Май на увазі, бандите, що тобі й твоїм босякам прийшов кінець. Далі ти не втечеш, бо тебе оточило моє вій-118 съко й військо генерала Геймана. Ми тебе, мерзотнику, взяли в міцні руки і вже не випустимо. Коли хочеш пощади, себто мати за свій злочин тільки арештантські роти, то я наказую тобі сьогодні ж скласти всю зброю на станції Білоріченській, а роззброєну банду одвести на 4-5 верст на захід від станції. Коли все це виконаєш, негайно сповісти мене на 4-у за-лізничу будку"..
Твердо надіявся на перемогу самовпевнений генералі Ось уже цілий місяць гонять денікінські полки деморалізовані частини більшовицької армії далі й далі, за Армавір, у пів-денносхідній закуток Кубанщини. 8 вересня взяли Майкоп. Два дні тому захопили Білоріченську... Генерал Покровський сподівався забрати голими руками обірвану, голодну "банду", що спустилася з гір.
Ковтюх цілий день готував відповідь на генеральського листа. Звелів артилеристам пристрілятися до ворожих позицій, але після того припинити стрілянину й ждати ночі. Дав завдання полкам і розташував їх у призначених місцях. А вночі раптом заревли червоні батареї й залили, засипали козацькі окопи морем огню, дощем ґранат і шрапнелів. Коли ж запаморочений, очманілий ворог діждався перепочинку й висунув голову з окопів, ураз таманці налетіли бурею, ударили багнетами, завалили трупами окопи й погнали генеральські полки геть аж за 15 верст. Сам генерал ледве вискочив у вікно й утік верхи, без штанів.
Спантеличений, розбитий ущент Покровський сповістив Денікіна радіом:
"З моря йде незчисленна орда босоти. Ця орда складається з російських полонених, що повернулися з Німеччини, та з матросів. Вони добре озброєні, мають багато гармат, припасів і везуть силу награбованих цінностей. Ці заброновані свині на своїм шляху б'ють усіх і змітають усе: кращі козацькі й офіцерські частини, кадетів, меншовиків, більшовиків"...
Міцно спаяні героїчним походом, таманці люто билися з козаками, відплачуючи за товаришів, батьків, жінок і дітей, що залишилися позаду, в ущілинах та в урвищах. Ні милосердя, ні пощади вони не знали... Демид завжди йшов у перших лавах Слав'янського полку й працював багнетом, як —вилами біля молотарки.
Нарешті в станиці Курганній таманці з'єдналися з сорокін-цями. Це було свято, якого давно не знала Червона армія. 36 тисяч мужніх,* дисциплінованих бійців поповнили її лави. Командира 1 — ої колони Ковтюха носили на руках. Плакали й сміялися загартовані пригодами бійці, споминаючи пройдений шлях. Плакали й сміялися тисячі біженців, що спаслися від шибениць і козацьких шабель.
Майже не відпочивавши, колона Ковтюха вирушила на Армавір (удруге втрачений 19 вересня) і взяла його після жорстокого дводенного штурму. Всій північно-кавказькій червоній армії забезпечено було перепочинок. Таманці, під командою Матвієва, зайняли передові позиції на лінії Армавір—Михайлівська—Дундуківська, давши змогу загонам Сорокіна оговтатися, переформуватися, підготуватися до нової боротьби.
XI
Золото, золото, золото...
Ціла золота злива_ південного гарячого сонця — на золоті стиглі ниви, на зелені узбочини з червоними степовими маками. Золото й маки... Золото Й кров...
Мати в'яже, Гаврик носить — за десятий сніп. Солоний піт сліпить очі, колюча стерня ранить ноги.
— Ма-мо!.. Мені болить!..
— Цить, синку, цить любий... (Шепотом переляканим).. Носи, носи, а то не візьме більше чорт пузатий на роботу.
— Дак мухи не дають...
. Золоті мухи навколо роєм. Золоті мухи, з погонами —крильцями. В'ються, дзижчать насідають роєм — хмарою спереду, ззаду, згори... Гаврик б'є їх і топче, а вони сунуть навалою, жалять у голову довгими жалами — багнетами, ранять у серце..
— М-а-м-о!..
... Чиясь благословенна рука кладе лід на голову й змочує спраглі губи холодною водою.
Золото, золото, золото..
Спекою нестерпучою падають золоті стріли на голову. Сонце золотавим бурштином відбивається в буйних кетягах винограду, сльозами — перлами сяє в ягодах запашного, прозорого шашла. Золото й перли. Золото іі сльози.
Мати ріже кетяги, Гаврик носить важкими корзинами. А з-за паркану — хазяйська дочка. Чи то не батьківський виноград горить золотавими іскорками в чарівних карих оченятах? Чи не він п'янить голову розкошами молодого пещеного тіла?
Гаврикові — сімнадцять, Гаврик спотикається від солодкого чаду й чує позаду глузливий регіт:
— Латки свої підбери, лахмітнику! Не задивляйся на сонце, бо очі вилізуть!
У голову — образа окропом. Горить вона полум'ям, пече немилосердно. — Куди тобі, харпакові, до щастя! Твоє місце — отам, біля чужого винограду, біля лопати й корзини, за 60 копійок на власних харчах!
— Мамо!.. Киньмо роботу, нехай їм грець, глитаям проклятим !
— Що ти, що ти, синку?.. (Шепотом переляканим). Як, ославлять неробами, хто тоді на роботу візьме? Що тоді зимою жуватимемо, хлопче? Зціп, краще, зуби, синку, та мовчи, — якось дотягнемо.
Руки болять, спина ниє. А піт струмочками — за комір.. І золоті мухи роєм навколо: жалять, ранять, насідають звідусіль. А в кожної — золоті погоки крильцями...
— М-а-м-о!..
