Ніби співала й тріскотіла дзьобом якась птаха. Алі здивувався, аж очі в нього округлились. Тоді бритоголовий підвівся, взяв жовтого плаща, накинув на ліве плече, а праве лишив голим. І взяв списа з дуже довгим вістрям, направленим як бритва. І попростував за Алі до причалу.
14. БАШТА ТОРТУР
Коли вони вже майже наблизились до причалу, хлопцеві переступив шлях чоловік. Він виринув невідомо звідки. Голос його був різкий і наче водночас застуджений. Сказав він таке:
— Малий! Не водись із безбожними ідолопоклонниками! Ти їв з ними нечисту кров! Тобі слід пройти очищення. Якщо ти не виконаєш очищення, тебе відведуть до каді! Не спілкуйся з тими, які не шанують Аллаха і його пророка!
Алі здивувався і лише зміг виправдатись у такий спосіб:
— Я сам нічого… Мене потягли до гурту, бо я їм барабанив… І потім, їм же дозволили тут бути, то я й подумав, що нічого такого не буде, якщо я з ними посиджу…
— Це не твоя справа, кому дозволили, а кому ні! Ти ж повинен дотримуватися закону і звичаю! Іди швидше геть! Полиш Корабельний острів і поспіши очиститись від скверни! Ти согрішив! Якщо сам цього не зробиш, тебе знайдуть люди каді, і покарання буде жорстоке!
Чоловік говорив таким злим голосом, водночас так впевнено і переконливо, що Алі затремтів від страху. Але тут коричневошкірий виступив уперед Алі і спис нахилив вістрям до лиця незнайомого. І той аж відсахнувся.
І вони пішли далі. Алі обернувся і покивом голови подякував бритоголовому, що той відігнав цього скаженого незнайомця, який пророчив малому всякі лиха. Коли вони спустились до причалу, там якраз стояла лодія, готова щохвилини відплисти до міста. В ній сиділи робітники, двоє якихось здоровенних наче вантажників валялися просто на дні, ніби впилися дешевим пальмовим вином.
Ще сиділи якісь вантажники, два торговці хлібом.
Старший човняр на лодії побачив Алі та його темношкірого супутника і закричав:
— Давай стрибай швидше!
Алі розігнався і стрибнув до човна, ледь-ледь не промахнувшись. Та все ж зачепився коліном бо в той момент лодія хитнулась на хвилі. Хлопець нахилився, почав розтирати забиту ногу й зовсім не звергнув увагу, чи стрибнув за ним у лодію його супутник. Він отямився тільки тоді, коли вже веслярі дружно скаламучували зелену воду гостроконечними лопотями весел. Вони дружно й вміло загрібали, аж здавалось, їхні м'язи прорвуть засмаглу шкіру. Вже був не один десяток метрів від причалу. А там виросли ніби з-під землі стражі у персидських бойових коротких куртках і відтручували коричневошкірого супутника Алі подалі від води.
Алі звівся на повен зріст, замахав йому рукою і закричав:
— Нічого, нічого! Я небавом повернусь! Почекай мене!
На нього цитьнув один з тих, хто ніби спав, і подивився на нього зовсім не п'яним і не сонним поглядом.
— Ану заткни хавку! І сядь тихо!
Алі відчув, як у нього все скипіло всередині, а проте він спокійно відповів:
— Я нічого не роблю… Того чоловіка послали зі мною…
— Цить! – гаркнув вантажник і махнув рукою. Алі відчув, як його схопили ззаду за плечі, заломили руки і перегнули навпіл, вдаривши під коліна долонею.
Хлопець гепнувся на коліна, а головою вдарився об мокру дерев'яну решітку на дні човна.
Йому було страшно до безтями і таки добре боліло. Та швидка думка врятувала його: "Не рипайся, бо гірше буде!" І він закляк, не ворушився, щоб не викликати ще більшу жорстокість у цих душогубів.
