Дід Устима Трохим Карман отримав своє прізвисько не обов'язково тому, що був крадіжником, він міг бути просто заощадливою, трохи скупою людиною, і міг набути своє прізвисько так само, як свого часу московський князь Іван, прозваний "Калитою" (кінець цитати).
Прилучаючись до цієї полеміки, хочу вдатися до кількох зауважень. По-перше, сам В. Любченко, очевидно, ніколи не бував у Кармалюковому (Головчинцях), бо тоді б він знав – і я вже продемонстрував це, — що і в рідному селі Устима, і взагалі в Жмеринському районі, живуть прямі нащадки повстанського ватажка, які мають прізвище "Карман", і жодного душевного комфорту від цього не відчувають.
По-друге, сільський голова Кармалюкового Микола Іванович Огородник повідомив, що "кишеню" в їхніх краях завжди звали "кишенею". Що ж до слова "карман", то воно існувало паралельно, й означало спеціальну, здебільшого прикрашену вишивкою, торбинку (на кшталт отих, що й зараз увійшли в моду), яку місцеві чоловіки носили при поясі, і в якій завжди зберігалися: кресало, люлька, гаманець тощо… Тому жодних негативних асоціацій ні саме це слово, ні похідне від нього прізвище, викликати не могли. Відтак на Поділлі, саме на Поділлі, особливо в ті часи, коли російський вплив там був ще досить слабким, слово "карман" у значенні "кишеня" майже не вживалося.
Можу запропонувати ще одну версію. Колись на Поділлі досить широко вживалося прізвище "Караман", від тюркського — "чорна, смаглява, темноволоса людина". Таке прізвище, скажімо, й досі нерідко зустрічається в подільських районах Одещини. Тому я цілком припускаю, що слово "карман" асоціативно утворилося від слова "караман", і стало звичним. Предки Устима знали походження цього слова, тому зовсім не пов'язували своє прізвище з "карманом" та з російським поняттям "вор-карманщик". Отож і не соромилися його. Втім, це теж лише припущення...
І ще одне зауваження. З метричної церковної книги відомо, що Севастіана Карманюка було охрещено 27 лютого 1787 року. Ні-ні, я не обмовився: справжнє ім'я Устима – Севастіан. Отже, під іменем Устим Кармелюк перед нами постає Севастіан Карманюк. Це ім'я, Севастіан, ми зустрічаємо й у судових актах, але й воно, як і прізвище, вживається в різних варіантах: Савастиян, Устиян, Августин, Іустиян, Юстин. Від церковного, але чужого українському духові та українській вимові "Устияна", мабуть і походить усталене в Україні ім'я Устим.
16
Дослухаючись до відлуння давнього повстання під проводом Кармелюка, мені, як уже мовилося, довелось побувати в багатьох містечках і селах південного Поділля. І всюди вражало те, що, за всієї багатющої історії —докладного літопису однієї тільки Балти чи Ананьєва вистачило б на кілька томів, — край цей нагадує щойно освоєну пустелю: ні гідних його музеїв, ні туристичних центрів, ні історико-природних заповідних зон, ані достатньої кількості пам'ятних знаків. Іноді складається враження, що далі скромних, подекуди й одверто убогих у скульптурно-архітектурному плані, обелісків-пам'ятників на честь загиблих у роки минулої війни односельців та напродукованих у величезній кількості, проте не менш убогих, пам'ятників В. Леніну, пам'ять наша пробитися в глибину віків уже не здатна.
А чому б у тій же Балті чи Кодимі не спорудити пам'ятник Кармелюку? Що заважає нашим товариствам охорони природи і охорони пам'ятників історії та культури, об'єднавши зусилля, відродити в долині поблизу "Печери Кармелюка" справжній дубовий ліс, саме дубовий, яким він і був свого часу; та "облагородити" джерела, і, збагативши красу цього куточка, оголосити його історико-природничим пам'ятником? Тоді можна було б подбати і про барельєф біля печери Кармелюку, а також про пам'ятники і пам'ятні знаки, присвячені керівникам інших селянських повстань, що полум'яніли в цих краях. Відтак давно слід подбати і про величний Національний музей Південного Поділля, який ввібрав би в себе всі набутки місцевої історії, фольклору та етнографії. Його з цілковитим правом можна розташувати в місті Кодимі; для цього є всі підстави, зокрема й музейна основа.
Тобто могли б з'явитися тут і старовинний вітряний млин, і виставка зброї часів повстання та козацьких воєн. Ось вам і вогнище пам'яті народної, вогнище давно призабутої, прив'ялої історії краю. Включайте ці місця до туристичних і краєзнавчих маршрутів і перетворюйте на центр національно-патріотичного виховання молоді. Належне місце повинні посісти матеріали про повстання Кармелюка і на стендах Одеського історико-краєзнавчого музею, адже воно охоплювало значну частину сучасної Одещини.
Нині вже існує збірник легенд, пісень, притч та оповідок про Кармелюка. Як уже мовилося, до образу Кармелюка, наче до кам'яної глиби, підступалися з різцями такі майстри.
Сперечатися з легендами, як відомо, річ марна. А вони стверджують, що існують не лише народні пісні, написані про Кармелюка, але й пісні, написані ним самим. І що сам він, маючи непоганий голос, наспівував їх у колі селян-парубків та повстанців.
Щоб залишатися вірною цим легендам, Марко Вовчок у своїй повісті-казці відтворила одну з пісень, які приписують Кармелюкові. Не цитуватиму її всю, оскільки твір цей досить розлогий, а вдамся лише до кількох строф, завдяки яким закладено саму суть пісні; віднайдено соціальні та настроєві причини, котрі спонукали автора до її написання.
