Помізкувавши добре, він зрозумів, що іншого виходу просто-таки не існує, бо хто, як не він, знає свого Вітю, відчуває його, вміє підійти до нього, з пів-погляду розуміє сина? І дійсно, хто відважиться з Києва везти Вітю аж до Дрогослава? Вітя знову може утнути якийсь фокус і просто зникне з очей проводжатого.
Ні, лише він, батько, повинен їхати до Києва – і то негайно. Але куди там негайно? Надворі глупа ніч. Дружина спить, як у молодості, лише тихенько посапуючи. Ні, Тіберій Маркович не гнівається на неї, бо все життя так виходило, що він більше за Розу любив Вітю. Здається, все мало бути навпаки, але в цьому випадку один із законів природи не спрацював. Чи, можливо, це було випробування для нього, професора, за гріхи молодості й гріхи попередніх поколінь?
Він уже не міг заснути. Лежав з розплющеними очима і вдивлявся у безкрає нічне марево. Здається, ні про що не думав, хоча думки шаленіли охвістями у його затуманеному мозку. Картини дитинства перепліталися з нинішньою дійсністю у химерному калейдоскопі, ніби він відходив у Вічність...
Тіберія Марковича зранку розбудила дружина:
— Ты едешь за Витей?
Проспав!
Він нашвидкуруч похляпав водою обличчя, не поголився, чого ніколи собі не дозволяв, навіть на вихідні чи свята, не поснідав і стрімголов кинувся до штабу "Нашої України". Але з його хворими ногами стрімголов виглядало сміховинно. Він задихався від холодного повітря, весь час кашляв, уже навіть не прикриваючи рота долонею. Його набута інтелігентність випарувалась, ніби її ніколи й не було, і він повернувся до природного стану своїх предків, селян і ремісників, які не дуже дбали про зовнішні ознаки власної пристойності. Зрештою, для нього Богом на Землі нині був Вітя, а все інше не мало жодного значення, виглядало дріб'язковим, не вартим уваги.
Коли він уже добіг, чи то пак ледве дочвалав до приміщення колишнього управління торгівлі, де розташувався штаб "Нашої України", то з жахом помітив, як звідти виходять люди – і серед них найважливіший для нього сьогодні чоловік Іван Полежай. Він чув, що його колишній студент, один, до речі, з найталановитіших, тепер у Дрогославі був головним по Помаранчевій революції. Вони декілька разів упродовж цих років зустрічались, і завжди професор бідкався, що Іван не присвятив себе науці, а зайнявся бізнесом. "І скільки би я зараз заробляв, чи навіть доктором наук? – віджартовувався Полежай. – Мені ж сім'ю годувати треба, четверо дітей, дружину та ще й тещу!". Оте "та ще й тещу!" виходило так, ніби мама його дружини потребувала найбільше грошей.
Тіберій Маркович намагався кричати, аби Полежай зупинився, але з його горла вилітали лише глухі звуки, які вже за крок не було чути. Проте головний дрогославський революціонер сам помітив старого професора, який розмахував руками, намагаючись привернути до себе увагу. Він швидкими кроками підійшов до свого улюбленого викладача, який колись направду був улюбленим для нього:
— Ну що ви, Тіберію Марковичу? Що трапилося?
Від хвилювання у професора підгиналися ноги. Ще мить – і він би упав на сніг, якби його не підтримав Полежай. Іван відкинув усі справи, хоча до нього звідусіль лізли й лізли люди з якимись дріб'язковими запитаннями.
За допомогою Полежая Тіберій Маркович зайшов у приміщення. Його посадили у крісло, дали гарячого чаю. Він сьорбнув декілька разів, та й сам уже взяв себе у руки.
З плутаної розповіді Германсдерфера Полежай спочатку зробив висновок, буцімто старий хоче у Київ, аби підтримати революцію, й надумав переконувати його, що більш молоді й завзяті будуть це робити, а кожному, хто бажає, знайдеться робота тут, у Дрогославі. Але потім він зрозумів, що йдеться про Вітю, професорового синка, який заліз у мікроавтобус і тепер їде до Києва. Рішення у Полежая визріло миттєво:
— Тіберію Марковичу, зараз я вас підкину додому. Через годину відправляються два наші мікроавтобуси на Київ, думаю, що місце для вас знайдеться. Поїдете з цими людьми. А потім вони вам допоможуть вибратися з Києва разом із Вітею. Встигнете за годину зібратися?
Професор відповів стомленою посмішкою: мовляв, що тут збиратися? Найщасливішої людини у світі в ту мить, здається, не було.
Полежай справді підвіз Тіберія Марковича додому і ще раз нагадав, що заїде за ним через годину, аби той не барився.
Германсдерфер марно прочекав до обіду. У нього вже не було сил кудись телефонувати, а тим паче йти. Він лише знав, що ще має час доїхати маршруткою до залізничного вокзалу, взяти квиток на Київ і сісти у поїзд.
Йому поталанило. Звісно, у таку пору годі було дістати квитки на поїзд, і він мав би здогадатися про це сам. Але якби усвідомлення цього прийшло до нього раніше, він, мабуть, не зрушив би з місця і сидів удома, чекаючи біля моря погоди. У касі того дня працювала його сусідка з третього під'їзду. Вона вже знала, що у Тіберія Марковича зник син, а тепер професор розповів їй подальшу історію зі щасливим кінцем.
Коли поїзд відійшов з двірця і, здавалося, всі тривоги й переживання були позаду, професор відчув як сильно заболіло у нього серце. Такого з ним ще ніколи не було.
