істінно... міром правят бляді"; тут він сумніє, поважніє і старшає щомиті; потім сідає і, потріпавши по шиях собак, віддає їм рештки обіду й дивиться, як вони їдять, незлобно рикаючи одне на одного— а коли обертає лице, то бачиш перед собою не молодцюватого чолов’ягу, а діда з похнюпленим виразом, і тобі прикро за розмову; ти не хотів його образити; такий душа-чоловік і мисливець знатний! бажання подратувати його естетство підштовхувало тебе на філологічні теми; хіба він винен в рускоязичії, що заполонило ці землі? а твоя мова боліла так, мов зуби їй викришено на паркет чекістського кабінету і, від холодного повітря по оголених нервах, рот наливається кип’ячим оловом; у тобі говорила неможливість відтворити художньо й правдиво величезний простір зужитості, немов саме слово безсиліло й пасувало перед безмірною мукою, безмірним приниженням мільйонних тіл, загризених часом, ворогом всього, і людини найдужче, бо вона уникає його підступності і запорошує йому очі; земнослово безсиліло і ти списував те на мовну вжаханість, початок більшого знесилля, що призведе скрізь до повної невідповідності виказаного пережитому, баченого розказаному і так до повного заперечення суті речей, суті справ, суті світу; велика брехня століття нарешті помститься остаточно; не тільки ця, але й всяка інша, мова загине через відразу до зболеного й справжнього; мова збазарніє, бо зійде на торг вся пам’ять зжитого тутай в муках і безчесті; ти поверхово списував таку стихію на маніакальну присутність плебсоязичія, на його присутність кругом і всюди— до того ж воно ввібрало в себе всю табірно-радянську погрозливість, монгольський мат, жваве босяцьке гострослів’я, всі базарні горлодерства, похітливу млість і сюсюкання, запозичені з давніх спільних лазень; воно ввібрало в себе трем замерзаючих по сибірах тіл, пропущений крізь стомільйонні мільйони навподобі високовольтного струму, і стало брутальніше блатного жаргону, дещо естетизоване грамотіями в слідчих ізоляторах, "допрах", таборах, пересильних тюрмах, лагпунктах, бомжатниках і критих тюрягах вітчизни; і спростолюдніле до ніелюдськості, за вічнотутешнім звичаєм "умри ти сьогодні, щоб я позавтрім", це рускоязичне плебсоязичіє додичавіло вкрай і уподібнилось тюремній байдужості, з якою сильніший одбирав пайку в слабшого, в доходяги, і той ішов за барак і вішався на зсуканих гнійних бинтах, щоб відмучитися скоріше; бо дива не буде вже; воно, всеязичіє, тюремніючи тутай скрізь, уподібнилось до розжареного шомпола, яким катували, заганяючи в анальний отвір прив’язаних до стола раком, "ну что? будім гаваріть?", уподібнилось тисячам тисяч і мільйонам мільйонів тортур, мордувань, всезнущань, вкам’яніло тутай в кожному камені гірш прокляття, пропеклося тавром на лобах, розіллялося чадом горілезного м’яса; і тут тобі заповілось бути письменником— і обзиватися іншомовою; але нащо розстроювати старого? ось довечеряєм і підем назад; полювати вже пізно сьогодні; завтра поспієм на ранкову зорю— отоді буде тяга! І, піднявши голову від вагонного підвіконня, ти бачиш,— прищавий парубійко з речами виходять у тамбур електрички— і сам виходиш у протилежний тамбур, перекурити; ти заслужив сигарету, це сьогодні перша й остання, і ту ти викуриш на половину; ти перемовчав того, що приставав на разговорчік, і по очах його видно було, як йому кортіло схльоснутись; ти відсторонився так, що побував на полювання з класиком; отак би й щораз, коли мотаєшся туди й сюди, між селом і містом, між містом і селом у цих розшарпаних, з фанерними сидіннями, вщент зашмарованих, скотовозного вигляду електричках; нехай ідуть собі; ти все одно переможеш; ти вже переміг; ти перетерпів приставучіших— бувало всякого в розтюремній вітчизні; яким дебілом і лохом тебе не обзивали, як тільки не пфикали на неруське слово! ти пишеш, а вони базарять, перепродують себе— ну, і туди їм дорога.
