Але ж очі світились спокійно й уважно, і не сміх, а насмішку читав у них Іван Семенович.
— Брешу...— не так запитав, як ствердив Сичов і, на гостру гру світла в стопочці роздивляючись, пояснив: — Правда здебільшого на брехню скидається... Правді, громадяни мої дорогі, й вірити важко...
Випив, смакуючи, і, посміхаючись лагідно, далі провадив:
— Так от, як поїхав Аристарх Аристархович, поміщик Підопригора, з сином своїм до столиці, то вже більше й не приїздили вони ніколи в свій маєток. Старий навіть помер, а молодий і нині невідомо де... Ну, революція, звичайно, і може, черевики комусь ваксує...
А управитель лишився в маєтку, Сава Петрович Сметан-кін. Гордий був чоловік і на німкені жонатий; та тільки німкеня померла, а була дочка Олімпіяда. І, дозвольте сказати, був цей Сметанкін цербер страшний і гаспид... Гнітив народ і соки висмоктував. Звичайно, одне, що для пана свого старався, а друге — й собі в Миргороді будинок під залізом купив. І дуже лютували супроти нього і навіть підпалювали.
Але все це з мене, як вода, бо був я весь час тоді дуже якийсь замислений. Та й що єсть усе, громадяни ви мої дорогі, проти нещастя своєї особи! А був я, як бачили ви, дуже нещасливий і навіть розумів це і-що єсть це через бідність. Так що й не тішило мене ніщо, хоч і роботи поменшало...
А роботи тієї — так і зовсім мало було. Челядь усю розплітали, і палац позабивано; було б і мені таке, та як забравши пан з собою кухаря, то управитель Сметанкін лишив мене готувати йому й дочці. Ну, і инше виконував я і навіть у конторі на рахівницях... І так рік повз рік.
Може, й заздрив хто, що ось я чай із булкою п'ю і піджачок на мені триковий і навіть хустка до носа, а тільки даремно це. Яке може бути щастя людині, коли знає вона свою незначність і ніби ніщо вона, а от иніігі керують усім через своє багатство? І жив я багато років тільки що на словах, а насправді — ніби лунатик. Усе мені байдуже і самий сум. І тільки й розваги мені було, що книги читати.
Багато я читав, так що й ночами, аж доки сонце сходить... А книги брав у палаці пана Підопригори, у власному його кабінеті, через вікно туди лазивши. Спочатку важко було і все ніби по складах виходило, а далі призвичаївся і всякий стиль розумів. І стало усе ясно мені, що до чого воно, і про світила, і про природу всяку... Та тільки не так я вподобав книжки з науки, скільки оповідання про людей і життя у формі, дозвольте сказати, літератури...
Ночі, було, не сплю, і навіть управитель Сметанкін лаявся, що гас витрачаю... А найбільше подобалась мені книжка одна — "Том другий", тільки хто писав її невідомо, бо перші сторінки зверху одірвано. В книзі тій про кріпацтво було і як люди терпіли. Так я, тричі її читавши, плакав і не соромився. Що таки жалісливо і, дозвольте сказати, геній писав, а то таки й над собою плакав!
"Ніяка єсть різниця,— думав я,— між мною і тими часами! Я такий самий кріпак і невільник... І несила мені в люди вийти, а так і помру — кухар і, дозвольте сказати, ніщо..." І все згадував я студента, що ось, може, талант гине...
А то почну про героїв читати: і як вони по салонах живуть, і на курорті,— і бачу я, що несправедливість сама. Одні, дозвольте сказати,— в поті лиця, а инші — просто для розваги... І такий я став через ті книжки Смутний і наче перед смертю, що й управитель Сметанкін помітив.
— Чого це ти,— каже,— вигляд загубив, і тільки душа та кості? Коли служиш, то за здоров'ям доглядати повинен! А краще пий ти декохт який або до лікарні піди...
А я, громадяни мої дорогі, завжди був слабосильний із себе і делікатний. Навіть їсти не все міг і часто обертання голови було.
"Ах, — думаю,— однаково мені! А ось заберуть у сал-дати і, може, де смерть прийму..."
