Був це манісінький щипок, що насаджувався на держално ровера й дуже дотепно тримав скиненого з голови бриля. З кожного проданого вішачка мав я дістати пів корони. Отже протягом дня треба було продати бодай двадцять, щоб проіснувати на хлібі, сирі й зеленині. Коли я вже добігав до одного з двірців, наскочив просто очі в очі на тодішнього члена чеського парламенту, потім — першого українського правного президента, монсіньора Августина Волошина. Намучений довгою дорогою в потягу, він хотів трохи пройтись. Завернув і я з ним, розповів йому про наше смутне становище. А добрий отець Августин, давній мій знайомий, і каже:
— Міністр зі мною дуже добрий. Напишу йому докладного листа й дам вам, виясніть йому все особисто, напевне справи ваші будуть полагоджені.— Того ж таки дня дістав я обіцяного листа, а ще в додаток і рекомендацію до впливового посла п. Мисливця, особистого приятеля отця Августина.
Це вже було так, ніби після темної ночі починається світанок.
Побіг я раз-два до Мисливця, впіймав його й зацікавив своєю справою. Коли я прийшов до нього по-друге, посол мені сказав:
— Ваша справа на добрій дорозі. Я виєднав вам у міністра аудієнцію й сам піду з вами. Зустрінемось у парламенті точно у вісім ранку. Але, на всякий випадок, може б ви найшли якусь протекцію в когось із сенаторів. То буде ліпше. Прецінь розумієте, протекція…— І назвав мені одну сенаторку, що тоді була українофілкою.
Я знав, що та сенаторка в добрих відносинах із сенаторкою до польського сенату, п. О. Кисілевською, з якою ми все були в приязних відносинах. Пишу листа пані Кисілевській до Коломиї й біжу на пошту, щоб негайно послати експрес-поручено. Кажуть: буде коштувати десять корон, вісімдесят гелерів. У мене ж — усього майна коло дев'ятьох корон. Гоню, щоб у когось позичити бодай зо дві корони. У Празі ж — далекі кінці, а українці — живуть на далеких окраїнах, найнижче — на четвертому поверсі. Пролітав я до вечора: жодного нема вдома. Вже ледве волік ноги, аж назустріч — трохи знайомий чоловічок. Так і так — позичив я в нього п'ять корон. Прискочив до трафіки, щоб наліпивши поштові марки, без розписки кинути в скриньку: може ще сьогодні відійде. В одній трафіці — нема стільки поштових значків. Підбіг я до другої — при мені замкнулась. З останніх сил лечу на двірець. Таки ж лист пішов іще сьогодні, в суботу. Очевидно пані сенаторка мені відпише негайно, і можу отримати експресну відповідь ще вранці у вівторок.
Однак у вівторок експресу від пані Кисілевської не було. Ну, якось то буде й без цього шансу. Коби вже побачитись раз із тим міністром, може ж дозволить прийти ще раз. Лечу до парламенту, а підбігаючи звертаю увагу, що на щоглі має велетенський чорний прапор. Якби я був забобонний щось би в тім вичитав: чи удачу, чи фіаско.
— Є вже тут пан посланець Мисливець? — скромно запитую імпозантного придверника. А той "Зевс, як кріль усами" моргає й вирячив на мене круглі очі:
— Чей же ви бачили на нашім фасаді смутковий прапор?
— Бачив. То що?
— А те, що коли б ви читали газети, то знали б, що то — на Мисливцеву честь.
— ?
— Сьогодні вдосвіта помер на розрив серця. Вже це надруковано.
От воно що! Сказано: куди не оберни — все дірка зверху!
Та ж переді мною нема нічого, крім надії! Покладаю надію на сенаторок. Та ж від пані Кисілевської немає відповіді й увечері. Немає її і на другий вівторок. Зате пише мені до Праги дружина про те, про інше… "а між іншим, прийшла нам ласкава вітальна карточка від п. Кисілевської з Канарських островів"…
А я шукаю вітра в полі. Треба витривать!