Шостого лютого тебе викликали на пошту, котра давно вже не працювала, бо відпала потреба в грошових переказах, листуванні,— в пекельності втрат пожива ставала впоперек горла, якщо й підхарчовувалися, то коливом на поминках, і навіть той, хто сподівався дожити до завтра, більше надій покладав на загробне спілкування,— двері пошти були відчинені, телеграфна стрічка за відсутністю адресатів передавала одні і ті ж траурні телеграми, тиньк на стінах відсирів, немов од невиплаканих сліз, покинутих напризволяще в купах згадюченого паперу; спиною до тебе, навпроти вікна, в чернечому одязі, підперезаний мотузком стояв післанець— ти кашлянув— ви впізнали один одного, ти коротко змалював ситуацію і прийняв повноваги голови опікунської ради над осклерозеним століттям; потім прийшов додоми, заткнув шибера в хаті, виніс рукопис недописаного роману на горище і в торбі з-під здьору підчепив до бантини,— і знов опинився в країні недорік, недоживих, недомертвих, недонедолюдків, недопровокаторюг, недопохмеленої недокалічі, словом сумних, роздобрілих від цинги, канібалів: вони купами грілися на порогах редакцій, на папертях храмів, посипані попелом, у роздертих каторжанських робах, простоволосі й німі, з притиснутими до грудей покаянними рукописами, сповідями про те, скількох вони замордували марно; ти зустрічав їх юрбами на прощі біля лаврських печер, на вечорах дозвілля і відпочинку ветеранів оприччини, "чека", "енкаведе", "кедебе", в гостинній Спілці письменників, скрізь, куди їх запрошували в якості то почесних гостей, то проникливих мемуаристів, і всюди, куди вони не йшли, ліхтарі на вітру скиглили й вили повз дорогами так, немов собарнота на шибеника; всюди за ними стелився запах смаленої котячої шерсті, на бруківці замість слідів проступали кабалістичні знаки, ландшафт перетворювався в міражі руїн; всюди на своїх стойбищах вони полишали калюжі кривавих сліз, купи вирватого волосся, гнилокапустяний сморід розтліну й самокатувань, аміачну ядуху звиродніння; існували вони переважно з милостині колишніх жертв, а іноді з потаємних сектантських вишколів, де піднавчали радикальне юнацтво з аристократичних родин, як виривати очі живцем, білувати по живому плоть, розтельбушувати кігтями животи і їсти гарячу, неперетравлену падлятину з собачих шлунків; деякі випадки гицельства прослизнули за кордон, преса, немов рідна сука всих тих приблудних псят, зняла гавкіт— наше "емзеес", замість того, щоб складати промови міністрові, денно й нічно відгавкувавсь, відписував ноти заспокоєння гавкологічно неляканим стадам, ареалом і окремим популяціям; та, все одно, потік охочих до чоргробильського туризму падав нестримно, казна пустіла; ти мусив видати кілька указів, мусив, принаймні про людське око, навести порядок і тим запевнити всіх спраглих екзотики, що фінанси встабільнено, злочинність поборено, в державі панує злагода, й наше радіоактивне сяйво незгірше полярного— з’являйтесь! проїдьте в панцерниках оазами наших пустель, надихніться живим світлом смерті!— найохочіші до нього домогосподарки— метри екзистенсу, світила фізики потикаються якнайрідше, либонь, замислили щось карколомніше, щось, нарешті, світопотрясне, бо з цими революціями та атомами по самі вуха обіклались; тобі ж, як одному з основоположників загальнолюдського виживання, особливо діставалося під час тих саммітів; там, попід страсбургами, ти не встигав і глянути,— на когось скоса,— як на тебе навішували всіх собак, всі нерозкриті злочини совдепу, всі діагнози хворобливої банківської системи, всі досодомські гріхи, всі повістки в пекло; тебе з оонівської трибуни, як школяра, після всих цих навішувань згодом допитували: чого твій народ десь вищезає мільйонами?! десь зникає, мов розсипані по вулицях асигнації, десь зашилюється так непомітно й швидко, що й нечиста сила серед білого дня блукає з одвислою, підв’язаною шаліком, щелепою, так подивована нагло! тонким дипломатичним способом тобі дорікали, що твій народ об’ївся гумдопомоги, консерв і шипучок, привласнив позики і десь завіявся по розчоргноблених пущах; мало того! прихопив із собою, привезені гавкологічними звитяжцями, десь аж із Цейлону, і подаровані напрокат, візки для рікш— саме це їх найбільш обурювало!— і, питається, хто й на чому тепер доправлятиме на оглядові майданчики наших дорадників, наших туристів? ти, з властивою тобі рішучістю, прямо з борту літака давав розпорядження— терміново!— зібрати ту свинопасну владу, всіх підлеглих їй свинтюхів і тюхтіїв, розгодованих на кормових добавках із перемотлошених гумпосилок, бо собі ж вибирали що поситніше— терміново!— скликати конференцію, прийняти звернення від конгресу затюканої шмулігенції, розбудити маси— терміново!