Дихати було важко, серце калатало, а в роті пересохло, та ще й каша при кожному поштовху лодії підкочувалась хлопцеві під горло. Кров стугоніла в скронях, і він подумки питав себе: "Що робити? Що робити? Що тепер робити?"
Усвідомлював, що це лише початок всяких бід і тортур, які отак раптом впали на його голову. На піратів і викрадачів дітей вони не скидались. Та й Алі вже не дитина! Просто він дуже малий і страшенно худий. А крали зовсім інших хлопчиків – тим потрібні були гарненькі і пухкенькі. "Хто ж ці душогуби?! – волав подумки Алі.– І наче вони тут на човні всі схожі… Ой!.. Та ті двоє, що ніби торговці хлібом на демені,– то ж стражі еміра…" І Алі до кожної риси згадав їх, коли побачив того незабутнього вечора пісень і знайомства з Кадарією та Ніссо, коли він ходив з Айшою квартал повій Дар-ель-Кихаб винаймати дівок для Абу Амара та купців. Це, напевне, вони. Ті, які йшли хідником над каналом і були готові схопити дівчат, що співали. Та й того човняра, що взявся відвезти цих порушниць мусульманського благочестя!
Зараз вони сиділи на демені непорушно, люди з круглими тюркськими личинами та рідкою рослістю на бородах. І хоча на них були пов'язані звичайні тюрбани, хлопець добре їх запам'ятав у високих шапках стражників, охоронців еміра.
Алі зрозумів – його везуть у фортецю. Тому що скрізь у фортецях були в'язниці – і в Багдаді, і в Васіті, і в невеликій Убуллі, і тут, у квітучій Басрі.
Алі охопив жах, ніби його вже прирекли на смерть. Серце калатало, і він не знав, що з ним робитимуть. Враз усі його думки кинулись до синього діаманта. Подумав, що будуть в нього випитувати, куди він подів синій діамант? Щоб він віддав їм синього діаманта! Бо за ним он скільки людей полює! А спочатку Алі, тручись лобом об ослизле смердюче дерево, вирішив, що, як тільки його приведуть до старшого, він зразу скаже, де перстень. І нехай вони його собі забирають. Він більше не хоче тримати в себе цю прокляту коштовність. Потім подумав: "Але якщо я отак зразу віддам, може, ефіопи мене приріжуть?" І від страху, що приріжуть, його почало дрібно лихоманити. Тут Алі схопили, перевернули на бік. Один із стражників прикрив йому здоровенною долонею рота, линвами його зігнуті під підборіддям ноги ще раз сплутав і пов'язав з руками. Запхали його в здоровенну корзину, в якій з Корабельного острова привозять у місто на паливо кору, стружку й тирсу. Закрили згори циновкою.
Що лодія пристала до берега, Алі взнав по тому, як судно ударилось об щось, струснулось і завмерло.
Корзину взяли двоє стражників, просунули жердину в ручки і поклали собі на плечі. Заколисало поборканого Алі від їхніх швидких кроків. І рота йому було зав'язали хусткою, тільки носа лишили відкритим, щоб міг дихати. Бачив лише мерехтіння світла й тіні крізь лозини. Чув, як тупають ногами люди, шваркають сандалями об дерев'яні палі хідника.
Як зупинились носії і почали перемовлятись їх чиїмось, Алі зрозумів –його принесли до фортеці, де були і митниця, і казна, і склад зброї і диван 2 пошти і порту в Басрі. Тут, Алі чув розмови, правив головний після еміра чоловік Басри – начальник порту і митниці.
Зарипіли, загуркотіли стулки брами і знов корзина загойдалась і попливла вперед.
Потім хлопця наче потягли вгору. Корзина весь час билася правим боком об мур, лозини чиркали об цеглу. Зарипіли дерев'яні стулки і, проказавши привітання, носії опустили корзину і почали призивати благословення Аллаха на голову тих, хто був у тій кімнаті.
Зрештою голоси носіїв почали віддалятись і зовсім затихли. Зарипіли стулки дверей. Наче знайомий голос звернувся до когось на ймення і наказав відкрити корзину.