Та тільки як не щастить, то вже не щастить. Надійшла некрутчина. Ідуть хлопці котрі, попрощався й я з усіма — пішов. Тільки постукав по мені лікар, дивлюсь, головою крутить — негодящий! "Як,— кажу,— негодящий?" Та аж заплакав. А вони дивуються всі, бо не знають, звичайно, мого життя і всі думки... "Не плач,— каже лікар,— це в тобі хворість така..." І на закордонній мові щось додає. А далі пояснив, і виходить, що в мене якийсь фізіологічний ефект у тілі. А треба, казав, водою лікуватися і — щоб на курорт і повітря вживати...
Прийшов я, звичайно, назад, а управитель Сметанкін нічого. Прийняв мене знову і тільки платню зменшив.
І жив я знову так кілька років, та вже книжок не читав більше: побачив, що все вони пояснити можуть, а тільки пособити мені — ніяк!
А від смутного життя купив я собі гітару і навіть романци вголос співав. А найбільше один, з російськими словами:
Вже не жду від жізні нічого я І не жаль мне прошлого нічуть...
А було в мене з гітарою улюблене місце — дуб у садку і навколо приємність тиші... Виспівую, було, а в голові думки... Ну, в садку зелень, звичайно, і коли ніч — то й місяць... Взагалі поетичність...
І став я примічати, громадяни мої дорогі, факт один,— може, й випадковість яка, а тільки коли б не він, то, може б, ми й не зустрілися б тут... Тільки я, було, до струн торкнуся і прелюдію якусь утворю — дивлюсь, і управителева дочка Олімпіяда стежками променад ніби робить...
А треба вам знати, натура Олімпіядина художности була надзвичайної. З себе висока, і повнота форм, як у кам'яних богинь, що в садку поміщика Підопригори. Коса, дозвольте сказати, якраз нижче пояса, і в очах наче туман який — замисленість.
Так що й сваталося багато, а тільки потім конфузились, бо Олімпіяда — "Не инакше,— каже,— як за благородного піду і йому щастя зроблю".
А сама більше на піянінах композиторів грає і ні за холодну воду... Чи там книжку до рук — і по садку ягоди рве.
Так от і стала ця Олімпіяда все частіше перед моїми очима ходить, коли я, було, в супроводі гітари смуток свій виливаю. Ну, а я нічого... "Це вона,— думаю,— ради повітря". Тільки ж одного разу такий мені сум, такий сум, а гітара так просто плаче... Дитинство я собі пригадав і всю біографію, а особливо за самотність свою боліло мені... Що ось ніхто мені й слова не скаже...
Коли це чую, ніби "ах!" хтось біля мене зробив. Дивлюсь, а вона стоїть проти мене, і квіти в руці...
— Чого це ви,— каже,— Миколо Сергійовичу, смутнії такі? А голос у вас — просто тенор ліричний...
— Ах! — кажу.— Олімпіяда Савична, життя моє невеселе! Як по щирості — то просто смутна картина...
— А ви надійтесь! — каже. А далі, наче фантастична мрія яка, з очей моїх за кущем зникла...
Ах, і нащо вона заговорила до мене, дорогі ви мої громадяни! Вона промовила все та, дозвольте сказати, і спати пішла, а мене відразу полум'ям запалило! Просто горю і не спав ніч.
Та що та ніч — мало не все літо як у воду мене опустили! Не сплю, не їм, і в грудях сама пристрасть. Розгубився я, місця собі не знайду. Було, по домашності щось роблю або в конторі на рахівницях — просто сам не свій, і все мені з рук пада... Повірите, до того дійшло, що гуску на меню скубу,— а мені так і ввижається білина форм Олімпіядиних і шия, як у лебедя... І одним словом — сталося в мені кохання і навіть справжня любов.
Ах, і що то єсть любов, громадяни ви мої дорогі!
Просто наче на високій горі стоїш, і дух тобі забиває! А вже що радість із того, так аж мучительно!
"Ну,— думаю,— Сичов, прийшов до тебе роман і, може, щасливий будеш!"
