— Є тут у мене дещо, з Гіндустана привіз, — і дістав з-за пояса великий шкіряний капшук, висипав на долоню кілька золотих монет. — Думав храм Христовий збудувати на Горі, але й захист землі нашої — діло Боже. Обійдіть всіх ковалів навколишніх, замовте їм якнайбільше наконечників до стріл, ратищ, кольчуг. Може, й удасться спинити цю сарану. Е-х, якби мені хоча б літ півста з плечей скинути. Але нічого, допомагатиму молитвами й. чарами. Але це востаннє. Бог простить. А ну, хутко зберіть мені купу хмизу.
Хлопці швидко виконали його завдання. Дід став навколішки і став щось бурмотіти собі під ніс, розхитуючись то вниз, то вгору. Клацнув пальцями — яскраво-білим вогнем вибухнуло багаття, клацнув ще раз — спалахнуло зеленим, потім синім, червоним, чорним. А може, привиділося?
Орій зачудовано озирнувся. Де побратими його? Нема, ніби крізь землю провалилися. "Ждане, Кострице, Серга.", — покликав. "Ми тут, Орію.", — обізвалися. Відчув на своєму плечі руки хлопців, але не побачив їх.
— Даю вам у поміч сіроманця Айра, сокола Лана і коней Врата, Ортиса та Доріса. Лише тричі свисніть — з'являться у мить, де б ви не були. А тепер — по ковтку живої води із настою трав дніпровських, — простягнув їм шкіряний міхур, наповнений якоюсь рідиною. Хлопці ковтнули по разу. Їм здалося, що їх пронизали від голови до п'ят Перунові блискавиці. Тіла з середини горіли вогнем пекельним. Рятуючись від нього, стрибнули назустріч зорям, що гойдалися на хвилях дніпровських. Вода аж зашипіла, ніби опустили у неї мечі розпечені. Виповзли на берег знесилені, але оновлені. Зовсім інші!
— Це вам для гарту лицарського, дехто його здобуває за кілька років, а ви — за мить. Ну, чого розляглися? Гайда, гайда! Ви лише до сходу сонця невидимі, — гукнув чародій до отроків і пронизливо свиснув.
На груди Серзі поклав лапи величезний вовчисько, лизнув хлопця в носа, потім підставив спину, мовляв, сідай, господарю. Хлопці якимсь дивом теж опинилися верхи на конях, Орію дістався злотогри— вий, у Костриці — гнідий, як ніч, у Ждану — в яблуках. Останньому і сокіл на плече усівся. "Чудасія, та й годі, — щипав себе за вухо Орій, їдучи верхи на Враті, — про таке чув лише з казок від бабусі в дитинстві, ще залишилося зустріти Кащея, Бабу-Ягу і Солов'я— Розбійника".
Дівиць вони умикнули всіх, а Терен переправив їх на Мокрий. Заодно прихопили дещо із того, що зібрали для данини їхні одноплемінники. На війні згодиться все.
Тієї ж ночі Айра помчав Сергу до Києва. Лан показував їм дорогу та попереджав про небезпеку. Орій, Ждан і Костриця на зорі постали перед дубовими ворітьми Іван-города, який височів над Дніпром. Грюкнули несміливо кілька разів кільцем залізним. Тиша. Спить сторожа. Не час спати. Постукали ще, вже сильніше й наполегливіше.
Важкі двері скрипнули й відчинилися. Хлопці побачили широку, як заступ, і руду, як хвіст лисиці, бороду, потім вуса і товстий сизий ніс дружинника.
— Чого тобі надобно, смерд? — непривітно запитала борода.
— Нам би воєводу побачити... — несміливо почав Орій.
— Опочиває воєвода, а навіщо він тобі? — позіхнув стражник.
— Справа нагальна, ми бачили моголів на іншому березі, ось стріли їхні, — простягнув Орій свій речовий доказ.
