— Постає нова людина, себто людність, поголівно інтелектуальна, — гадав він, — якщо вже навіть політика опоетизувалася геть!
Звісно, що найбільший світовий поет утерпіти не міг ну вже ніяк. І він пориває назавжди з рідною канцелярією та кидається у вир інтелектуального буття, тобто головою поринає межи бюсту Гертруди Стайн.
І от результат — пише тепер винятково теоретичні дослідження. Коли ж він осягнув таку власну трагедію митця, було запізно — він одержав Нобелівку. А після неї вже ніяка канцелярія, ніякий офіс такого до себе не візьме.
Саме в цім світлі слід шукати пояснення, чому він на сконі літ одружився з молодою дівчинкою. Аби зійти в могилу з чистою совістю, не поступившися своїми поетичним "я" власному інтелектуальному "ти".
Тобто вискочити з-під бюсту Гертруди. Й зовсім не важить тут, якого він розміру та номера. Мо' й зовсім невеличкий такий, бо тут важливіша гіперсенсабілятивна метонімія, а не логосхема понятійної матриці, із чого випливає, що символ — це не образ, і не предикат, позаяк в парадигмі гештальт-ментальності є двоєдиною параморфемою..."
Лише найбільші нобеліанти знали, як рятуватися од того бінарно-амбівалентного бюсту. Який погруддям нависав над кожним більш-менш талановитим митцем, затуляючи Всесвіт...
От, приміром, Борхес. Він сливе і прецінь, у царині. Тому постеріг, що над ним, наче над метеликом (чи, радше, над бджілкою, бо він був роботоголіком великим) майорить бюстгальтер. Од того-таки бюсту. Або б'юсту, як кажуть у нас на Західній Україні. В бухгалтери од нього Борхес втекти не міг ніяк — освіта не дозволяла. А вже де-де в бібліотеці, бодай у читальні-лабіринті, од сачка не заховаєшся.
Що діє Борхес? Він хапає перо й почина смалити надто примітивні оповіданнячка про кров, ніж, любов, яких навіть індійське кіно одцуралося (як відомо, жодне З них не було в Індії екранізоване).
Себто: Борхес ходив у народ, не виходячи за межі аркуша паперу!
Однак і тут Гертруда наслала на нього сонмища інтелектуаленят. Які вмить вишукали в тих оповіданнях Первісне, тобто Сенсуальний Архетип Трансцендентного Логоса, Перфектно Тріадного. І, щоби захиститися, щоби не читати тих статтів, есеїв про себе, Борхес просто фізично змушений був осліпнути. Аби вільно почувати себе межи улюблених книжкових полиць.
Бо втеча в фашизм йому також не вдалася — прогресивна світова громадськість не дозволила. Об'єднавшися в спеціальні комітети, довели всім і кожному, що то, виявляється, для Борхеса насправді не був ніякий не фашизм, а Тотем. Тобто — вихід у Позасвідомість, минаючи Підсвідомість із його Лібідо й трансформуючись, тобто трансфермуючися у Чисту Сублімацію Архіконформного Релятивізму. І таки свого домоглися, переконавши в тім не лише весь білий світ. Але й самого Борхеса.
А бувало, що й цілі народи тікали в фашизм. Митці — тікали в народ, а той — он куди. Досліджуючи особливості деяких націй, дивуєшся, до чого деякі такі довели себе, досконалившися соціально. Повністю логізувавши усі життєві чинники та процеси. Так що кожен цвях, кожна піщинка враховувалася й клалася в належне місце. Що з жахом доходиш думки: поголівна фашизація такому народові — це була єдина можливість олюднитися, вийти за межі схеми. І тоді усі, як один, за єдиним приписом починають ірраціоналізуватися (підперті високою філософо-поетикою!), цілим колективом видобувати Дух. (Історико-атавістично-атеїстично-матеріально-діалектично). Окрилені мислителями, ще ницішими за Ніцше. Із ницшчівними наслідками.
