Яблука з райського саду (збірка)

– Свіжі тампакси! Свіжі тампакси! – кричала тітка, але цього не знімеш. Хоча існувала вже й звукова фотографія, де апарат записував звук до кожного знімку, але ще не сотворили відповідної фотовиставки, чи бодай такого альбома. Таку компо­зицію би прикрасив пластир на лобі продавщиці, а от тампакс на звукографії мусив бути лише уявний, бо туди ще жоден апарат не проник зафіксувати.

Сергій обдумував цю думку, коли з гучномовців репнув реп "ТНКа", пролунали промені, повітря розступилося, по­кинуло тиснути, барвінкові красуні підхопили репнуту му­зику, додаючи танцями, коли він побачив, що до цього мимо­волі подалися й інші, непристосовані, люди ставали всена­родними, бо прапор ізсередини також затанцював, та й герб тисячею альбомів затріпотів у репаних ритмах, щільність дійсності зростала, ніяке фото б не здалося умістити, бо на­решті Майдан наповнивився спільним ферамоном, Сергій тамував генетичні сигнали, музичні поштовхи просували його між людьми, він осягав усіх, сягав, бо думки заховали­ся всередину, люди під тканину, під альбоми, строкаті, але без наявних кольорів, нутряні, коли все йде навпаки, юрба юрмує, кожен тамує, кожен встигає, додає, долучає, дихає, хекає, тіпає, гейкає, махає, співає, лунає, встигає.

... дійсність нарешті репнула тишею, пискнули мікро­фони, потім промовець проголосив початок дійства, про­лунали дати, заклики, кожен почав дослухатись, дихання натовпу стало порожнім, а потім застигло в увазі, кобильчина дожувала наступну паляницю, хаотичні мірку­вання уляглися назустріч спільним, день бринів щастям, перетворюючи на світло й ліхтарі.

Тут Сергій біля воза побачив дівчинку, вона, у віноч­ку, підтягла іграшкового возика, запряженого ляльковим коником, той електрично блимав, смикав ніжками; поча­ла оглядати велику тварину, кобильчина покинула жува­ти хліб, здивовано втупившись у цяцьку.

– Як же дійти до фотовиставки, як тут стільки вини­кає, – подумав Сергій, а тоді подумав: – Бог з нею, з вис­тавкою, може, іншим разом.

Він мав дуже хорошу підсвідомість, лагідну, й тому її не треба було й напружувати, аби пошвидшити доти, до­ки час млосно уповільнився, ще, ще, майже зупинився й перетворився на фото.

26.06.1986 – 4.07.2011 рр.

Свобода № З

Народ навколо ставав електоратом, соталося медово надвечір'я, ми з Іруньою ходили, пронизані сяйвом, три­малися пальчиками, щоб воно не минало, це було напере­додні виборів, і боялися, що все урветься. Бо тут саме до­зволили три оповідання Винниченка в журналі "Київ", одразу Андрій Жолдак зробив п'єсу в театрі Франка, правда пустили на малій сцені, але саме тому вплив був потужніший, такий, що західні німці, потрапивши на нього, виявили: їхній патентований перекладач не во­лодіє українською, то подивилися упритул, не зро­зумівши ані слова, але геть усе відчули, отож запросили спектакль до себе на гастролі й так і сприймали, мовою оригіналу, от що таке мала сцена, бо це стала взагалі пер­ша гастроль театру за бугор.

Отже п'ятнадцятого травня ми присунули знову поди­витись, однак виставу раптом одмінили, її, як то кажуть теат­рали, її витискували з театру, отож, замість неї ми посідали з Дібровами поруч на лавочці, тільки-но почались духовні розмови, як прийшла наша юність у вигляді Чернілевського, а потім пробігла молодість в подобі Малковича.

– Панове, бухнуть хочете?

– Де? – Бо бухло саме було в дефіциті.

