Не дозволяй йому слів... Ну, тих, що в пресі заборонено писати. Щоб не казав тобі їх при хлопчикові. Бережи його...
У палаті, як у п'єсі, з'являється коляска й операційна медсестра.
– До побачення, – кажете ви, як завжди кажуть люди, вибираючись у далеку дорогу.
"Як би мені хотілося тебе обійняти, хоч раз, – думаєте ви, дивлячись на жінку такими очима, як за день перед одруженням. – І тебе, і сина, і рідних, і медсестру, яка так тихо везе мене по коридору".
– Не плач, – тихо просите ви дружину, яка біжить поруч коляски. – Не плач, я ще вернусь, але, може, не в такому свіжому вигляді. Чи не так, лікарю? – кажете ви до асистента, який з нетерпінням очікує вас на порозі операційної.
– Так, – заспокоює він.
– Бережи сина. Як виграєш у "Спортлото", пошли червінця матері, мені купи пару вінків, на решту постав пам'ятник і синові поклади гроші на кооператив. Йому з моїх заощаджень ні копійки. Хай сам заробляє, – гукаєте ви з операційної, але останніх слів вона не чує.
– Добре, добре, – шепчуть її солоні, як у юнги, губи. – Тільки за "Спортлото" я не певна. Якщо не виграємо, пробач мені. А заміж я вийду. Якщо ти так хочеш.
Розділ IX. Коли починається друге народження
– Дорога моя, – шепчуть з ніжністю ваші пошерхлі губи, як колись у перший день після весілля. – Найдорожча моя. Ти знову зі мною. Отже, я народився вдруге. Аби ж тільки вижив.
– Тепер уже виживеш, – каже дружина, тримаючи вас за руку, як під час першого побачення.
Рука в неї, незважаючи на "Нектар", пошерхла. Кухня дає про себе знати. "Вийду звідси і митиму посуд. Носитиму картоплю з магазину, з базару. Якщо тільки лікарі дозволять. Білизну в пральню здаватиму. Чоботи і черевики на ремонт. Відвідуватиму хімчистку і побуткомбінат. На Восьме березня куплю нарешті той золотий годинник, що обіцяв подарувати, як народить сина. Вона свою обіцянку виконала. А я?.. Всі ми, чоловіки, свині. Може, не всі. Може, є кращі. Але я такий", – думаєте ви.
– Ти сьогодні щось їла? Давно ти біля мене? Уже день? Ножиці у животі були?
– Які ножиці? Що ти вигадав? Он доцент на тебе сердиться. Каже, взагалі товариш несерйозний. Про це все хірургічне відділення говорить.
– Хіба ж це я вигадав?! Мені няні розповідали, коли переодягали мене.
– Звідки няням знати? Та й мало чого няні скажуть. А ти?
– Що я?
– Що ти?! Рота роззявив і... – вмовкає раптом вона: "Я ж дала слово: мовчатиму, як риба. Свіжоморожена. Як камбала в целофані. Йому ж хвилюватися тепер не можна. Що ж я роблю?"
Але сніжка уже кинута і котиться по схилу гори, переростаючи в лавину.
– Знаєш що?! – наливаєтеся ви кров'ю за допомогою "капельниці". – Якщо ти прийшла сюди, щоб доконати мене, то можеш забиратися геть. Негайно...
– Не сердься. Ти тільки спокійно вислухай мене. Я ще раз тобі хочу нагадати, що таким бути не можна. Для чого ти доценту сказав, що ти завсектором імпорту в універмазі? З якого це часу? Ти без цих коників не можеш?
– Ти чого сюди прийшла? – тепер уже цікавитеся ви. – Щоб вимотувати мені нерви? Чи, може, уже знайшла собі?! Тобі більше інвалід не потрібний?!
– Не говори дурниць! Як тобі не соромно?
– Іди звідси. Я тебе прошу. – Ви заплющуєте очі. "Я не хотів. Палата тому свідком. Вона сама почала. Перша. А я ж хотів якнайкраще. Але хіба з нею це можливо?!"– вистукує гіпертонічний пульс у ваших скронях. Дружина, розмазуючи туш і пудру на щоках, виходить з палати, як із зали суду.
