Але я встиг звикнути служити державі й от зараз держава знову потребує моєї служби. Держава, синку, вічна, всюдисуща й непереможна. Вона пробачає нам ті безневинні пустощі, якими ми бавилися трохи в Куряві. Держава, вона… не як мати, звісно, але як татко, як Татко з великої літери, синку! Ти заклявся колись мені як Батькові, але ще раніше я заклявся як Батькові їй, а клятву не можна порушувати. Я знаю, шрамами від двох наскрізних поранень відчуваю, що ти намірявся втекти, що ти чхати хотів на всі на світі держави докупи взяті, але ти присягнув! Отож пустощі закінчились, агенте – починається служба! Не за страх, а з чоловічого обов'язку!
– Воля, – сказав Локі. – Дівчина, яка була зі мною – нехай, у дідька, її відпустять!
– Дівчина? Добре, я спитаю про дівчину, які проблеми!
Вже прощаючись, Локі ніби про щось згадав:
– А як же Скандинавія, Батьку?
– Колись гайнемо туди вдвох, у відпустку! – засміявся Хуга.
Зустріч із Волею Локі обіцяли спочатку завтра, потім знову завтра, потім через тиждень. Тим часом країна в'язнула поступово у війні, все більше й більше донесень видавав Локі таємний актив у таємній кімнаті секретної установи, все більше й більше було в тих донесеннях спалених незаконних поселень, знищених банд терористів і прикрих втрат військовослужбовців урядових сил. На чергове нагадування стосовно побачення з Волею капітан, який видавав Локі актив з донесеннями, строго відповів: "Гадаєте, зараз найкращий час для романтичних побачень? В країні збройний конфлікт, я сплю на службі – власну дружину востаннє бачив два тижні тому!"
– Я хочу поговорити з Батьком Хугою!
– Він у відрядженні!
Коли Хуга таки з'явився в таємній кімнаті, з його вивітреного обличчя та облізлої шкіри на зап'ястях – місця, яке найчастіше виявляється незахищеним і страждає від опіків, стало зрозуміло, що нещодавній провідник пустельних вікінгів справді не гаяв часу в прохолоді службових коридорів. "Знаю-знаю! – випередив він закид Локі, – досі не дали побачитися з дівкою! І навіть знаю чому не дали – вона зникла, синку!"
– Як зникла?
– Зробила ноги і її ніде не можуть знайти.
– Звісно не можуть, бо Воля звалила в Куряву – до своїх! Я мушу, мушу поїхати й розшукати її, Батьку!
– Певна річ, мусиш, і неодмінно поїдеш! – заспокоював хлопця Хуга. – Ця дівчина… вона ж має тісні стосунки з Енеєм?
– Так, Воля працювала в нього на хуторі.
– От-от. Поїдеш. Скоро поїдеш. Готуйся…
Розвиднилося. Низьке осіннє сонце ліниво вигрівало змерзлі за ніч покотисті спини кучугур, сліпуча влітку чорнота Куряви зробилася тьмавою, брудною. З донесень Локі знав, що Фірманового, як і більшості північних хуторів, не існує, він уявлення не мав, де шукати Волю, просто мчав на південь у надії, що тривожної воєнної пори йому не дозволять розгулювати Курявою надто довго.
Вони виникли несподівано, як і повинні були виникнути. Довгу звивисту балку між кучугурами, якою зручно було гнати на великій швидкості, перегородили раптом попереду два наїжачені різнокаліберним стріливом боти, не гаючись один із них випустив у бік нерозважливого пустельного мандрівника попереджувальну чергу. Локі зупинив сявчі, відчинив дверцята, повільно вийшов і, піднявши догори руки, зробив назустріч стежі кілька кроків. З ботів вийшло четверо козаків – поверх їхніх просторих пустельних комбезів були нашиті чи наклеєні барвисті стрічки з українською вишивкою; понаставляли на Локі скоростріли, наблизились, вклали його обличчям у порохню, обшукали: самого й повоз.
– Хто такий?
– Локі. Доправте мене до Батька Енея, або до Батька Сміха – маю для них триклятущі цінні відомості!
– Отак! Аж до самого Наказного гетьмана нового козацького війська?! Не зависоко?
– Доправте – отримаєте від гетьмана відзнаку!
Вони
Надворі було незатишно. Ніби знущаючись із офіційної назви резиденції, вологий вітер проймав до кісток, навіть пригнав звідкілясь табунець ріденьких темно-синіх хмаринок, тому Президент наказав розтопити в рибальському будиночку камін і принести йому теплий плед. Зручно вмостившись у кріслі-гойдалці, лідер нації відкрив РДБО коротким вступним словом, у якому зазначив, що з часу проведення попереднього засідання держава зберегла так необхідну сьогодні стабільність, бюджетні надходження не зменшились, ба більше – соціальна політика відчутно наблизилась до кожного простого громадянина, практично увійшла в його дім. Україна як незалежна складова союзної держави й далі набуває авторитету в міжнародних колах, про що свідчить хоч би проведена нещодавно міжнародна конференція з перспектив використання мулу висохлих річок. Втім, є питання, яке вимагає обговорення, а оголосить його, у відповідності з регламентом, секретар РДБО.