– Не вірите? Ось! – він вихопив із сумки сигнально­го примірника. – Несу до Рябчука. їй-бо, виставить! – чудово знаючи, що Рябчук і без того виставить. – Побігли!

Але побіг він сам, бо сьогодні ми вже в Рябчука були, а, головне, був такий вечір. Незважаючи на відміну вистави.

Зрештою (сиди-не-сиди, а молодість не вернеться), ми з Ірою посунули на Хрещатик (де її колись було більше) й побачили в підземному переході, Трубі, як сну­вали потенційні українці, й раптом усі кинулися ліворуч.

– Воровку паймалі! – раділи навіть задні в натовпі.

Двоє інтелігентів з куцими борідками тримали за ру­ки тендітну, з матовою смаглявою шкірою дівчину років до двадцяти – янгола. Тендітність її підкреслювалася надто просторими надто модними шмотками.

– Я вже другий день її пасу, а вона ходить і здирає, ходить і здирає, оце схопив, чого ти здираєш, га?

Вона кволо озирала люд і не моргала, за нею на ках­ляній стіні клаптями звисали портрети Черняка.

– Чого ти інших не зривала? Дався тобі Черняк? Інших тобі мало?

Нарешті до всіх дійшло, що хтось зарепетував:

– Міліцію! Міліцію швидше!

Мене вразила ця дівчина не відсутністю реакції на "міліцію", а що не такі, як вона мають здирати Черняка – вона б досконало вписалася зі своїми стрункими рисами лиця в будь-яку богемну тусню.

Міліції не було, дівчина поволі випнула кирпатий бю– стик, кволо озирала навколишній народ, який озирав її.

– Другий день здирає, доки за руку зловив, – ятрився бородань.

– Чого ти, суко, здирала? – верескнуло з натовпу так, що вона, вперше моргнула:

– Бо тому що він, – кивнула на подертого плаката, – бо він – жид!

Публіка покотилася зо сміху. Але не бородані, вони понад голови визирали ментів, і видно було, що така би близькість їх би не порадувала. Всіх охопило безслів'я.

– Добре, йди, – видавив той, що тримав ліворуч. – А от ще раз попадешся, то... – так і не додумався він.

– Не одпускать! Міліцію ждать! – їжачився народ.

Але вона звільнила руки, кволо почала чистити нігті од клею й паперу – вони бо були в неї видовжені, полисковані, дуже зручні шкрябати між кахлями на стіні. Потім спокійнісінько попростувала крізь натовп. Ірина помітила, як один з бороданів подався назирці, загубив й завернув не за той ріг.

Мене вразив її спокій.

– І не почервоніла навіть, – вражалася Іра. – Якби мене зловили, я б померла від сорому.

Просто ми всі щиро сподівалися, що хамство, на­решті виснажиться.

– Мабуть, приколота, – коментували інші, – таких приколюють і пускають на діло, – пояснювали інші.

– Просто класова боротьба загострюється, – додали старші.

– Та який там! Це доця татусева, сімейно ненавидить Черняків, буде здирати, бо вже іншого не лишається, – були резони.

Люди довгенько балакали, бо не хотіли розходитися, уперше зібравшись однодумцями.

Аж вісімнадцятого спектакль пустили, правда, аж о 21-ій – 30. Вибори вже відбулися, місто намагнітилось, бо треба переголосувати за Черняка. Львів перетворився на Тбілісі, там бойкотували виборчі дільниці, а гро­мадських контролерів не пускали до перерахунку, однак там Братунь переміг одразу.

"Момента" стільки разів відміняли, що нарешті на нього з'явилися квитки, це тому, що повернуті на попе­редні покази, і я купив їх чотири останні, однак Діброви не прийшли, Григорьєви теж, прийшло двоє з Варшави, але вже примудрилися придбати попередньо. Ажіотаж потроху зростав, кожен очікував на початок й гомонів про щойний телевиступ Черняка, який усім їм дав!

