"Се неможливо! Де нам до того братися? Хто позичив у банку, той мусить заплатити" і т. д.
Євгеній пробував звернути увагу бесідників на те, що при ближчім огляді деталів справа може показатися не такою неможливою... "Ну, візьмім ваше село – кілько у вас довжників банку?" Показалося, що ніхто з завзятих політиків сього не знав.
– Ну, се вже сором! – мовив Євгеній.
– Хлопи криються з тим, – пробував викручуватися один, але всі чули в душі, що сей викрут нещасливий. Усім було ніяково. Євгеній пропонував усім присутнім порозвідувати, кождий у своїм селі, хто, де, і на кілько, і на які проценти задовжений. "Будемо мати такий виказ, то попробуємо подумати про способи санації". Оратори раді були такому виходові, що переносив справу в будуще, шумно обіцяли зробити все і роз’їхались. Розуміється, що про виконання ніхто й не подумав. Тільки один о. Зварич по кількох тижнях зголосився до Євгенія з детальним виказом усіх довжників у своїм селі. Показалося, що там у рустикальнім банку задовжених було мало, але найбільше сиділо по кишенях приватних лихварів-жидів, а то й своїх братів, багатших селян. Почали радитись оба над способами рятунку. Євгеній мав перевести переписку з банком крилошанським у Львові, чи сей не захотів би взяти на себе конверсії сих довгів; о. Зварич мав шукати деяких місцевих способів. Через тиждень він знов явився в Євгенієвій канцелярії і сказав йому, що знайшов спосіб конверсії і переписка з банком крилошанським уже непотрібна. Євгеній був того дня дуже занятий і не мав часу розпитати його, який се спосіб, а о. Зварич, очевидячки, не мав охоти розводитися широко, що се за спосіб, і так вони розсталися. Се було досить швидко по оселенні Євгенія в місті. Аж пізніше, по розмові з Вагманом, Євгеній почав догадуватися, що се Вагман став йому тут у пригоді. Він бажав сьогодні розвідатись про се докладніше.
– Слухайте, отче, – мовив він, закурюючи цигаро, – я, властиво, так і не довідався від вас, як ви зробили з тими вашими довжниками?
– Так, як ви радили, – мовив о. Зварич, пикаючи свою невідступну люльку.
– Як то?
– Конверсію.
– Яким способом?
– На п’ять процент.
– В якім банку?
– В жаднім.
– Ну, а як же? Відки взяли грошей? Адже тих ваших довжників було більше як на шість тисяч?
– Півсеми тисячі.
– Се ж великі гроші.
– Ми позичили десять тисяч на п’ять процент, і се нам менш докучає, як ті півсеми на лихварські проценти. Знаєте, там деякі платили по крейцару від ринського щотижня!
– Хто ж вам дав десять тисяч? На яку гіпотеку?
О. Зварич бухав клубами синявого диму і всміхався.
– На яку гіпотеку? На мою бороду.
– Але ж у вас і бороди нема!
– А бачите. А проте гроші дістав. І без ніяких формальностей.
– Але від кого ж?
– Od dobroczyńcy, nie pragnącego wymienienia jego nazwiska1.
– Ха, ха, ха! – засміявся Євгеній. – Od dobroczyńcy! Значить, від Вагмана.
Лице о. Зварича протяглося.
– Ви відки знаєте?
– Значить, угадав! – сміявся далі Євгеній. – Знаєте, він був раз у мене і зарекомендувався мені яко добродій добродіїв. Ви сказали "dobroczyńcy", і мені зараз пригадалися його слова.
– Він вам говорив про мою позичку?
– Ні, але згадував про вас.
– А чого він у вас хотів?
– Е, там... інтерес... Зрештою поговоримо й про се... Але скажіть мені, як се сталося, що він дав вам такі великі гроші?
– Він просив мене не говорити про се нікому.
– А мене відіслав до вас, щоб ви дали мені поняття, що він за чоловік.