Рука стражника миттєво вирвала їх із рук хлопця, двері зачинились. У граді зчинився переполох. Чулася лайка, віддавалися команди, а на чотирьох вежах, що в кутках града, заворушилися постаті лучників. Стало зрозуміло, що залога князева без справ ратних, в гульбищах щоденних закисла, а тепер, усвідомивши загрозу, силкується прийти до тями та відновити бойову потугу.
— Заходьте, отроки, — махнула їм із воріт велика шкіряна рукавиця.
Хлопці зайшли, роззирнулись і оторопіли. Оце то залога! На подвір'ї — довгий ряд столів з недоїденими стравами і недопитими медами, земля всіяна обгризеними кістками. Дружинники волочили по траві якогось витязя, а потім, підтягнувши його до кадубця з водою, стали обливати.
Соцький Гліб Осьмак стояв, хитаючись, посеред двору і лаявся. "Пси, олухи Царя небесного, ви хочете, щоб нас спалили і вирізали, як залогу Івана Берези осьмнадцать літ тому!".
Хлопців підвели до нього.
— Хто такіє? — грізно вишкірився.
— Я Орій, а це Костриця, і Ждан, ми звідти..., — пояснив, показуючи у бік Славутича.
— Що-о-о? Так ви язичники? А-а-а, мені розповідали про вас, ух, підле і непокірне плем'я. Василій! А ну ж бо відрубай їм голови і викинь псам.
— Стій! — зупинив він дружинника, який потягнув Ждана до великої дровітні. — Може, ви хочете прийняти істинну віру?
— Хочемо, хочемо, — забелькотіли перелякані хлопці.
Покликли священика. Той став розпитувати нещасних, яких вони імені, роду та племені.
Якщо ти Орій, значить, Григорієм будеши, а вітця твого, як звуть? Що? Дудка? Бо добре грає на дуді? Назвемо тебе, Григорій Дудка. Подобається? На коліна! — рявкнув. — І став читати над його головою молитву. Стражник Василь Півторак, який мав їх стратити, тепер виступав у ролі хрещеного батька. Як тільки пролунало "Амінь", вилив на голову свого хрещеника кадуб води.
Ждан, став Данилом Жалом(так звали його батька), Костриця — Костянтином Чайкою. Шкода, що не було з ними Серги. А може, це й на краще? Хтозна.
Їх посадили за стіл. Налили по корчазі меду, підсунули велику таріль зі смаженою вепрятиною. Хлопці розповіли про свій план створення дикого ополчення і попросили, щоб соцький виділив їм якогось бувалого дружинника, аби навчити їх справи ратної.
Походивши кілька днів лісами, яругами й островами, хлопці зібрали з дві сотні шибайголів — таких же, як і вони, отроків, жадібних до пригод, слави і військової здобичі. Найтяжче було вмовити полян, котрі ніяк не хотіли відриватися від своєї худоби та ржищ — житніх полів, якими були помережані схили й днище Великого Яру. Місцевий коваль Гатило накував їм купу сталевих наконечників до списів та стріл. Ждан та Костриця запрягли у воза своїх коників та й гайнули на великий тракт, де придбали у купців заморських з півсотні мечів, стільки ж кольчуг, щитів та шоломів. Дружинник Василь Пів— торак зібрав майбутніх воїнів на оболоні, на березі Леглича. Наказав вишикуватися. Окинув поглядом своє військо і сплюнув: тьху, набрід, переб'ють їх, наче курчат. Босі, розхристані, у довгих, підперезаних, вишиванках. Проте озброєння цього воїнства його здивувало: всі, окрім луків за спинами, мали дерев'яні рогатини, наспіх вистругані кілки із металевими вістрями, себто списи, також ножі та сокири. Лише у декількох, в тому числі у Ждана, Орія та Костриці поверх сорочок були вдягнуті кольчуги, з плеч спадали блакитні плащі із золотими тризубами на спинах, за поясами — мечі. Справжні витязі. Підійшов до одного з отроків, витягнув у нього з тула стрілу і отетерів. Стріла була... монгольською з металевим наконечником. "Звідки?", — присікався до Григорія. "Мали зразок, а наші ковалі викують що хочеш", — пояснив юнак. Василь наказав зробити кілька опудал із соломи: тулуб, голова, очі. "А ну ж бо покажіть, що вмієте?" — кинув хлопцям виклик.