Тепер уже Алі не сумнівався – то говорив страж, той, що влаштував веремію у помешканні Айші в ту глупу п'яну ніч. Чиїсь могутні, здоровенні руки схопили хлопця за лікті, висмикнули з вербової в'язниці і поклали на підлогу.
Алі лобом вперся в дерев'яну білу й вишкрябану дошку.
— А тепер розв'яжи йому рота! – знов наказав голос стража.
Коли чорні пальці розмотали хустку з його голови, він зміг трохи віддихатись. Хлопчина обережно-обережно ледь підвів голову і зиркнув уперед. Побачив просто над собою на червоних подушках рожеві, майже білі, шаровари, поли зеленого тонкого каптана, капці із золотими великими намистинами.
Руки, міцні, засмаглі, лежали поверх піл халата на колінах. На пальцях поблискували й іскрились персні з каменями – смарагдом малюсіньким, чималим гранатом і великою кулькою – бірюзою. Як ще вище позирнув, то побачив Алі міцне, випнуте вперед, а водночас і широке підборіддя з глибокою ямочкою. Міцно стулені вузькі вуста. Навколо вуст кучерява руда борода та вуса. Роздуті ніздрі прямого носа. Ще вище темні, уважні і водночас люті очі. Над очима нависали темно-руді кутці брів. Над усім білий головний плат з чорним крученим обручем – так, як носять бедуїни. І той рудий сказав:
— Ти Алі з Багдада?
Алі привітався з усією повагою, як має вітати малий великого, і призвав благословення Аллаха на голову рудого.
На що рудий скривився, потягнув у посмішці лише правий кут вузьких губ.
— Я Алі з Багдада, син Хасана.
– Що робиш у Басрі?
— Я служив своєму пану Абу Амару з Мосула.
— Чого ти з'явився на Корабельному острові? Хто тебе туди надіслав?
— Тому що хочу найнятись на корабель і поплисти в Індію.
— Ти не брешеш?
— Я не брешу, присягаюсь Аллахом!
— А ти знаєш Бен Сахла?
Алі помовчав, подумав, зрештою озвався:
— Я в нього купував виноградний і яблучний сік для гостей мого господина…
— Хто тебе надіслав продати йому перстень з лалом?!
— Кому?
— Ти що, придурюєшся?! Бєн Сахлу! Відповідай!
І свої пальці з колін зняв, стис у кулаки і струснув ними в повітрі.
Алі, лежачи перед ним, ніби поборканий півник на м'ясному базарі, вивернув голову набік і дивлячись із тремтінням в люті очі сильника, сказав тихо, але виразно:
— Я перстень з лалом нікому ніколи не продавав!
— Брешеш! Ти продав перстень з лалом цьому паскудному іудеєві, цьому падлу на золотім мішку!!!
— Мій ласкавий пане, найсвітліший, найрозумніший! Я не знаю, хто ти, але по твоєму одягу я бачу, що ти вельможний і достойний чоловік, в очах твоїх незрівнянна мудрість і над тобою повсякчас благословення Аллаха! Я тобі присягаюсь хлібом щоденним і водою життєдайною, що я не продавав Бен Сахлу персня з лалом. І не носив йому ніякого персня з лалом. Я правду кажу! Щиру!
На слова Алі чоловік розчепірив пальці і ліву руку опустив на ліве коліно, а пальцями правиці клацнув.
І зразу ж зліва виступили чорні ноги з білими товстими нігтями, ніби зробленими з коров'ячого рогу. Алі почув над собою свист, який блискавкою впав на нього. Оперіщив спину й обидва боки і зачепив нижню губу, так що вона тріснула і бризнула на підлогу кров'ю. Біль був гострий, ніби сотні ос вдарили жалами по спині, по руках і по губі.
Рудий гидливо зморщив перенісся,
— Обережно! Підлогу не брудни! Без крові, але так, щоб він всю правду виклав!
І на Алі посипались удари довгого гранчастого канчука.