— провести закрите слухання комісії по боротьбі з організованим населенням і, зрештою, опертись на тих, ну як їх; поборовшись за чистоту культів, ти завше сплутував їх із п’ятидесятниками сьомого дня; тих, дай Бог пам’яті, шестидесятників: навіть висвячені в титанів вони не спочили на лаврах, а доносили молоді героїчне слово; згадували в дитсадках, згадували на прикордонних заставах, згадували на конкурсах кращих статевих алігаторш, згадували по будинках престарілих ветеранів канібальства, згадували слово в слово, пароль за паролем, крок за кроком свою борню з імперською машинярою; згадували і своїм захватом були подібні до англійських луддитів, котрі протидіяли машинеріям, та залізне місце не буває порожнім— і його посідають інші; більшість із них, заблукавши в спогадах, давно й непоправно забула, як все було насправді, — як нагрівали руки біля вогню мавзойлєнінного трупила і його профілем у партбілєті вигрівали сердце, що билося в одностадному пориві голосувань, салютувань, одобрянь, розпинань, захлинань, звірствувань, билося в одностайних корчах закабанілого, в землю втупленого, дияволупоклоніння, як все рилатіли і рилатіли, все хтіли жерти й жерти, ввесь світ підрили б і затоптали в гноєболото ницості, в безживність трупного великовчення ; та більшість давно й непоправно забула своє захоплене позавчорашнє, як місили спільно, з розчереплених мізків, мов з глини, місили з гнояк і кривавищ воєн, з поту каторжних новобудовій, місярили каланицю на палац світломайбутнього, а вимісили трупну простертість розверзтих цвинтарів, мов одна мавзойлєннінна паща, що кагтавить і шамкає, плямкає й плямкає, хоче й хоче людятини, нових довірливих йолопів, що приносять йому гвоздички; більшість давно й непоправно, давно й нерозкаяно забула своє злонатхнення, і в ощасливленій сліпоті, ледь видужавши з сибірської виразки, зраділа й сказові; Захід вас обдурив двічі— доповідали тобі халдейські мудролюби, перечікуючи в тебе сльоту, щоб вдосвіта, ще завчасу, вийти в благовістну сутінь: зустрічати зорю, яка, просурмивши новину в космічний морок, латунь начистивши чорносукняним простором, за якісь миті, знову, вже яскравіше, грізно провіфлиємиться над видноколом,— Захід спершу підкинув вашим прадідам той кабанізм, щоб ідейно випробувати його, як вакцину на мільйоноголовому організмові, щоб знесилити озвірінням всяку плоть, здикунити серця в зневірі, а потім на розшатаній рахівниці, на догоду своїм обивателям, на показ легкобитам порахувати всі мінуси жертв, всі плюси соціального захисту в розплананому суспільстві, і самим соцівілізуватися, щоб уникнути запаморочень; Захід перейняв сучіалізм, а вам знов підсунув свою ринкономіку, свій використаний, гнилий жолоб: бийтесь! Захід, всіляко зацікавлений у приховуванні такої оказії, міфологізував будь-які спроби замахів на систему, як лікар героїзм пацієнта, що вичунює, всупереч покинутості й приреченням— і тим ще зачаєніше, що глибше втаємничував своє дослідницьке збоченство; Захід підхвалював, визнавав,— пізніше, коли дійшло до серйозного і дві мілітарні сили стояли з нахиленими рилами, запалав пристрасним правозахистом і підняв такий хай, що незручно й запитувати: чия ж інфекція? за все, що ви пережили, країни, які виплодили і пригріли шмарксів, зобов’язані вам платити контрибуцію по віковічність; але тепер, отримавши своїх міфічних переможців, ви приречені клянчити якусь милостиню, якісь позики і дякувати вперед на століття; будь-хто, знайомий з каральною міццю, з диким всесиллям совдепу, з рівними прямокутниками розпашілих на марші колон, випечених, мов цегла на конвеєрі, з понурим блиском багнетів, піднятих над головами, немов рішучість однорогів, будь-хто, обізнаний з одностайним воланням юрб "розп’ясти! розп’ясти!", з цементною люттю карцерів, з лютим серцем вітрів, що билися й стогоніли в кожній оселі, як в рідному тілі, будь-хто міг взнати, що ця потворина незборима, і тільки той, хто викохав, виносив, виродив, випустив її сюди, годен їй відгоргонити голову— й прищепити нову! ти подякував халдеїв, підніс їм дари— куниче хутро, провидчі вавілонські манускрипти часів пророка Даниїла, декілька золотоскіфських діадем і дві срібні чаші, приховані челяддю Навуходоносора, котрий, як відомо, вивіз їх після зруйнування храму— і, наостанок, спорядив любомудрів новими мапами, оскільки на давніх позначки сіл і міст обірвались, як гудзики з перетлілого лахміття; лишившись на самоті, ти вирішив при першій ж нагоді, перед першою ж камерою, через прямий