Таки за два тижні прийшов, нарешті, бажаний лист до сенаторки чеської. Тільки ж у тім заковика: сенаторки ніколи не можна застати вдома. Та ж, нарешті, і тут було точно умовлено, коли можемо поговорити. Навіть сенаторка сама згадала, що моя дружина колись подавала її життєпис у чужій пресі.
То ж буде ліпше, коли з нею поговорить сама дружина. Пишу їй: приїдь тоді а тоді, таким то потягом, зустрічаю там то, адреса сенаторки така то. Одно слово узяв на увагу всі можливості. Крім однак тієї, що вночі, коли дружина має рано встати, стане в неї будильник.
Отож біжить моя дружина до станції (два кілометри), а за пів кілометра до двірця нагонить її потяг, що ним мусить їхати. Пропало? Та ж ні: спробую доганяти потяг, може встигну! На перший погляд — явна дурниця. Але: Поможи, Боже! — і, хвора на серце, з куфриком, повним важких книг, біжить підтоптана вже моя дружина, аж курява за нею звивається. Біжить при потягу, не тратючи надії. Бо ж таки правду той грек казав:
— "Надія — найліпша філософія".
Прибігла на двірець, а їй назустріч наш знайомий касир із квитком в руці:
— До Праги? Потяг чекає на вас. Ось квиток, заплатите на звороті.
"Чеське серце!"…
У вагоні притримує двері кондуктор. Підсадив дружину касир, а у вагоні підхопив незнайомий старший пан і гукнув кондукторові:
— Їдем!
А до дружини:
— Моє поважання, пані! Я — контролер потягів. Побачив з вікна, що старша дама з таким тяжким виразом і таким тяжким куфром спізняється, затримав потяг. На неповних три хвилини. До слідуючої станції доженемо. Добре, що ви не зразились. Мабуть пильно треба…
Це все — чужинці. Але ж наша ціла драма — від своїх…
Таки чеську сенаторку впіймали.
— Залюбки зроблю, що тільки буде можна! Поговорю з міністром особисто. Але аж за тиждень, авто на мене вже чекає: їду туди а туди…
Надія росте! Таки не пропала гонитва за потягом і вартість квитка до Праги й назад. Тобто, що не встиг Мисливець, сенаторка напевне зробить не гірше!
А за три дні в газетах:
— "Міністерська криза. Повна зміна кабінету міністрів"…
Я доїв останній "олумовцький сиречек" — і вернувся додому… Не встиг іще й поохати аж перед нами — стрункий, гарний чернець — Отець Протоігумен з Ужгороду. Милий, приязний, охочий. Тільки… наша садиба їм ні до чого не надається. То ж відсуваємо цю справу на бік. Однак може бути, що якась малярська праця в монастирях знайдеться. І вирішуємо, що я маю приїхати до Ужгороду, побачити на місці, що та як, а там — буде видко.
Все дуже добре, тільки ж — видима річ, не можу я сказати отцеві протоігуменові:
— Як же я, дорогий отче, до вас поїду, коли ж дорога до Ужгороду тільки в один кінець коштує коло 150 корон. А ми по першому дістанемо всього 320 на цілий місяць, і винні в кількох крамницях?
Але десь сказала наша поетка:
— "І лиху, і гніву людському є край"…
Вирішили ми продати жінчин перстень: де вже там красуватись! Та перед умовленим часом моєї подорожі приїздить до нас один добрий сваток, що колись за часи Увальської удачі я йому позичав, а він, як то звичайно буває, після того кілька років до нас не голосився. А тепер:
— Вибачте! Я був забув та й, правду кажучи, не було з чого й вертати. Тепер трохи підробив "прахів", і от — з подякою вам ваші двісті качок.
— Дуже добре, кажу до нього.— Головне, що саме вчас. Мовляв, так і так.