Тільки тепер ви відчуваєте, що лікарі не на жарт кинулися вас капітально ремонтувати, хоч і гарантійних талончиків не дають. Всі сили кинуті на різні там стрептококи, стафілококи і кишкову палочку, яких навіть двічі перепаленою цеглиною з одного маху не заб'єш. А ще ж он стоїть пляшечка неокомпенсану.
– Цікаво, а для чого це?
Ви берете у руку посудину і читаєте: "6%-й стерильний розчин понівініл-пірамідону в дикстрозному розчині ізонічної крові".
Як все ясно, все зрозуміло, доступно навіть такому смертному, як ви. Ясніше не скажеш, хоч би хотів.
Хіба що так: "Між странгуляційною і обтураційною непрохідністю колон асценденс із вентральної мезодерми формується дві ламіни перієталіс і вісцераліс, з'єднуючись з мезенхімою, не утворює ні однієї брижейки, як мезентеріум дорсаліс, так і мезентеріум вентраліс. Але при ілеоцекальній інвагінації, яка складається з п'яти-семи циліндрів і дивертикула Меккеля, спостерігаються хронічні й рецидивні форми інвагінації". Це хоч зрозуміло. Не ясно тільки, які функції виконують у вашому організмі циліндри.
– Щось циліндри перебої дають, – скаржитесь ви, звертаючись до асистента.
– Аритмія, – відповідає він, накачуючи вас фіолетовим розчином за допомогою великого, як насос, шприца. – Це не страшно.
Виявляється, що в хірургії слова "це не страшно", "це не смертельно" вживаються хірургами, асистентами, доцентами і професорами частіше, ніж антибіотики.
– Валерію Андрійовичу, у мене після уколів почалося затвердіння.
– Маленький інфільтрат. Це не страшно. Скажіть медсестрі, хай покладе на ніч грілочку.
– Сергію Івановичу, в мене після кварцу утворилися страшенні опіки.
– Це не смертельно. Хай на ніч сестра змастить вазелінчиком або ще краще – кефіром.
– Федоре Тихоновичу, – кажете ви. – У мене в цю ніздрю зонд не проходить.
– Це не страшно. Скажете медсестрі, хай покличе вухо-горло-носа. Він подивиться. Може, вона у вас скривлена. Вставимо тоді в ліву.
– Юлію Вікторовичу, у мене після "капельниці" на нозі вени опухли.
– Маленький флебіт. Це не смертельно. Скажете медсестрі, хай покладе компрес. З мазі гепарину або краще мазь Вишневського. Трохи неприємний запах, риб'ячим жиром пахне, але я особисто люблю мазь Вишневського. Розсмокчеться.
– Іване Гвідоновичу, – кажете ви, коли надходить черга. – Від цих уколів я не можу ні сісти, ні лягти.
Вас починають обмацувати. У тих місцях, куди робили ін'єкції, у вас з'явилися якісь кульки: затверділі і болючі, як шпички білої акації.
– Інфільтрати, – каже по-вченому доцент. – Нам ще тільки цього не вистачало, – заявляє він так, ніби ті інфільтрати вискочили не у вас, а у нього. – Негайно дві грілки і по обидві сторони. А на завтра знову капельницю. Організм ослаб.
Сестра мчить негайно за грілкою, але ви розумієте, що слово "негайно" у хірургії часто прирівнюється до побутових "хвилин п'ять почекай", і тому спокійно заплющуєте очі й думаєте, як би хоч сьогодні заснути без допомоги таблеток і уколів. Нарешті вам приносять теплу коричневу гуму і кладуть її куди слід. І раптом ви кричите:
– Сестра, сестра!
– Що там ще трапилося?!
– Сестричко, коли настане ранок? – цікавитесь ви, добре усвідомлюючи, що ще не наступив навіть вечір.
