих заощаджень нам має вистачити на ці півтора року. Крім того, час від часу я купляв трішки акцій нашої компанії, тож ми вже давно маємо відчутний додатковий пасивний дохід з них, — посвятив я дружину в тонкощі нашого фінансового становища.
Через кілька днів Лера сказала мені:
— У теперішні часи дітей можна називати, як заманеться. Як скажеш, так і зареєструють. А чим ім'я екзотичніше, тим воно краще сприймається сучасним суспільством. У мене нічого, крім "моє щастя" і "моя радість", з нашими діточками не асоціюється. Але прямо так, українською мовою, Шастя і Радість не годиться. Англійською Хепінес і Джой схоже на собачу породу та собачу кличку. А як щастя і радість турецькою?
— Мутлулук і севінч, — відповів я. Колись кілька років я працював представником нашої компанії в Анталії і вивчив там турецьку мову.
— Круто! Супер! Мутлулук і Севінч! — прийшла в захват Лера. — Я за! А ти?
— Прекрасно! Я теж за! — схвалив я, милуючися тим, яка незашорена і прогресивна моя кохана дружина, і наступного дня зареєстрував наших діточок під цими іменами.
Бувши свідомим того, як швидко пролетять півтора року, і того, що такими малесенькими чарівливими людинками, якими вони є цієї миті, мої любі Мутлулук і Севінч потім уже ніколи не будуть, я вкладав у цю мить усю свою увагу і насолоджувався всією повнотою кожної можливості взаємодіяти з ними.
Коли наше щастя наїдалося з маминої груди, я брав його вертикально, щоб він міг відригнути повітря, і сміявся його рику левенятка, який супроводжував цей процес. А коли наїдалася з маминої груди наша ненаглядна красунечка наша радість, я обіймав її, вертикально притиснувши до себе і з насолодою слухав, як, відригуючи повітря, вона видавала мені прямо у вухо такий ніжний чарівний звук, який може виходити лише з маленької принцеси фей.
А якою насолодою було їх купати, сповивати, гуляти з ними! Вони так швидко росли! Ми з дружиною щодня їх важили та міряли, і щодня раділи тому, що їхній розвиток відповідав медичним нормам.
— Я так тобі вдячна, коханий, — казала мені Лера.