Так їй здавалося. "Поки молодість служить, я хочу зірвати світла науки... Витримаю до кінця і переконаю всіх песимістів наших, що й руська душа є здібна обняти хоч би найвищий вершок в артизмі, та й тим самим потягну других за собою. Я вам кажу, що чую в собі страх багато вогню та енергії".
І тут, хоч це й парадоксально, на перший погляд, прислужився їй львівський сценічний досвід. У цьому — одна з визначальних рис характеру співачки: труднощі тільки збуджували енергію, гартували бажання досягти мети.
Удвох з Оленою вони вже не могли мешкати у Джемми і найняли кімнату з маленькою кухонькою по вулиці Санта-Пауло в будинку під номером 19. Це було зовсім недалеко від центру й од Фаусти Креспі. Вчителька високо шанувала ученицю. В неї завжди було і тепле слово, і час для Соломії — Меи, і серед її гостей вона була чи не най-бажанішою. На цих вечорах розмови переважно точилися навколо музики. Часто виникали імпровізовані концерти, на них співала Соломія свої рідні пісні, які вона так любила. І тоді з усіх боків сипалися до неї запитання про батьківщину, сповнені доброзичливості і поваги.
Вона поклала собі за обов'язок бачити якомога більше виступів різних співаків в одних і тих же операх. Це, на її думку, виробляло смак і знання справи, формувало власну думку про роль і про можливості її виконання.
Тоді ж вона серйозно взялася за вивчення іноземних мов. Та міланська осінь започаткувала її майбутнє знання сімох європейських мов.
Вечорами, коли денні клопоти залишалися за порогом, вони з Оленкою згадували дім, село, знайомих. І тоді над їхніми ліжками раптом зривався солодкий до щему повів, то був запах поля, яблуневого квіту. Оленчині розповіді зворушували Соломію, вона всміхалася, вона прагнула додому, але повернення треба було заслужити, і пригадувалися нехай маленькі, але перемоги. Пригадувалося розгублене, заплакане обличчя Марії Цибульської, її подруги з села, яку вона запросила на спектакль "Гальки".
— Чи ти, Оленко, підказала Марії попроситися в театр?
— Зовсім ні, вона сама грала в сільських виставах і, безперечно...
— Відчуваю,— перебила її, жартуючи, Соломія,— що доклала ти руку.
Оленка засміялась, але не зізнавалася, бо й справді, коли Соломія запропонувала Марії купити їй спідницю і жакет, та, глянувши на Оленку, відмовилася.
— До театру хочу...— запашівшися, прошепотіла Марія.
Через п'ятдесят років по тому вона ще згадувала про ту виставу і не могла забути враження від гри Соломії Крушельницької. "Гра Соломії все мені перед очима стоїть, я все чую її спів. То була якась така сила, що все поривала і несла з собою десь аж під саме небо! Де я там пам'ятала, що я в театрі! Я тішилася разом із Галькою, коли вона була щаслива. Як той соловей співає у теплий літній ранок по дощі, так співала Крушельницька — Галька пісню про свого Яська. Але серце розривалося, коли співала бідна гуцулка, як її зрадили, зневажили.
На тому вечорі я побачила, яку силу, яку красу може мати голос людини. На тому вечорі я побачила нову Кру-шельницьку, якої до того часу не знала. Вона робила чудо з людьми у залі: то вони раділи, то плакали, як діти. Коли її голос стихав, у театрі, здавалося, люди переставали дихати. Потім нараз страшенно плескали, викрикували "біс", "браво". Як опускалася завіса, артистку викликали без кінця і міри. Вона виходила і кланялася, така проста в тому кожушку, в личаках, бідна дівчина, а така володарка!"
Коли пізно увечері вони верталися додому в кареті, засипаній квітами, Соломія спитала Марію:
— Чи сподобалася тобі вистава, Мариню?
Дівчина нічого не відповіла, тільки заплакала. Соломія пригорнула її до себе і розповіла, як під час вистави в неї корона впала з голови... Вони посміялися. На другий день
Соломія зробила подрузі подарунок — матерію на спідницю і каптан...
Ніч стелилася над Міланом, уже спала Оленка, сонно сюрчав цвіркун, а Соломія все пригадувала друзів, ворогів, суперниць... Як добре, що Павлик, як раніш, пише їй, присилає книжки. Зараз мало є співачок, які б намагалися отримати ще якусь освіту, крім музичної. Колись вона хотіла довести справедливість і необхідність загальних студій своїй подрузі Яніні Королевич, але та чомусь вирішила, що Соломія не щира, а шукає можливості лише вирізнитися серед усіх. Мовляв, хизується тільки і ненатуральна в поводженні...
А от Франко сказав їй, що через те і ставиться до співачок скептично й холодно, бо вони, крім свого голосу і "браво", знати нічого не хочуть. І це прикро його вражало. На його думку, лише мистецтво, пов'язане з кровними інтересами свого народу, заслуговує на пошану.
"Пов'язане з кровними інтересами"... як то може бути. Ось вона... співає в опері... а звісно, в оперу не ходить простий народ... як же зв'язати? Української опери в Галичині не існує взагалі. От якби вона була багата! То інша справа, вона могла б, наприклад, давати гроші на видання газет, книг.
— Так! — сказала вона собі.— Це могло б вважатися за слушне.— І пригадала останній свій візит до Франка.