… Вбогі люди! Вбогі люди!
Скрізь вас, всюди бачу,
Як згадаю вашу муку,
Сам не раз заплачу.
Весно моя, весняночко,
Усім несеш дари,
Тільки мені безщасному
Жодної відради!
Скрізь дивляться тії очі,
Що меркнуть від муки,
Скрізь, усюди потомлені
Простягають руки, —
Із-за квіту пахучого,
Як сонце злотиться;
З-за дерева веселого,
Як місяць ясниться –
Вдень, і вночі, і ввечері,
У всяку годину!
Я ж не маю порадоньки!
Я од журби згину.
" Проспівав він, — пише Марко Вовчок, — та й замовк, і тоді ледве схаменулася стара мати і каже: "Кармелю! Де, в кого ти навчився такої пісні?". Кармель іздригнувсь, почувши голос, — впізнав неньку й одразу їй: "Сама ся пісня у мене склалась".
І вже як він пісні складував і як їх співав, господи, милий боже! Чарівничі се були чисто пісні! Іншому трапилося підслухати, як він співав й дещо перейняти – тільки що не на веселі радощі сі пісні були складені, і хто їх перейняв, хто почув, кожен голову схилить і задумається".
Після одруження з кріпачкою Марусею, майбутній ватажок повстання певний час почувався умиротвореним, але згодом його знову почав проймати смуток, не давала йому спокою скорбота, котра огортала бідних селян. І коли люди дивувалися з його суму: " Усім його бог втішив, усім одарив – чого б то ще справді треба!", "Кармель, — як пише Марко Вовчок, — нічого не одказував – ходив він часом дні цілісінькі, не промовляючи ні до кого словечка, скорбіючи та сумуючи, а часом несподівано чувсь його голос, пісня, немов клич якийсь…
Кажуть люди, що-м щасливий, — я з того сміюся,
Бо не знають, як я часом сльозами заллюся,
Куди піду і попнуся, скрізь багач панує,
У розкошах превеликих днює і ночує,
Убогому, безщасному тяжкая робота,
А ще гіршая неправда, вічная скорбота!..
Повернувся я з Сибіру, нема ж мені долі!
Хотя же я не в кайданах, єднак же в неволі!
Слідять мене вдень і вночі, і всяку годину,
Нігде мені подітися, від журби я згину!
Зібрав собі жвавих хлопців, і що ж мені з того?
Засідають по дорогах, ждуть подорожнього.
Ой, чи їде, чи не їде, дарма, треба ждати!
Йой, прийдеться Кармелюку марно пропадати!
Зовуть мене розбійником, кажуть, що вбиваю,
Я ж нікого не вбиваю, бо сам душу маю!
Якщо візьму в багатого, я вбогому даю,
І, так гроші поділивши, я гріха не знаю.
* * *
У неділю, дуже рано, у всі дзвони дзвонять,
Ой, а мене, Кармелюка, як звірюку гонять.
Нехай гонять, нехай ловлять, нехай заганяють,
Нехай мене, Кармелюка, в світі споминають!.
"…Багато-багато перебулося тих днів, — пише Марко Вовчок, — поки аж прийшов той день, що по місті новина, як стріла, пролетіла: "Кармелюк ранений. Кармелюка везуть!".
І привезли його. І знов йому темниця темна, суд угніваний, важкі та кріпші кайдани і зсилка дальша та скрутніша; знов його стріла й провела людська зграя купами, гомонячи, жалкуючи…".
До речі, найвідомішу народну пісню про Кармелюка "За Сибіром сонце сходить" було записано фольклористом Тадеєм Рильським, так-так, батьком відомого поета, класика української літератури Максима Тадейовича Рильського. Як дізнаємося з автобіографічного етюду "Зі спогадів" самого поета, його батько зробив це спільно з відомим композитором та музикознавцем Миколою Лисенком у селі Романівка, що на Житомирщині. А вже Україною вона пішла мандрувати зі збірки опрацьованих Лисенком українських народних пісень, яка побачила світ у 1903 році.
Втім, у фольклорному додатку " Перекази, легенди та пісні про Устима Кармалюка" до збірника судових документів "Устим Кармалюк" подається один із варіантів цієї пісні, записаний І. Єрофеєвим від Семена Ревуцького, жителя села Ревухи Сквирського повіту на Київщині. Шкода тільки, що під цією публікацією упорядники збірника не зазначили дати запису. У додатку подаються два датовані твори, записані цим же фольклористом, проте один із них датований 1908, а другий – 1922 роками, тому слугувати підставою для датування цієї пісні не можуть.
Так ось, у цьому варіанті пісні, "від Семена Ревуцького", зустрічаються помітні відмінності від уже процитованого вище тексту.
Кажуть люди і говорять,
Що я розбиваю,
Ой, я людей не вбиваю,
Бо сам душу маю.
Ой, я людей не вбиваю,
Сам я душу маю,
Я багатих обдираю,
Вбогих наділяю.
Я багатих обдираю,
Вбогих наділяю,
Ідно з другим пощитавши,
То й гріха не маю…
У цьому ж фольклорному додатку привертає увагу переказ, записаний 1922 року фольклористом І. Єрофеєвим із вуст М. Джуринського. Той розповідав про свого діда Леонтія Джуринського (який помер ще 1878 року), з містечка Тинної Ушицького повіту. "Дід… був дуже здібною людиною – будівничий, бондар, кравець, пасічник, майстер, як кажуть, на всі руки. Держався великим вільнолюбцем, з натури дуже суворий був, гарячий, мовчазний. Побив, не бажаючи підкорятись, орендаря Опацьковського. За це йому наказано було пасти череду.
Кармалюк був у нього чотири рази; після Сибіру два рази.