– Гм... то диво! Та зрештою... Ну, певно, він боїться, щоб інші жиди-лихварі не дізналися, що він помагає виривати хлопів із їх пазурів. А то би з’їли його!
– А я думаю, що вони знаються з собою, як лисі коні. Не бійтеся, жиди не зроблять йому нічого.
– А з тими грішми то аж мені самому дивно було. Знаєте, я знав Вагмана ще здавна. То була хлопська п’явка – не дай Господи! Кілько людей той чоловік з торбами пустив!.. А від кількох літ якось щез, хлопам не зичить, відпродує обійстя, закуплені на ліцитаціях, назад хлопам. Кажуть, що тепер на панів кинувся.
– Що за причина такої зміни?
– А хто його знає. То страх мудра бестія. Може, занюхав там ліпший зиск. А на наших повітових панів він лихий за сина.
– Хіба він мав сина?
– Мав. Парубчак був так собі, гусяче повітря. Але староста за щось хотів допекти Вагманові і постарався, щоб його сина взяли до війська. Ну, розщибався Вагман, платив на всі боки, мало до криміналу не дістався, їздив до Львова, – ніщо не помогло. Ще гірше розлютив наших матадорів, бо там десь повиволікав різні їх справки, шахрайства та підкупства. Ну, і помстилися на нім: син як пішов до війська, то вже більше не вернув.
– Як то?
– Нездара була, слабовите. Ну, а там – знаєте... Жид, нездара, ще, може, мали на нього око, ну, та й замучили. Не минули три місяці, а Вагманового сина випустили з касарні – але на окописько. То відтоді Вагман зробився, як кажете, добродієм добродіїв.
– Се він сам так говорив вам?
– Ні. Се я догадуюся.
– Але пощо ж би в такім разі він брався воювати з лихварями-жидами і помагати хлопам?
– Або я знаю.
– Що йому за інтерес зичити гроші на непевне, от, наприклад, вам? Адже ж я певний, що у вас маєтку нема настілько, щоб міг на вас пошукати десять тисяч.
– За мене цілого ніхто й півтисячі не дасть, – мовив о. Зварич, махнувши рукою.
– Ну, то на яке ж він дав вам гроші?
– А на яке? Я йому розповів, яка справа. "Добре, – каже, – рятуйтеся. Я вас, отче, знаю, ви чесний чоловік. Дайте мені скрипт, зобов’яжіться самі вести сю справу і сплачувати мені довг з процентами, то я вам гроші дам. А з хлопами я не хочу мати ніякого діла. І щоб ніхто не знав про се, ані в селі, ані в сусідстві, прошу вас. Нікому не кажіть!" Та й по всій параді. Я зараз підписав скрипт і – гроші в руку. І до тижня всі хлопські довги в цілім селі сплачені, викуплено сто моргів, а я зробився громадським банкіром, і касієром, і екзекутором.
– І сплачують довжники?
– Точнісінько. Правда, треба лазити, пильнувати, радити, упоминати, – ну, але у мене власного діла небагато, то й лажу по селі.
– Ну, а якби так, не дай Боже, вас не стало? Що тоді?
– Я се говорив Вагманові. А він сміється. "Що то вас обходить? Я ризикую, а не ви".
– Дивно! Дивно!
– Стрілило щось до голови жидові. Ну, а нам чому не користати? Ех, якби-то наші кондеканальні хотіли троха менш політикувати, а більше попрацювати! Адже Вагман міг би зробити таку вигоду не мені одному. Знаєте, його числять на півміліона оборотових грошей. Се мені інші жиди говорили. Адже тими грішми можна би при добрім порядку за десять літ цілий наш повіт вирвати з лихварських рук.