Овва! Оце-то соколи! Майже, всі стріли влучили в голови опудал, лише кілька — в тулуби та й то у те місце, де серце. Ці правічні мисливці знали, куди цілити, і дуже дорожили стрілами. Але одне діло полювати на звіра, інше — на воїна. Тим паче такого спритного, як могол. Василь розбив загін на сотні, десятки, наказав обрати старших, пояснив, як треба діяти, коли моголи наблизяться до стін Іван-города. З язика вже от-от мав зірватися наказ: "Рушаймо!", — але раптово зупинила смілива думка: "А що, як випробувати цих дикунів в умовах ближнього бою?". Він відчував, що діти Дніпра і Поля здатні на більше, ніж лише на влучний постріл із лука. Вони мали бути спритні, як вивірки, стрімкі, як щуки, хижі, ніби вовки, зіркі, наче соколи.
— Григорій! — підкликав до себе хрещеника. — Чи бився ти коли не будь на мечах або сокирах?
— Н-ніколи... — розгублено відповів хлопець.
— Зараз спробуємо.
Розпорядився нарубати з гілок ліщини кілків на довжину його меча, розбив на пари.
— Рубайтеся! — наказав.
Собі супротивником обрав Григорія. Ось зараз, думає, я тобі, сину дніпровської води, полоскочу ребра. Удаваний замах, різкий випад, ще жоден ворог не міг уникнути цього випробуваного прийому. То чим кращий від них цей хлопчисько? Але удаваний меч лише розітнув повітря, і водночас щось вперлось у спину витязя...
— Здавайтеся, дядьку Василю! — почувся голос хрещеника з-за спини.
— Тьфу ти, — вже вдруге за день спересердя сплюнув дружинник, а потім розреготався. — Ну, молодець.
А потім звернувся до всього дніпровського воїнства:
— Головне — нічого і нікого не боятися. Ви на своїй землі, вам і ці трави, і гори, і Дніпро святий допоможуть. Хай береже вас Господь, синки мої.
З яру було видно, як над дніпровськими горами здіймаються хмари диму. Мабуть, горів Чучин. Значить, ворог близько. Василь мав ще одну нагоду подивуватися звіриній спритності його раті. Не встиг сказати: "Здеся..." і намалювати рукою півмісяць за кількасот ліктів од стін града з боку Ярила, як почувся шелест подібний тому, коли змії хова— ються в нори і...його воїнство зникло у високих травах. Дружинник знову спересердя сплюнув. Як же йому керувати боєм, коли не бачитиме своїх дружинників?
— Дядьку Василю, ми вас чуємо і бачимо.
— Коли свисну, посилайте першу стрілу, за нею другу, третю, а потім.
Він не знав, що робити потім. Як поведуться ужалені в спину моголи? Нема сумніву, що розвернуть свої порядки і кинуться в атаку на його юну дружину. Відступати? Куди? Навколо степ безкрайній, а до лісу дніпровського не до біжиш. Порубають — не встигнеш і оком змигнути. Воїн пішов отим півмісяцем, яким розташувалася його рать, пильно вдивляючись під ноги, але "змії" себе нічим не видали. Тільки де— не-де ледь помітно "дихала" земля.
— Слухайте мене уважно: втікати від монгола — вірна погибель. Приймемо бій. Ухиляйтеся від їх ударів, збивайте вершників рогатинами. Дасть Бог, витстоїмо. — перехрестився Василь.
Недовго чекали. Одразу після полудня задвигтіла земля, ніби молотили її тисяча молотників. А їм у такт забилися серденята дніпровиків і полян. Василю здалося, що він відчуває це навіть через підошви своїх чобіт. "Цок-цок, тук-тук".
Летить орда.