Розмови точилися навколо мистецтва і Соломіїної долі в ньому. Пізніше йшлося про "штуку для штуки"*, яка для Франка не існувала. Він визнавав мистецтво тільки на службі суспільству, і Соломія жартувала, що мистецтво так гарно служило світові, що йому видалося — воно гарніше від людей і схотіло служити само собі. Франкові сподобався Соломіїн жарт, він пом'якшав і довго розповідав про своє життя і долю, яка зробила з нього каменяра, що торував дорогу іншим. Йому було тільки сорок років, а він часом відчував себе досить стомленим, бо вже двадцять два роки працював на літературній і політичній ниві. То важкий шлях. І ким він тільки не був. Белетристом, істориком, етнографом, критиком, економістом і гумористом... І хіба тільки задля кусня хліба, який добував у поті чола?
* Мистецтво для мистецтва.
А потім вони сиділи за столом, пили чай, жартували і сміялися, висловлювали сподівання на посмертну славу свою, хоча врешті-решт були такими життєлюбами, що не відмовилися б од неї й зараз. Франко все більше розумів надлюдську вдачу цієї високої красуні з розумними очима і вольовим, класично правильним обличчям. Вони про-никлися симпатією одне до одного, бо мали спільну і найхарактернішу для обох рису — устремління в майбутнє... Коли Франкова сіла до фортепіано, а Соломія заспівала, він подумки виводив за нею мелодію і радів, що з'явилася оця чарівниця.
Тепер в Італії Соломію хвилював той візит. Здавався таким багатозначним, зобов'язуючим...
Це враження не полишало її і окрилювало — довести свою вартість людям, яких вона поважала і які там, далеко, думають і сподіваються на неї... на її мужність.
І, може, саме тому вона не знала втоми у шліфуванні свого таланту. Олена згадувала про ті роки: "...Завжди чомусь відчувала якесь незадоволення собою. Надзвичайно переживала, коли, на її думку, те чи інше місце у якійсь партії не вдавалося. І це тоді, коли всі навколо захоплювалися її виконанням. Була надзвичайно вимогливою до себе. "Як ми самі себе не пошануємо, то й інші нас не пошанують",— говорила. Коли вважала, що не твердо знає роль або не уявляє епоху, в якій відбувається дія, або хоч лібретто викликало деякий сумнів, вона нізащо не виступала в такій опері, доки все докладно не вивчить. Коли цього не могла зробити сама, консультувалася у знавців, бувало, що й за останні гроші їхала за кордон, працювала в бібліотеках, архівах. "Коли публіку обманеш раз, два, вона вже більше ніколи тобі не повірить",— зауважила якось Соломія з приводу непідготов-леного виступу одного талановитого артиста.
У Соломії виробляються свої професійні навики і звички. Для неї практично не мало значення, чи виконувала вона оперну партію перший чи двадцятий раз — готувалася до виступу завжди, як уперше.
Зранку, в день вистави, вона замовкала і не розмовляла ні з ким аж до виїзду в театр. Увесь день віддавала зосередженості і вживанню в образ. Незадовго до виходу з дому лягала на софку і ще раз у тиші подумки проходила всю оперну партію... Потім випивала склянку чаю, одягалася і за годину до вистави приходила чи приїздила до театру. Пізніше до цих принципів додавалися ще якісь звички, але основа їх залишалася незмінною протягом усього артистичного життя Крушельницької.
У той другий приїзд до Італії матеріальні справи Соломії ніскільки не покращали. Невеликі суми, що їх заробила під час львівського сезону, залишила родині, собі взяла дещицю. Фауста Креспі, знаючи ті скрутні обставини, пропонувала навчати її безплатно, але Соломія відмовилася. Тоді вчителька порадила своїй учениці заангажуватися на кілька спектаклів у периферійні театри Італії. На її переконання, це зміцнить сценічний досвід.
Тоді в Мілані існувало щось на зразок музичної біржі. На прослуховування заїжджалися директори оперних театрів, представники європейської опери, антрепренери, які вибирали для себе потрібні голоси в залежності від репертуару. Постійних оперних труп не існувало, і трупа, як правило, набиралася на один сезон. Це ускладнювало без того тернистий шлях оперного співака. Недарма у такого прославленого і ніби щасливого у творчому житті співака, як Енріко Карузо, колись вихопилося з самої душі: "Всім молодим людям, які прагнуть в оперу, мені хочеться гукнути: "Отямтесь! Це дуже важка професія. Навіть коли у вас пристойний голос і солідна освіта, ви мусите ще освоїти величезний репертуар ролей. Але для цього потрібні роки наполегливої праці і виняткової пам'яті. Додайте сюди сценічну майстерність, яка так само вимагає навчання і без якої в опері не обійтися. Треба вміти рухатися, фехтувати, падати, жестикулювати і т. п. і т. п. І, нарешті, при теперішньому стані опери дуже необхідно володіти іноземними мовами".
Серед тих демонів, які перелічив Карузо, ще немає кількох так само важливих і небезпечних,— жорстока конкуренція, заздрість і пекельні муки незаспокоєного честолюбства, якщо тобі не вдається вибитися на перші ролі... До того ще треба додати вічні пошуки ангажементів, навіть у артистів із світовою славою, безконечні переїзди з готелю в готель, виступи часом просто з вокзалу.
Фауста Креспі і міс Александер ходили на прослухування разом із Соломією.