... І знов — м'яка жіноча рука й лід.
Теплий літній ранок над Урусколем. Комиші зеленою стіною стали понад водяним дзеркалом, розступилися далі,, далі й потонули в ранковій імлі. Десь лунко й тоскно продзвенів тужливий лебединий спів і завмер у степу. Загелкали гуси, знімаючись на пастівники, й сердито — сердито заперечив їм щось баклан. Ворухнув комишами легенький вітер і затих. Турдукнув сторожкий фазан у гущавині гребенчуків та ожини. Прозорий туман здіймався вгору й танув у ранкових голубих серпанках. Десь на далекому сході простори затремтіли першою рожевою посмішкою: народжувавсь день.
А на березі — тендітна мила постать: русява головка — як май, і очі — як прозорий чистий ранок.
— Т-а-с-ю... ^^^к^
— Лежи, милий, лежи хороший...
Рогожін відкрив очі й побачив над ліжком — її, змарнілу н заклопотану. За нею пливли — коливалися високі, білі стіни й голубі картки неба за вікном... Ледве ворухнув губами:
— Де я?
— Не питай, не думай нічого. У П'ятигорському. Засни й відпочинь.
... І знову голубий ранок над Урусколем. І тихий, цілющий сон. ^к^^^
Помічник комбата 1-го Ставропольського, Левковнч, сам себе не тямив, коли бурею налетів на с. Надежду з трьома сотнями повстанців, рубаючи денікінців на капусту. Полковника, Доногуєва, з кількома виконавцями його жорстокого наказу, захопили на гарячому. Похапцем кинулися до ями й руками одгрібали землю, рятуючи замучених товаришів. Декого, зверху, пощастило повернути до життя, а глибше всі вже лежали трупом.
Левкович ледве стримував справедливу лють, коли привели до нього Доногуєва. Стис кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні й придушеним голосом видавив:
— Жалко витрачати кулю на собаку, але — ми не кати: живих у землю не закопуємо!
Круто повернувся до своїх:
— Розстріляти!
Забравши кількох урятованих" марш-маршем подалися назад, мимо Ставрополя, на Незинку, доки ще не повернули назад частини, що їх послав Доногуєв навздогін за партизанами*
... Рогожін поправлявся мляво" але вірно. Спочатку вітав у голубому мареві радісних спогадів і сподіванок. Тася сама підтримувала цей бадьорий соняшний настрій,— проте серйозних балачок уникала.
— Тасю... Нам треба, врешті, розв'язати наші непорозуміння. Ти пам'ятаєш — нашу урускольську умову?
— Потім, потім, Гаврику... НасампередШспокій і сон.
Приводив спокій і сон, а з ним верталися сили. Але відтоді Тася непомітно стала віддалятися, відгороджуватися від Рогожіна. Коли підвівся з ліжка й почав привчатися ходити, вона знов перейшла на "ви". Майнула несподівана образлива думка. Не стримався й сказав Тасі одверто й просто:
— В своєму житті я тільки раз завинив проти вас і проти власної чести. Ви тоді призначили кару: смерть. Тепер мені ясно, чого ви так сердешно поставилися до мене в час тяжкої хвороби: сподівалися, що вмру.
Почервоніла до сліз. Це було несподіване обвинувачення, що вимагало цілковитої правди. Але всю правду Тася сказати не наважувалася. Спробувала викликати його самого на од-вертість.
— Своїх вчинків пояснювати не стану. Запитаю тільки: чи справді ви тільки раз завинили проти мене й своєї чести ?
Глянув на неї з докором:
— Ви ж сами знаєте...
— Ну, то скажу прямо: я була в армавірському лазареті ЗО липня, після денікінців, і бачила вас там ..
Здивовано зламав свої брови. Вона була в армавірському лазареті, коли він лежав там непритомний!.. Як це сталось ? І чим це він міг так образити її? Згадав, що в бруді*походного й окопного життя розгубив усі культурні звички, зашкаруб, загрубів, лаявсь іноді такими словечками" що в зубах від них залишалася оскомина. До повороту червоних в Армавір лежав немитий, брудний, вошивий, як і всі... Зніяковів і розгублено перепитав:
— Ви були в армавірському,лазареті ЗО липня?
Вона суворо зсунула брови. Тепер кінець... Усе ясно...
— Так, я була там. І нам нема про що далі балакати. З цим повернулась і пішла.
Рогожін із болем відчув, що попав у якісь тенета й не знайде виходу. Невже він і досі не спокутував своєї провини ? Що саме стало знов між ним і Тасею?
День-у-день гуляв в Емануелевському дарку, проти госпіталю, абож слідів на бульварику Лермонтовської вулиці й думав. Чого таке складне й поплутане його життя, та й сам він такий ненатуральний, незвичайний ?. Пригадав Рябошапку, Нагнибіду, Коропа: живі, цікаві люди... А він?
І потроху манівцями, почав натрапляти на догадку. Читав колись цікаву книжку й запам'ятав цікаве слівце: інтелігент-
Щина.. Так! Він отруївся нею, цією інтелігентщиною, продуктом вікового буржуазного ладу. Він не жив просто, здоровим розумом і здоровим чуттям, а копирсався щодня в своїх учинках і позбавляв їх щирости Й простоти. Формально він повернувся до низів, звідки колись вийшов. Але й туди приніс частину свого непевного психологічного багажу. Не просто жив за велінням свого духовного "я", а щодня розв'язував якийсь безглуздий завдачник Малініна і Буреніна. Розумом сприймав, а чуттям іноді протестував і одвертався. Жив і діяв тільки для "неї", для "неї" вчився, боровся, кидався в жорстоку січу, йшов на смерть... з таємною надією на життя й нагороду. Для "неї" був добрим, чесним, хоробрим, справедливим...