41
— Ну що, мала, як ти будеш зі мною розраховуватися? – запитав Данило Галич у Юлі Василів, коли та віддавала йому мобільний телефон. Його гарячий погляд пронизував її тіло наскрізь, і вона готова була знову, вкотре у житті, втягнутись у цю любовну гру, від якої отримувала стільки насолоди, хоча ще ніколи це не закінчувалося для неї добре. Але вона завжди жила цією хвилиною, а що буде потім – не думала.
— Дякую, — скромно сказала дівчина, відповідаючи йому ще гарячішим поглядом і водночас подивовуючись своїй скромності. Данило гучно засміявся, і Юлька услід за ним, розуміючи, що отим "дякую" не відбудеться.
Вона добрих півгодини мордувала його мобілку, телефонуючи на різні номери, аж поки не вийшла на професора, щоби повідомити йому про Вітю. Мабуть, стратила шалену купу грошей, але мусила довести справу до кінця, бо з першої хвильки цієї історії відчула персональну відповідальність за хлопця, а на рахунку в її телефоні грошей не було. Василівка збоку час од часу спостерігала за Галичем, але він не виявляв ознак жадібності, узагалі нічого не казав, що тринькають його гроші, ніби теж підтримував Юльку у її материнській опіці над Вітею.
Між ними, здавалося, з першого погляду налагодилися стосунки, ніби між братом і сестрою, ніби вони були знайомі між собою довгі роки, хоча до сьогоднішнього дня навіть не підозрювали про існування одне одного. Проте цього Данилові, видавалося, було мало, і він на підсвідомому рівні докумекав, що жадає дівчину як найкоханішу з коханок. Чи як у тій пісні співається— "Не коханка я, не коханка, я кохана, кохана твоя"? І Юлька відчувала потужну любовну енергію, що випромінювало усе тіло Галича. Вона просто не могла не відгукнутися, настільки це захопило її з ніг до голови. Навіть коли до Данила телефонувала дружина і той люб'язно з нею розмовляв, у всі свої поросячі очі дивлячись на Юльку, вона не ревнувала, бо знала, що зараз Галич – її, і ні з ким вона його ділити не буде. Не задумувалась наразі над тим, чи буде він ділити її з кимось – дружиною чи іншими коханками. Юльчині мрії не забігали занадто далеко вперед, бо їхня господиня була задоволена тим, що є зараз, аби думати про майбутнє.
Всі у мікроавтобусі були у нервовому напруженні – під'їжджали до Києва. Стихли розмови, водій вимкнув музику. Здається, і саме повітря завмерло. Лише Вітя безтурботно посапував на плечі у Юльки, а вона машинально, не усвідомлюючи цього, м'яла його великий пеніс, який намацала крізь штани. Це її заспокоювало, дозволяло ні про що не думати, безтурботно віддаючись насолоді життя.
Перед Києвом їх зупинив пост ДАІ. Водій про щось довго розмовляв з якимось лейтенантиком, тицяв йому до носа документи, на які той навіть не глянув, а потім, засмучений, повернувся:
— Каже, що у Київ нас не пустить. Каже, щоб ми їхали додому.
У мікроавтобусі залунали голоси обурених дрогославців, проте їхня мужність за межі машини не виходила.
Данило Галич думав про щось своє і нічого не казав. Здавалося, він не переймався проблемою, що несподівано виникла на їхньому шляху. Проте раптом директор магазину і ресторану зірвався на ноги, вийшов з мікроавтобуса і рішуче попрямував до впертого лейтенантика. Юлька злякалась, що Данило зараз почне гамселити того і навіть у страху піднялася з місця. Але Галич мирно розмовляв з лейтенантиком, не виймаючи рук зі своєї розкішної шкіряної куртки. Потім несподівано вони разом розсміялись і потиснули один одному руки.
— Наш хлопець! – Данило зайшов у мікроавтобус і наказав водієві розвертати машину. У нього почали запитувати, чому, мовляв, їдемо назад, але Галич мовчав, мов води у рот набрав, не вважаючи за потрібне зі своєї висоти велета опуститися донизу, до меркантильних проблем плебсу. Головне, що він знає як манівцями доїхати до Києва, а все решта їх не повинно цікавити.
Кілометрів за двадцять від того місця, де їх зупинили даішники, Галич наказав водієві повернути мікроавтобус вліво. Машина з'їхала на сільську дорогу. Вони до пізнього вечора блукали селами, читаючи незнайомі назви, аж поки водій урочисто не сказав: "Київ!".
Всі заплескали у долоні, аж Вітя прокинувся і з несподіванки зірвався на ноги. Данило цим скористався і підсів до Юльки:
— Ну що, мала, хочеш мене?
— Угу! – прямо відповіла Юлька, не задумуючись, ніби довго чекала на це запитання, нахабно впиваючись поглядом у його обличчя. Усе її тіло пашіло й рвалось до Данила. Жодної сором'язливості перед ним у неї не було.
Цього разу дрогославці без першкод в'їхали у Київ, відкривши нову сторінку в своєму життя.
42
Ось уже добру годину Сашко натхненно працював, але в нього нічого не виходило. В цьому не було його вини.
ВОНА лежала з розплющеними очима і думала про щось своє. Завести ЇЇ, здавалося, було неможливо, хоча ВОНА дозволила робити з собою все, що заманеться, окрім одного – не кінчати в НЕЇ. Отой страх – знову завагітніти – вселився після народження доньки. Хоча ЇЙ і вставили спіральку, але лікар напівжартома сказав, що завжди існує певний відсоток можливості знову стати матір'ю. ВОНА це сприйняла всерйоз.
Сашко був професійним зваблювачем жінок.