А деякі народи тікають інакше. Це вони роблять межи інші народи. Не розуміючи, що від себе не втечеш, однаково доведеться шукати шляху назад, хоч би ти був би й дуже хитрим народом.
Яскравим тому прикладом служить Параджанов. Він із вірменів подався в українці й створив тут національного кіношедевра. Правда, не вірменського. На сюжеті, який би годився для кіно індійського... Але!
Бо в Параджанова були свої проблеми із Гертрудою. Для нього вона зробила сачка із паранджі. А той зрікся її бюсту, зрікшися всіх бюстів узагалі. В усіх значеннях цього поняття. Змінивши оточуючу дійсність геть. Не в розумінні Вірменії на Вкраїну, а значно глибше — одгородився гомосексуальним муром.
Проте така мембрана недовго його хистила, бо й сама інфільтрувалася антропоморфемно, бінарно-амбівалентно, сексуально-едипо, гендерувалася ультра-лібідозно-гетеро-маскулінно-лесбо-бісексо-прагматично.
Тоді він, як потопельник за соломинку, учепився за висунуте йому офіційне звинувачення про педерастію й щосили запраг в'язниці. Глибоко плекаючи надію, що лише товсті радянські ґрати захистять його первісну душу та міфотворчі її здібності од зазіхань Гертруди.
Однак прогресивне людство, неначе Борхеса од фашизму, одмежувало Параджанова од підерії, нацькувавши сонмища адвокатів, які блискуче довели, що він і близько не стояв біля гузна. Не бажаючи визнавати, що для справжнього гома (історична фраза підсудного на процесі: "Що ці підараси тямлять на гомосексуалізмі!" — кинута як суддям, так і захисникам), що для такого чоловіка саме чоловіча в'язниця аж ніяк не являє собою символа несвободи...
Тож Параджанов мало не захрип на суді, докладаючи титанічних зусиль, аби вибороти своє кредо в адвокатів і таки переконав прокурора, що винуватий. Тому, без жоднісінького доказу речового (а які вони мають бути на такому процесі? Колекція роздертих анусів, чи що?) лише за свідченням потерпілих та за власними репліками (нечуваний випадок для судочинства, навіть для нашого!) був запроторений до буцегарні.
Тобто "щуку кинули у річку", як писав Поет. Там Параджанов цілковито зміг віддатися мистецтву й осягнути себе, нарешті, яко вірменина. Тобто безупину малювати, писати, вивчати рідну мову та культуру, творити її — аніхто з оточуючих не зазіхав балакати На Всіх Рівнях Квазі Сугесто Інфернально Модемно.
Проте світова громада не дрімала й витягла його-таки звідтіля. Та ще й уберегла од повторної посадки, на яку він одразу почав провокувати слідчі органи. Висмикнувши його з підериних лабетів, вона одразу почала підбивати його на перверсії інтелектуальні. На збоченицький шлях, де панують фригідові феміністки, котрі безупинно сублімують. Шляхом, яким мають, мусять йти усі митці. А не власним, притаманним, достеменним. Прадавнім, споконвічно-органічним, інциклічним, автохтонним, міфо-епічним. Лабіальним, йотованим. Маніальним, тобто рукотворним. Панкратичним, профундо...
Певно, лише один-єдиний з них усіх примудрився знайти собі порятунок у цій скруті. Видертися із цупкого бюсту. Порушити одностайність, насаджену стайнею Гертруди Стайн.
Семюель Беккет, — ось той пестунчик долі. Бо він узяв і створив те, що давно було слід — інтелектуальну клоунаду. Чи то пак блазнярню. І всії тії ірінії, наслані на нього Гертрудою, усі валькірії-вальпургії почали гризти, рвати іклами милі їхньому серцеві Гіперонімні Адеквати Паралельних Парадигм, сакрально-лексико-морфемних-вербально-омоформно-адекватних, емпіріокритици...