Довго ще вночі розмовляли Євгеній і о. Зварич, перебираючи сільські болячки та можливі й неможливі способи рятунку. Правда, о. Зварич, занявшися справою викупна селян із довгів, мало звертав уваги на інші справи. Про заснування читальні в селі не думав, а такі випадки, як затроєння дітей при щепленні віспи, як вибори до ради повітової і громадської, заставали його зовсім не приготованим. Він знав тільки своїх довжників у селі, але навіть не пробував витворити з них якусь свою партію і навіть стояв на тім, що всяка така партійна робота – непотрібна і шкідлива. Євгеній надармо силкувався переконати його, що се помилка. О. Зварич, як і всі чесні люди з обмеженим кругозором і тісною головою, вперто стояв на своїм, і вони пішли спати, не договорившися до нічого путнього.
XXXII
Термін у Гумниськах був назначений на дев’яту рано, тож Євгенію треба було виїхати з Бабинець дуже вчасно, щоб поспіти на сю годину. І справді, він виїхав, не бачившися рано з о. Зваричем, і велів Беркові поганяти не гаючись. Але насеред села мусив зупинитися. Коло криниці ждала на нього купка селян. Вони здалека поклонились йому і, держачи шапки в руках, наблизилися до брички.
– Здорові були! – привітав їх Євгеній. – А що, панове?
– Та ми хотіли би з паном побалакати, – мовив один із селян.
– Коли ж бо у мене часу мало. Спішуся на термін до Гумниськ.
– Ще пан стануть на час. А ми би дуже просили...
Євгеній велів Беркові зупинити коней. Селяни обступили бричку.
– Поперед усього прошу шапки на голови!
– Та вже най пан вибачають, – мовили селяни, беручи шапки під пахи. – Ми й так постоїмо.
– Ні, так я з вами й говорити не хочу.
Вони нерадо понадівали шапки.
– Ну, що ж там у вас?
– Та ми би хотіли порадитись...
– Перепрошаю... Ви, бачиться, були вчора у о. Зварича разом з тими, – мовив Євгеній до одного з селян, пізнавши його. Інші всі були незвісні йому.
– А так, – мовив той.
– Чому ж ви вчора не говорили те, про що хочете говорити тепер?
– Та... при єгомостеві ніяково. Єгомость не люблять... гніваються, коли хто говорить не до річі.
– Ну, що ж таке не до річі ви хочете сказати мені?
– Та ми би хотіли питати... Пан, певно, читають казети... Чи то правда, що навесну має бути велика війна?
– Війна? А відки ж мені се знати? Може, буде, а може, й ні.
– Ага, чуєте, куме, – моргали селяни один на одного, – може, й буде... Чуєте, що пан кажуть?
– Але чим же се таке цікаве для вас?
– Як-то? Для нас? Адже для нас цікавіше, ніж для кого. Коли війна, то кого женуть найбільше на війну? Хлопських дітей.
– Ну, то правда, – мовив Євгеній. – Але се ще не таке певне, чи буде війна. Певніше те, що не буде.
– Е, пан так тілько кажуть, аби нас не лякати, – недовірливо мовив один селянин.
Євгеній усміхнувся.
– Виджу, що вже без мене хтось порядно налякав вас.
– То пан кажуть, що в казетах іще нема певності про війну?
– Але ж то у газетах зовсім нічого ні про яку війну не говорять.
– А може, пан не читали тих найстарших казетів... тих цісарських... що від самого цісаря до всіх губернаторів і до всіх старостів ідуть? – закинув один селянин.
Євгеній чимраз ширше витріщував очі.
– Що вам, люди? Про які се газети ви говорите? Таких газет зовсім нема. Від цісаря до старостів жадні газети не йдуть.
– Е, пан жартують. Нам казали, що йдуть і що в них написано виразно, що навесну буде велика війна між нашим цісарем і москалем. Але між нарід сеї відомості не пускають, щоби нарід не полошився.
– Не слухайте сього, люди! Хто се вам наговорив?
– Та вже хто наговорив, то наговорив. Ми тілько хотіли знати...
– Як же ж ви будете знати, коли не вірите! – мовив Євгеній з досадою в голосі.
– Ей, пане! – гірко промовив селянин.