І инколи просто, як дурень який, сам до себе сміюся. А того і в думці немає, що хто я і хто вона, тобто Олімпіяда Савична Сметанкіна! Коли вже любов — так вона на все без уваги, і всі тоді наче рівні.
От єсть тепер котрі проти любови і що все це матеріяль-ність сама... А я таку думку маю, що це — помилка, і тільки! І навіть багато книжок таких є, де все це змальовано...
Цілісіньке літо я так огнем горів і все в таємності. А далі таки не втерпів і в місяці серпні вирішив сказати їй.
Увечері діялось. У садку ж таки. Я собі при дубі на гітару виграю, а Олімпіяда Савична з французькою книжкою в задумі стежкою походжають.
Ну, і якось у розмову зайшли. Спочатку взагалі — те, инше... Потім і про природу. А далі наважився я та й кажу:
— А дозвольте спитати вас, Олімпіядо Савично, як ви дивитесь на любов?
Тут замислилась уся вона і тільки віями блимає.
— Єсть це,— каже,— поезія і мій ідеал. А тільки важко тепер покохати когось, бо некультурність усюди і самі мужики... А мені сниться кожної ночі великий світ, та тільки тато мої не пускають мене до моєї тітки в Тулу! А там би я швидко героя собі знайшла...
Сама ж руками за голову хапається і з лиця міниться.
— Ах,— каже,— це в мені знову нервовість починається! Піду для спокою крапель вип'ю.
Пішла вона, а я наче в безодню впав. Руки, ноги — мов дерев'яні і по сто пудів. "Я до неї,— думаю,— з усією любов'ю, а вона в Тулу героя шукати!" Тут схопив я гітару і об дуб трахнув. Звук жалісний такий пішов, просто плач — і наче прокинувсь я... Прибіг на пекарню і пишу до неї листа. Багато всього понаписував я їй, так що й не пригадаю тепер: давно вже діялося це, та й через почуття був я тоді наче в диму весь... А суть така, що люблю я її, а з її боку — сама жорстокість. А що кухар я і ніби неблагородний герой, так єсть це дурниця, бо головне — щоб серце щире. А культурність — це, як і гроші, її придбати можна. Аби любов з її боку, а то я і по-французьки балакати зможу, бо всі люди однакові і всякий усе вивчить... Багато-багато всяких думок я їй повиписував, а ранком поніс їм каву і листа їй віддав.
Вже й пообідали вони, вже й вечір надходить, а мені ніякої відповіди. Турбуюсь я на пекарні, коли це — рип! двері — і на порозі Олімпіяда! Підвівся я, піджачок триковий обсмикую, а очей не зведу...
А вона й каже:
— Ви писали мені листа про любов, і єсть це нахабство. Подивіться — хто я така, і що ви? Я в гімназії науки з медаллю вчила і по-французьки балачки знаю. Знову ж і багатство у мого батька... А ви — кухар і зовсім ніщо. Так що й любов тут ні до чого! А що у вас в листі про те, що люди однакові, так це через вашу заздрість. А єсть люди, котрі благородні і всім керують і культурні, а єсть і такі, що мужики і тільки закони виконують або на хліб заробляють. От спробуйте стати герой — тоді й говоріть! Я вам тепер усе сказала, а ще матиме з вами побачення батько...
Тут розчинилися двері і вступив сам Сава Петрович Сметанкін.
— Зараз мені йди звідси, Олімпіадо! — гукає.— А ти, сучий син,— це вже до мене, дозвольте сказати,— слухай-но сюди, що я тобі казатиму! Иншого прохвоста я б вибив, щоб і дух з нього пішов, ну а ти слабосильний фізично, то я з тобою словами поговорю! Ах,ти ж погань,— гукає,— нещасна! — і багато инших слів...— Ач, який! "Однакові всі і по-французьки через любов забалакаю!" Та я тебе з твоєю любов'ю разом на борошно розмелю! Геть мені звідси і щоб сліду твого не було! Ось тобі твої гроші і завтра ж забірайся мені з маєтку!
Поклав він мені на стіл 6 карбованців 39 копійок грошей, грюкнув дверима і зник.
І наче вмер я тут зовсім, громадяни мої дорогі! Тобто ні думок, ні чуття — а саме дихання.