ефір, запитати вітчизну: куди ти поділася? ми не можемо так попускати пропаганді! як засновник світового виживальництва, ти бачив історичний вихід і був готовий очолити, взяти відповідальність, відстояти національні інтереси; по-перше: загнуздати інфляцію, високі процентні ставки та бюджетний дефіцит; по-друге: знизити державний борг, врізати пайку держбезпеці і левову частку пустити на освітян, на охорону від міністерства нездоров’я; по-третє: знизити до рівня, хто скільки дасть, податки з великого капіталу, і тим приманити його на батьківщину, а тут вже його запорають штатні люде! ти мусив збирати довірених редакторів і переконувати в очевидному: вприкінець віку головним показником виступає приріст населення! де воно?! невже й до редакцій ніхто не пише? на що мені посилатись, відбріхуючись перед Генеральною асамблеєю?! але країну наповнило стільки відвертих саботюг, прихованих зрадників, недружніх резидентур, що ти вже не відав: на кого покластися в політичних пристрастях? і ладен був оголосити ворогом себе, аби натякнути про дещо народові; так все контролювалося, так залежало від агентурних штучок, що і твої спецслужби уникали виходу в ефір, переповнений брехнями про розбудову та іншою дезінформацією, озвученою знову ж таки тим зомбованим середовищем, тим, ну як його...? доходило до того, що кожна амбасада вихабарювала собі право пасталакати на державному телеканалі і поливала брудом твої сумніви, твої підозри, твоє покликання, твою творчість! і несла таке з подарованих тобою резиденцій! ти дав їм право завозити підгнилий крам, а вони, підлатавшись, передбачуючи лихе, спраглі того, щоб їх відкликали, роззявили на тебе матюгальники! але земля, буцім перед землетрусом, стоногіла вночі і ти здогадувався: як мучить сумління кожну вражину! і, поки парламент м’явся: надавати тобі додаткові повноваження? чи почекати й довідатись, що там станеться на останній сторінці? здичілий стогін землі вкупі з масмедійним дзявкотом перевершували всі божевілля; доки офіційний президент і уряд розвішували на вулицях червоні ліхтарі і в звільнені від пересудів зони закликали інвесторів, життя довкіл перетворювалось на галюцинацію: міражі рішень змінювались міражами підсумків, мигтінням п’ятирічок, стиглих ланів, дніпрогесів, ливарних іскор; найпроникніші радники пояснювали це віковою замріяністю бездержавного народу— і от вона засяяла в усій оголеній неправді; одним з перших указів ти розпустив божевільні— відколи країну спіткала одержимість апатією, в них відпала потреба— ти сподівався, що якась частина нестримних збадьорить суспільний організм і, хоч тебе й звинувачували в душевному популізмі, ти був з тими, хто виснажився, хто втомився, хто впізнає недолю за вітрильними, напнутими барвисто, гаслами міражів, і тільки-но знімав трубку, щоб взнати: надають додаткові повноваги, чи досі мнуться? як день, розтягнутий на кілька позіхів, раптово сковзав у сутінки, немов з даху підталий сніг— за вікном шурхала темінь, западала ніч: сира, оглухла, вся збрякла загуслою кров’ю чорноти, вся просичена кволістю пощезань, розгаслих доріг, загублених душ, патьоків сажі по коминах бездверних пусток, вся обважніла тривогою гангренного часу, необмежена, несходима, бездонніша проваль і така жалісно тиха, така заплющена слізно, що всякій закинутій в осад мороку живій істоті і всякому бездиханному предметові, провільглому домовинним чеканням, тільки й думалось: як тяжко жити і як тяжко гинути! о тій порі, коли марення дотлівали, гасли, і розколочена кров’ю кіптява заливала хату, поріг, почмихи молотарки, скрип підвід та й самі розчвакані чорноземні колії, о тій порі гинуло і таке ненависне колись поховавкання пугача на цвинтарі, та й цвинтар, здавалося, невідомо де, земля його ровиться всюди здовкола хати! і де б ти не прихиляв голову, тобі снилася ніч— сліпі ж переконували тебе: то світло зароджує в зорепадах; але, навчений, ти навмисне уникав одного явища, щоб його не міфологізувати, бо й справді, з деяким часом і ніч стала тутай міфом, надправдою, берегом обітованим, ти ж пригадував слова апостола Павла, виказані в посланні до римлян, отже, якоюсь мірою і до тебе, як до правонаступника вовчої проникності, "Немає праведного ні одного! немає того, хто б розумів, ніхто не шукає Бога! Усі з дороги збилися, стали негідними! Немає такого, хто б добро робив, немає жодного...