— А ви ж знижку маєте? — питає досвідчений пражак, що вже перейшов "огонь, воду й мідяні рури".
— Яку?
— Та ж на залізницю! Коли зробити так і так, то ж убогому емігрантові дадуть на Підкарпаття аж 50 відсотків "злеви". Коли їдете?
— За три дні!
— Славно, — каже землячок.— Протягом цих трьох днів напевне дістану вам тую "злеву" просто з міністерства. Це вам буде від мене замість відсотків на позику. В такій то годині здибаю вас на двірці. Де саме, кажіть?
— Та ж де? Най буде, як у "Сто тисячах" Карпенка-Карого: "Гдє для мужчин — для женщин".
І дійсно, хоч це й неймовірно, двоє українців зустрінулись точно, в певний час, у певному місці й один приніс другому те, що пообіцяв. Подав я міністерський листочок до каси, а "воно" дало мені квиток туди і назад, чинний аж на три місяці за 148 корон.
Це вже почалось чудо св. Василя, мого Патрона!
Отці Василіани прийняли мене, немов рідного. Аж я, вже призвичаєний до упослідження, просто не знав на яку ступити і як їм за всі ласкавості, що їх у них таки рішуче нічим не заслужив, дякувати. Тим часом о. Протоігумен наняв авто і в один день провіз мене майже по цілому Підкарпаттю та по всіх Василіанських монастирях. В одному, де церква не була оправлювана вже більш як півсотні років, треба було помалювати стіни, поробити образи, перемалювати іконостас.
Чи я це зроблю?… Зітхнув я тяжко, бо ж бачу: коли за цю соломинку не вхоплюся — втону! Але ж: як я буду обіцяти, коли ж мушу по щирості признатись: вже майже двадцять літ не малюю, а капітального малювання — на стінах не робив ніколи. Та, де! — викладаю всю правду: — ніколи й не видав, і ні від кого не чував, як те робиться. Як же я можу за таку річ братись, коли ось щойно сам бачив сьогодні, що у двох монастирських церквах, які знаменито помалював маляр-знавець і які коштували грубі тисячі, за рік малювання позповзало з стін, облупилось? А о. Протоігумен, мабуть бачить мою розпуку, й говорить:
— Щоправда, це річ досить заплутана. Та ж як буде бажання та милість Божа, то може й докажете не гірше за "відомих знавців". Спробуєте?
— Радо б спробував. А як не поведеться, що тоді?
— То, знаєте, що: зробім маленьку спробу. Ось є образ Пресвятої Діви. Це сам Папа Римський подарував його нам у Мукачів. Образ привезений із Царгороду, мальований року 1453-го, може й українським малярем. Коротко — річ вельми цінна, що ж всі ми під Богом ходимо, давно вже ми думали зробити з нього точну копію. Таку точну, щоб не можна було пізнати оригіналу від копії. В разі небезпеки, копію лишимо, а оригінал сховаємо. Зробіть нам цю копію.
— Спробую.
Була це тяжка спроба. Але не хочу розтягувати оповідання. Скажу тільки, що я все прохав у Матері Божої чуда. Зрештою, взявшись вперше до копіювання старих образів, я несподівано для самого себе працю зробив справно. Спроба перейшла цілком щасливо.
— Так в цім році будемо помалу приправлятись, а з літа почнемо, — сказав мені при прощанні старий о. ігумен того монастиря, де я мав малювати церкву.— Не бійтесь, професоре, та ми ж таки хлопці!
А о. Протоігумен і свого докидає:
— От і добре, що порозумілись. А поки що, на конто образу Матері Божої оце, — і кладе мені кілька папірців із портретом Масарика.— Нехай це буде аванс…
Купили на той аванс топлива. Обложивсь я книжками — теоретичними й підручниками, нав'язав знайомості з чеськими малярами, продавцями фарб, із найліпшою фабрикою того матеріалу, з майстрами: вітражу, мозаїки, майоліки, золочення, цементних та сграфітових праць.