– Ви тут, як на курорті. Вже переплутали, де ранок, де вечір. Коли робочий день, коли вихідний. От життя! – багатозначно каже вона, вводячи вам вечірню порцію промедолу чи пантопону.
Розділ X. Як морально підтримувати хворого
Оскільки ви ще не в змозі давати безплатних консультацій і порад новоприбулим, запевняючи їх, що апендицит – це найпростіша операція, якщо не дає ускладнень, до вас у палату, як до людини, якій залишилося витоптати рясту менше, ніж ви уже витоптали, з ранку до вечора йдуть консультанти: терапевти, урологи, фтизіатри, отолярингологи, фізіотерапевти, окулісти, невропатологи, ендокринологи, онкологи, нейрохірурги і, звичайно, колишні ваші товариші по палаті, яких виписали, а вас залишили одного до наступного операційного дня чи екстреного випадку.
Останні, як ніхто, вас морально підтримують, втішають, приносять журнали з модними дівчатами без іноземного одягу і постійно запитують, ніби самі не бачать:
– Ну, як?
– Оце з апендицитом?! – дивуються ті, яким історія ваших операцій відома ліпше, ніж вам.
– Уже без нього, – криво посміхаєтесь ви.
– Я розумію. Але ж казали, що апендицит – легка операція.
– Як кому.
– Це правда. Легка для того, хто під ножем не був. А скільки після цього апендициту вмирають! Особливо коли роблять повторні операції.
Ви заплющуєте очі, але тільки на мить.
– Тобі щось принести? – питають ті, що ще вчора лежали поруч вас.
– Спасибі, нічого. У мене все є, – киваєте ви в бік капельниці, яка тим часом акуратно виконує свої функції.
– Ти герой! Винести таких дві операції! Хірурги розповідали, що вони вже не вірили в твоє повернення до нашої палати. Ми цікавилися, чи скоро тебе переведуть до нас. Там твоє ліжко досі ніким не зайняте. Але ти не падай духом. Може, все буде гаразд.
– Як це "може"?– сердитеся ви. – Я, здається, вже вижив!
– Це ти скажеш тоді, як мине четвертий день після операції.
– Який четвертий? – насторожуєтесь ви.
– Ну, четвертий. Після операції. Критичний, – пояснюють вам товариші. – Це найстрашніше.
– Та невже?! А я думав – найстрашніше позаду,
– Ти що? Найстрашніше попереду. Під наркозом не так страшно помирати, як при свідомості, – пояснює товариш, начебто йому вже доводилося проробляти і те, й друге. – Сьогодні який у тебе день?
– Другий. Після повторної.
– Отже, четвертий наступить у середу. Якраз футбольний день. Наші з "Ейндховеном" грають. От би й голландцям дали, як "Бурсаспору". Цікаво буде подивитися. Якщо виживеш, ми тобі рахунок скажемо. Не хвилюйся. Тобі зараз особливо це шкодить. Не переживай. Не в усіх післяопераційна криза закінчується некрологом на четвертій сторінці. У тебе в цей день може початися що? Пневмонія, одностороння чи двостороння, сухий або мокрий плеврит. Може здати серце, ти можеш задихнутися.
У вас в очах починає рябіти, як на карнавалі після доброї випивки.
– Але навіть якщо ти й четвертий день пройдеш, – глухо, наче крізь віконні штори, долинають до вас голоси, – все одно є ще один критичний день. Сьомий. Коли й він мине, тоді...
Та товариш не закінчує, бо до палати заходить ще хтось.
– Що тут за збори? – чується владний голос Сергія Івановича. – Безплатні консультанти?! Ану, хлопці, негайно звільніть палату. Йому тут і так нічим дихати. Раз, два, три, чотири... Ого! Дж п'ять чоловік...
"Остроградський, – думаєте ви про Сергія Івановича. – Без цифрових даних не може, як і без операцій".
– Ну, як? – цікавиться він.
– Та неважно, – напускаєте на себе смутку.
– Чого раптом?
– У голові потемніло. Перед очима кола.
– Після консультантів?! Сестра, – звертається він до медсестри.