Секретар оголосив, що на порядку денному сьогодні стан і хід операції з відновлення конституційного ладу в пустельних районах, про що присутні знали й без оголошення. Відколи на півдні розпочалися справжні бої, діяльність Держкомпустелі та створеної при ньому опергрупи відійшла в тінь і першим слово отримав міністр оборони. Головний захисник держави доповів, що впродовж чотирьох місяців активного збройного протистояння під контроль уряду повернуто територію, яка складає приблизно одну п'яту всієї пустелі, і це є неабияким успіхом. Втім подальше просування вглиб незаселених обширів відчутно гальмується недостатністю тилового забезпечення, слабкістю комунікацій і цілковитою неготовністю військ до ведення бойових дій в умовах пустельної зими, яка не за горами. Цукерку для верховного головнокомандувача розважливий міністр приберіг на кінець промови, доповівши, що попри заявлені складнощі його героїчні підлеглі цілком спроможні на дошкульні точкові проникнення й ніяка зима їм у цьому не завадить!
Міністр внутрішніх справ відрапортував, що криміногенна обстановка на заселених теренах в нормі, стосовно ж підтримки правопорядку на одній п'ятій частині пустелі, то на таку підтримку в міністерства немає ні сил, ні засобів, оскільки за площею згадана одна п'ята, вважай, дорівнює території заселеної Материзни, якщо не рахувати Карпатської автономії. Міністр фінансів прогнозовано скаржився, що на продовження операції в бюджеті не передбачено коштів, реалізація ж конфіскованих у самоселів, які останнім часом чомусь почали називати себе козаками, ресурсів очікуваних надходжень не дала через відсутність, власне, конфіскованих ресурсів.
Міністр закордонних справ доповів, що відгук союзної Росії на прохання про військово-технічну допомогу більш аніж скромний, насправді – символічний, і на те є просте пояснення: Китай. Перш ніж робити будь які різкі рухи, старший брат мусить неодмінно зважити на позицію великого друга, інакше на додачу до добровільно-примусового віддання в оренду Сибіру може отримати вимогу подібної ж оренди Поволжя, і то років десь так на чотириста.
– Ой повій-повій вітре, та від великого друга! – реготнув прем'єр-міністр. – І яка ж їх позиція?
– Традиційна. Здається, Китай не змінював її впродовж останніх п'яти тисяч років: невтручання, поважання й тому подібне!
– Коли їм вигідно, вони ще й як втручаються! – пробурчав Президент. – Чиїм стрільном воюють ці наші новоявлені козачки?
– Китайським! – випалив начальник ГРУ.
– Канали виявили, перекрили?
– Працюємо!
Право доповіді органічно перейшло до керівників спецслужб.
– Справді, вже кілька разів нам щастило захоплювати в пустельників китайську зброю найостанніших поколінь, – продовжував начальник ГРУ. – Відомо, що стріливо надходить з півдня, ймовірність просочування його через одеську митницю виключили, розробку продовжуємо. Вдало залучили на наш бік кілька ватаг хаптагерів…
– Кого? – перепитав Президент.
– Хаптагерів – викрадачів верблюдів. Принаймні, так вони перебуватимуть під нашим контролем. Також із кількох джерел стало відомо про існування нової Січі – штабу, або, так би мовити, головного кубла терористів. Заправляє цим кублом буцімто якийсь не мало-не багато – Наказний гетьман козацького війська на псевдо Сміх. Місцезнаходження Нової Січі поки що невідоме. Супутник, який виділили нам для стеження росіяни, застарілий, навіть окремої постаті не здатен розрізнити – лише скупчення живої сили. Втім, попри труднощі продовжуємо інтенсивно працювати в зазначеному напрямку – було б заманливо виявити координати згаданої "січі" й одним ударом покінчити з проблемою шляхом вивіреного точкового проникнення, про яке згадували раніше.
– Тверезо! Може ви знаєте, де знаходиться та бісова "січ"? – звернувся Президент до голови КБУ.
– З огляду на специфіку визначених законом завдань і повноважень, – почав Щасний, – очолювана мною служба зосереджена в першу чергу на безпеці заселених районів. А тут є до чого прикласти руки. Як я вже доповідав раніше, за останні три місяці спецпідрозділами КБУ ліквідовано кілька диверсійно-розвідувальних груп терористів, які намагалися дестабілізувати обстановку.
– Дивно, що жодного не затримали живим! – буркнув міністр внутрішніх справ, значущо переглянувшись при цьому з міністром оборони.
– Вони чинили шалений опір! – розвів руками Неон Вакулович і продовжив: – Звертаю увагу, що одну зі згаданих груп ми знешкодили в околицях Рівного, звідки вже недалеко й до Затишшя! – При цих словах крісло-гойдалка жалісно рипнуло – Президент нервово засовався. – Тож принагідно настійливо рекомендую посилити охорону урядової резиденції!
– Внесіть до проекту рішення! – розпорядився глава держави й пучки секретаря слухняно запурхали над поверхнею активного аркуша. Ледь стримуючи посмішку, Щасний кинув на міністрів-силовиків переможний погляд.
– Можемо виділити для цієї мети полк спеціального призначення "Гриф"! – вихопився міністр внутрішніх справ. – Втім, доведеться відкликати підрозділ із зони бойових дій.
– Відкличте! – продемонстрував категоричність Президент. – Однаково активних бойових дій, як я розумію, найближчим часом у нас не буде!
– Стосовно ж роботи в пустельних районах, – продовжував голова КБУ, – то доповідаю, що зв'язок з двома нашими агентами відновити поки не пощастило. Ще один агент продовжує контролювати обстановку в південних поселеннях. Обстановка там, до речі, спокійна, більшість самоселів налаштовані миролюбно й воювати не збираються.