Пригоди молодого лицаря

Злякано озирнувся — чи не бачив хто… Козакові не го­диться сльозам потурати… Але було темно остільки, що міг і ви­плакатись тихо, й ніхто навіть не догадався б… Дивна річ, почув себе серед численного товариства без краю самітним. Але чому? Серед братів — самітний?.. Зміркував, або краще — відчув, що не сам він самітний серед людей, а самітні ті óбрази, що встали перед нього, й його почування до них. Нікому не було жодного діла до них, тільки до нього, і не як до Павла, міщуха з Канева, з його се­рцем та переживаннями, а як до козака січового Жбурляя з його надлюдською силою… Решта — пусте, бо слави братчикам не при­дбає… Може, так воно й повинно бути? Що таке слава?.. Що таке козацька слава, що для неї людина мусить зрікатися вітця, нень­ки, милої, всього, для чого ніби ж і живе людина на світі?.. Слава — це коли чоловік безоглядно йде на смерть — так, чи що?.. Ага, ось воно! — йде на смерть у боях за всіх отців, неньок, милих, за всіх своїх людей, за ввесь рідний край, в якому вони живуть і поза яким їм нема де подітися, бо то чужа-чужаниця… Але йде на смерть не з примусу, бо ж яка то буде слава, коли тебе довбнею гонитимуть битися або коли ти волів би краще сидіти в батька-не­ньки під стріхою та чекати, що хтось за тебе піде вмерти… І солод­ка ж повинна бути тая слава, коли без жодного примусу, ось хоч і тепер оце, тисячі дужих людей ідуть здобути, зажити її… Та що без примусу! — кожен із них горить нестримним бажанням славної смерти, а ні — то славного життя, зазирнувши їй у самісінькі очі… Чому ж він, Павло Похил, ніби такий байдужий до тієї слави? Чи в неньку вдався?.. Батько заради втіхи тієї козацької, заради слави, зрікся роду, дружини, сина й погнався за нею безвісти, а він… Чи, може, це тому, що не скоштував насолоди, втіхи того бою, що дає славу?.. Батько її скоштував, погнавшись за татарами, і не вернув­ся… Батько… Небагато доброго казала йому про нього ненька, але ж… вона жінка, й войовничий гуркіт слави жінок лякає, бо руйнує їх улюблене тихе родинне щастя… Який він був, той таємничий ба­тько?.. Старий Граб знав його, але він, Павло, соромився розпиту­вати про нього докладно. Чому — й сам не знав, а тепер шкоду­вав… Намагався в уяві відтворити óбраз старого лицаря, що так безоглядно пішов назустріч славі й зник сливе безслідно. Десь у неволі, казав Граб… І перед очима Павловими стала дужа, огрядна постать пристарої людини… Але, Боженьку мій! Це ж не чоловік, а страховище якесь: і голова, й груди заросли довгим сивим волос­сям, збитим у жовті, брудні ковтуни; голий був до пояса, але за­мість міцного, пружного тіла стояла ширококоста снасть, обтягнута шкурою, вся в струпах та в січених терниною чи тією червоною таволгою ранах… Світилися тільки великі карі очі, щоб свідчити нашийникам турецьким, що дух у цьому страшному, понівеченому тілі ще не згас і сила ще держиться. Дивилися вони, ті гострі, про­никливі очі, на Павла, а чорні уста, що ледве помітні були в жов­то-сивих зарослях на твару, тихо розкрилися й промовили: "Сину, прокинься — світає вже!.." Та не міг Павло очуняти відразу й ски­нута обмарення. Тоді чоловік узяв його своєю кощавою рукою за плече й злегка поторсав.

— Батьку! — легенько зойкнув Павло й прокинувся

Перед нього стояв кошовий і ласкаво посміхався в бороду.

— Це я, я, синку, — промовив лагідно, — час уже вставати.

Павло, як опечений, схопився на ноги, аж братчики засміяли­ся.

— Пробачте, батьку, — незчувся, як і заснув.

— Нічого, нічого, — заспокоював його гетьман, — це добре, що задрімав трохи, покріпився, це не завадить, Я теж прикорхнув трішки отут під чардаком — тепер веселіше й діло піде… Еге ж, еге.

Сагайдачний відійшов, просуваючись до переднього чардака, й Павло побачив, що на його місці стоїть там, вдивляючись у дале­чінь, один із старших, значних старшин — Бородавка. Побіч нього стояв Хмель і щось жваво доводив йому, розмахуючи руками, а коли підійшов гетьман, то вони почали радитися втрьох, позираю­чи вперед і праворуч.

Почав розглядатися Павло. Що перше звернуло його увагу — це те, що ні праворуч, ні ліворуч, ні перед себе він не бачив бере­гів. Вітру сливе не було, але значна хвиля гойдала байдаки так, як на Дніпрі й за вітру не гойдала. "Море?" — майнула думка, й серце його затрепетало. Тепер він догадувався, про що радилася старшина: вони пливли просто на Очаків. Ще кілька годин — і по­чнеться бій, мета їхньої кількаденної подорожі водою.

Вже розвиднилося сливе зовсів, і ранкова зоря веселкою сяя­ла край східного неба. Легкий, прозорий туман вився над хвиляс­тою поверхнею моря. Зрідка літали, покрикуючи, мартини, й Пав­ло догадався, що хоч він і в відкритому морі, але берег не так уже далеко.