– Невже знову одмінять? – нервувалися двоє, вони подавали одне одному папери й посміювалися з них – це були плакатники, я встиг помітити "Черняк – слабак" й карикатури такі само слабенькі. Один з них, світлий та­кий, у коричневому костюмі, додав:

– Як же ми на нього потрапимо?

Знайоме лице, схоже на вболівальника українського мистецтва.

– Не хвилюйтеся, – зрадів я, – маю вільні квитки, як­що мої не прийдуть – віддаю вам.

– А чому так довго не починають? – однаково хвилю­вався він.

– Розумієте, режисер зібрав трупу й магнітить їх пе­ред початком, і трохи затягнув.

Добродії перезирнулися і відійшли у скверик, швид­ко вийняли аркуші й знову почали передивлятися.

– Ти знайомий з Черняком? – підскочила Галя Криворчук.

– З яким Черняком? Я? – витріщився я.

– Ну ти з ним тільки-но говорив, – сяяла вона. – Ох, він їм щойно дав!

Тут в очах мені стало рясно, я не впізнав його, бо на портретах він не такий лагідний.

– Іро, – кажу я дружині, – ти не повіриш, але зараз я подарую квитки самому Черняку.

Публіку вже запускали, а ті двоє перекладали й пе­рекладали папери, придивився – точно Черняк. Початок знову затягувався, що вони встигли впорядкувати папери.

– Ну, як у вас з квитками? – запитав Черняк.

– Я вам дарую їх! – зрадів я й віддав.

Вшанувавши паузу, яка між нами виникла.

– Дякую, спасибі, – він пішов уперед, а його секретар мовчки тицьнув мені гроші, так, що я не встиг вийняти здачу.

– Цього не треба, – одсунув він мої зусилля.

Спектакль був незвичайний, такий, ще за три місяці до нього мені почали дзвонити обурені росіяни, гадаючи, що я і є той самий Жолдак, потім надзвонювали пильні українці й щирими полтавськими інтонаціями обурюва­лися, вони витончено хвилювалися, в якому світлі поста­ють на сцені земляки; це мене й рятувало – росіян я заспокоював, що казав про українців, які там виставлені не краще, українцям – що навпаки, хоча тут ніхто не був виставлений, просто незвична емоційна форма ще не вкладалася в уяву театралів, котрі ще не здемократизувалися до такої міри.

– Вставай, зємлякі, слиш? – звернувся актор до публіки. – Тєпєрь можеш вийтіть на прогулку десять мінут.

Ошелешена, глядачева зала нарешті збагнула, що це антракт. Вона не знала того, що знав я, адже в театрі, де дебютують всі Жолдаки, мені розповіли, що Андрія Жолдака після чергового спектаклю підстерегли в парадному, хлюпнули кислотою в очі.

Оце визнання! Оце вистава! В нашому Києві ще та­кого ні разу не було, навіть Курбас того не зазнавав. Я ко­ли про це взнав, то трухонув, адже з метою профілактики могли хлюпнути й мені. Познайомилися ми з Андрієм під час генеральної репетиції.

– До родича прийшов, ге? – привітався Яків Сиротенко. – Жолдаки обсіли, мов сарана, – процитував він, – залишилося захопити ще пошту й телеграф.

– Ти не повіриш, але ми незнайомі, – виправдався я.

Бо це вже третій Жолдак, хто дебютує в театрі Фран­ка. Другий – батько Андрія, Валерій, тут поставили п'єсу в його перекладі під псевдонімом Верблюжко. Коли мої батьки розлучилися, розлучилися й усі родичі, так вийш­ло. Правда тоді ще Андрій був немовлям, пам'ятаю, як Валерій віз мене його показувати, на жахливому моторо­лері "Тула", ми мчали Брест-Литовським проспектом і він голосно хвалився, що моторолер тим хороший, що на нього не потрібні водійські права, додаючи страху од го­нитви.