Певно, насьогодні — це єдиний шлях, аби пронести свою душу чистою. І не стати компромесією.
Невідомо, чи були взагалі груди у Гертруди Стайн. Також нема потверджень, чи були вони знайомі з Томасом Еліотом. Напевне можна сказати єдино: із Параджановим вона особисто не зналася. Бо приятелювала із Джойсом-інджойсом. Із Борхесом-крохоборхесом? Невідомо про персональні контакти.
Та ба й усі інші, хто на таке знайомство не сподівається, мусить тікати од її бюсту, а надто од ліфчика-сачка, Двоєдиного, просотаного Дезодоратом. Дуалістичного, Амбівалентного,
і це — одновалентно.
__________________
Троє
Він зігнувся й не знав, що його шукає Стейнбек. Він сидів за письмовим столом із вікном на Пасаж й хотів щосили з-за нього втекти. Але телефон не дзвонив, мама чомусь не надокучала, й не приходила жодна собака, яких завжди було.
Це він відкрив Булгакова, якого тоді в Києві ніхто не знав, так, що не лише в Києві.
— А, цей сіфілітік? — згадували про молодого лікаря місцеві, бо брат його теж був венерологом. Ясно, що сусіди їх не любили, особливо відвідувачів, доки хтось сам не ставав пацієнтом. Тоді любили таємно, зі злістю.
Бо тут треба було писати, кому будинок їхній належав насправді. Петрову? Скільки тут цих Петрових було, але саме цей виявився першим в Україні культурологом й автором першої тут "Історії української літератури". І пустив до себе жити цілу сім'ю Булгакових, хоча любив лише батька, богослова. Але. Чи це був власний дім Петрова, чи він його в когось винаймав? Віктор не міг пригадати, пам'ятав лише, що вчора була цілковита ясність, яку слід би відновити.
Й свідків лишилося дуже багато, більше, аніж треба. Особливо Васіліса, Василь Ісаїч, той, який винаймав у Петрова напівпідвал. Чи Петров у Васіліси? Доти, доки той перестав винаймати — по жовтневому перевороті дістав постійну прописку.
Стоп. А міг же сам Васіліса бути господарем усього помешкання? Тоді все легко ставало на свої місця. Міг би сам Васіліса в приватній розмові засвідчити таке? Міг, а те, що він помилявся — то Господь йому суддя.
Віктор Нєкрасов підвівся з-за столу, бо йому прийшла проста думка, звісно, так буде ліпше, бо зачепи того Петрова й доведеться тоді одмотувати про нього, а тоді ще доведеться пригадати не лише про українського культуролога, але й те, що мати Михайла Булгакова теж українка.
— Отак лише торкнися, і...
Окрім Віктора, в кімнаті була ще совість. І тому він подався на вулицю, знаючи: не дійде до Центрального гастронома, як зустріне кого такого, хто шанує автора "В окопах Сталінграда".
— Шановний наш госте... — сказав Корнійчук і на мить перепнувся.
"Ну чого весь час на язик лізе "Стейнвей" замість "Стейнбек?"
Хоча на заміточку цю похибку не завадило б узяти. Де-небудь у п'єсі притулити — адже хтось із народу може ненароком втелющити? А в залі, якщо трапляться інтелігентні люди, обов'язково буде сміх, он як колись у несмішній "Загибелі ескадри" актор Дальський назвав міноносця "Стрємітєльного" "Встромітєльним". То нехай вже ці описки стаються з волі драматурга, а не впоперек.
— ... наш Джоне Стейнбече! — провадив далі Корнійчук. — Від усього серця я, як Лауреат Державної премії, хотів би привітати на рідній землі Вас, як американського письменника, якому небайдужа доля американських трударів, — відлунювалося під мозаїкою Спілки письменників.
— Я хочу бачити, — несподівано озвався той, — письменника Віктора Нєкрасова.
— На жаль, його зараз немає в Києві, — урвав тоста Корнійчук.