Обрада старшинська нарешті скінчилася. Гетьман дав греб­цям знак зупинитися, а на байдаки — гасло оточити гетьманський байдак з усіх кінців тісніше й стати. Наказ виконувалося так швид­ко, що Павло почав підозрівати якусь змову ще з місця, з Січі: так похіпливо, так звинно змогли б довершити цього лише ті, що на­перед знали, чого від них забажає їх ворушкий, суворий і покміт­ливий ватаг. Та забув молодий братчик, що саме так воно й було, що це тільки йому та ще багатьом у цій виправі все — первина, бо вони — новаки і вперше на морі, а більшість не раз уже обкурюва­ло турецьким димом із галер, і гетьмана свого не раз мали вони над собою і в морі, й на суходолі, тому знали наперед усі його за­баганки й норови.

За кілька хвиль з усіх боків гетьманської чайки мріло море го­лів як на січовому майдані. Рада січова на широкому, безбережно­му морі… Та не на раду скликав своє лицарство пан отаман. Давно вже в нього все було обраджено, обмірковано, передумано… Зі­бралося чубате лицарство слухати останній перед боєм наказ сво­го гетьмана й його останнє перед боєм слово до них, чесного й хо­роброго лицарства. Хвиля була врочиста й велична. Настала мер­тва тиша, й руки мимоволі потяглися до шапок: вогкий, морський вітрець заграв козацькими чупринами.

— Мої діти! — раптом почув Павло гучний голос кошового й здивувався тій силі, що була в тім голосі, немовби не та людина промовляла, немовби то був голос не Сагайдачного, що ще хвилю тому будив Павла тихо й лагідно, а голос велетня, що дзвоном, б'є і в найдальші слухи.

— Мої діти, славне хоробро лицарство січове! Вже як тільки сонце підніміться трохи, ми станемо груди в груди з ворогом. От­же, ще перед цим хотів би я сказати своє до бою переднє слово, Не для того, щоб учити когось… Хто каже — вчити?! Кого вчити?! Тих, що посивіли від порохового курива? Не до них моє слово, бо вони й без нього знають, як треба вмирати за віру християнську, на рідний край та за визволення братів із неволі бусурменської, тобто вмирати за друзі своя. Їм не треба нагадувати, отим старим лицарям, що таке любов до рідного краю, бо вони знають, що лю­бити рідний край — це бути щасливим умерти за нього повсякчас і хвилину. Хто сів на байдака з якоюсь іншою любов'ю до рідного краю — плигай, собачий сину, сторч головою в воду й пливи до берега або топись, бо така любов, як твоя, куцому під хвіст! Шага щербатого ніхто не дасть за неї, і любов тая — лише ганьба козац­тву!.. Може, й такі сіли на наші лицарські байдаки, що не борони­ти рідний край, святу віру та визволяти бідного невольника мали на думці, а бажали тільки погріти руки коло здобичі?.. І таким здо­бичникам нікчемним моя щира порада — он море, а там — берег, щоб не паскудили собою чесного товариства. Дайте дорогу їм!.. Ну?..

Кошовий урвав на хвильку мову, почекав і оглянув військо своє довкола.

— Нема таких?.. — ще раз запитав, і в очах його засвітилися радість і задоволення. — Я рад, і всі ми раді, що в нас — і в ста­рих, і й молодших — одна любов і одно щастя в серці: вмерти не на печі, а в бою з ворогом, коли того вимагає рідна справа. Біль­шого щастя, більшої честі й більшої слави над цю нема, а здобути цю честь, цю славу, це щастя — це привілей лицарства, козацтва, війська, тому й нема на світі, поки живуть вороги, достойнішого стану, як наш — лицарський.

Надія рідного краю і всіх покривджених та гноблених ворога­ми тільки на нас, лицарів славної матері, Січі Запорозької. Хто ж той нікчемник, паскуда, мерзенний син свого народу, що посміє зрадити ці надії?.. Вірю щиро, що таких між нами нема. Вірю й у те, що нема між нами таких, що повернуть зухвалому ворогові по­тилицю, бо краще на світ не родитися було б такому падлові: коли хто вгледить такого в бою — вбий його, як червивого пса, без ва­гання!.. Та нема між нами таких, а коли нема, то я сміливо вла­дою, наданою мені від славного лицарства запорозького, кидаю всю нашу потугу на ворога, не питаючи, скільки його, а тільки шу­каючи, де він, — кидаю, бо знаю, що ми — або звитяжимо, не пус­тимо ворога шарпати рідний край і визволимо братів, що на воро­жих каторгах, або поляжемо з честю й славою лицарською в чес­нім бою, як і належить лицарям.

Гетьман знов оглянув гострим оком своє військо, й знов лице його розпромінила ясна усмішка задоволення. Та й було від чого радіти. Павло, сам піднесений духом і запалений зчепитися з во­рогом на життя й смерть, бачив, як тим самим огнем палали всі до одного — від старого до молодого.

— Тепер слухать наказу! — твердо й гучно знов промовив ге­тьман і зсунув грізно брови. — Битися до загину, один одному по­магати, а для цього не зариватися до осліпу й запаморочення, в полон не брати нікого, каторг не палити й не рубати — потрібні ще будуть, — із невольниками, що на гребках, не вовтузитись, аж до кінця бою!.. Тепер ватагам — ушикуватися зараз у довгу лаву з байдаків, щоб оточити ворога півколом до берега й не дати йому втекти! В бою веду я, а поляжу — веде Бородавка, а поляже й він — веде Граб! Щасти ж, Боже!

Сагайдачний скинув шапку й перехрестився. Мовчки те саме зробили братчики, понадівали шапки, й під приглушені накази ва­тагів байдаки почали шикуватися по обидва боки гетьманської чайки. Кошовий звелів спустити вітрила і йти на самих веслах.

Сходило сонце над брижуватою опуклістю моря. Від самого обрію на сході простягалася через усеньке море широка мерехтли­ва стяга й заграла на хвильках усіми барвами.