Між добрими людьми

І

Що ви так дивитеся на мої руки? Ну, годі вам, покиньте! Негарні вони, ще з мозолями. Панове у дівчат таких рук не люблять. Ви не думайте, що я на легкім хлібі виросла і так собі, з легким серцем на легкий хліб пустилася! Ну, цур його з серцем! Не хочу про нього говорити — і не питайте! І згадувати не хочу.

А про давніше життя що вам розказувати? Се така нецікава і звичайна історія, яких тисячі можете побачити.

Мій батько був економ у одного пана на Поділлі. Добре йому велося. Маму свою небагато й пам’ятаю. Тілько й згадую, як мене пестила, й цілувала, і називала рум’яним яблучком. Певно, не думала й не снила ніколи, куди її яблучко покотиться.

Дали мене до школи до Тернополя. Недовго я там і вчилася. Я була дуже гарна з лиця, і мама дуже мене любила, то й намовила тата, щоб мене відібрав зі школи вже по третім році.

— Нащо нашій Ромці школи,— казала вона,— пощо їй собі голову морочити? З її красою їй не прийдеться довго дома засиджуватися. Швидко її візьмуть від мене, то нехай хоч надивлюся, як вона, моя квіточка, росте та красою наливається.

Вернула я додому і також рада була. На селі так гарно. В дворі також панночки були, ми бавилися разом, на фортепіані грали, гуляли по величезнім двірськім саду, мій тато возив нас по ставу на човні.

Недовго тривала радість. Мама вмерла на запалення легких, тато дуже чогось засумувався, почав пити і плакати по ночах, а далі одного рана знайшла я його на ліжку неживого, з перерізаним горлом, у калюжі крові. Я зомліла на його вид, плакала і вбивалася, не можучи зрозуміти, що йому сталося. Говорили зразу, що він убив себе з туги по мамі, але я тому не вірила. Я вже мала дванадцять літ і знала, що він мами не любив, що часто в своїй спальні вони сварилися, що мама нишком плакала і все повторяла:

— Ну, що той поганець робить! Що він робить! Він мене в гріб вжене! Власну дитину заріже.

Я тоді не розуміла сього і потім не могла додуматися, що воно значило. Я тілько неясно догадувалася, що й мама, мабуть, через те померла. Я мучилася думками, що́ воно могло значити, але не могла дійти до нічого. Тато був такий добрий для мене, так мене любив, убирав мене гарно, купував мені все, чого я хотіла, що страшні мамині слова "власну дитину заріже" не могли мені і в голові поміститися, видавалися якоюсь дикою клеветою.

Аж по батьковій смерті все відразу мені відкрилося.

Ще не встигли вмити і нарядити тіла, коли до хати ввійшов дідич, управляючий і ще кілька офіціалістів ураз із комісаром від староства і жандармами. Почали відмикати всі шуфляди, перетрясати всі сховки і закутки. Що там знайшли — не знаю, бо я весь час стояла коло трупа, тислася до нього, мов у нього шукала охорони,— не плакала, а тілько тремтіла й хлипала, як дитина. Тілько потому я чула, як шептали довкола: "Злодій, злодій, обкрадав панську касу, держав любовницю в селі!"

Я й не дослухувала всього. Я так любила тата!..

Приходив дідич іще раз, коли труп лежав уже наряджений, але й не поглянув на нього, а тілько прикликав мене, взяв за підборіддя, поглянув на моє заплакане лице, погладив по голові, дав дуката, а по похороні казав мене з дрібкою моїх манатків спакувати, посадити на фіру і відвезти до Тернополя, до вуйка, брата небіжки мами. Решту, що було в домі, дідич задержав для себе як відшкодування за те, що тато покрав.

Вуйко був бідний магістратський урядник і мав п’ять дочок — найстарша мала вже 28 літ, а наймолодша 15. Усі на порі, всі замуж хочуть, а тут ніхто ані руш до них не навертається. Бідні були дівчата. Без шкіл

і науки, без маєтку, без ніякого ремесла, окрім того нужденного шиття, та й ще без уроди, якісь косоокі, з великими губами, низенькі, як полумацьки. А претензії були — все ж таки вони діти урядника, а їх мати була шляхтянка, з обивательського дому. З простою робітницею стоваришуватися — се були би вважали страшенною ганьбою. Принести зо студні води або з поблизького склепу хліба — де там, нехай бог боронить! П’ять таких дівок, а ще служницю держали! А тут біда в хаті, батькова пенсія скупа. Ну, що я вам буду розповідати, яке там життя було в тій хаті. Прокуштувала я його цілі чотири роки, і знаєте... Може бути, що те, що я тепер роблю — і великий гріх. Але я думаю, що за те пекло, яке я вибула там, у вуйка, через ті роки, всі мої гріхи будуть прощені. Я сесю кару ще перед гріхом відпокутувала.

Скоро тілько я ввійшла в хату, так зараз і почула, що починається для мене нове життя. Мої кузинки обступили мене, стискають, цілують, гладять попід бороду... "Ромця, Ромця! Ай-ай, як вона виросла, яка гарна!" Обзирають мене на всі боки, як якого звіра. І, ховай боже, погостили, кілька день водили на спацери, до знайомих і так, по місті. Все зо мною делікатно, лагідно: "Ромцю, а подай те!", "Ромцю, а принеси се!".

По кількох днях, побачивши, яка страшенна пустота в їх житті, вічні тілько розмови про паничів, котрі не хотіли приходити, про сукні, а як та убрана, а як ся,— я почула якесь обридження. Тих людей, про котрих еони говорили, я не знала, а дома, ще при мамі, та й потому, по її смерті, я привикла до праці—я вела ціле татове господарство. То й тут я рвалася до роботи. А їм тілько того й треба було. Зараз від першого служницю відправили, і я напівдобровільно, а напів за їх просьбами якось так незначно стала на її місце.

— Пощо нам служниці? Правда, Ромцю? Ми й самі дамо собі раду! Студня близько, склеп близько, ну, а коло кухні та коло балії нам також не першина!

Я згоджувалася, бо воно було правда, і тілько дивувалася троха, чого вони мене за кождим словом так цілують і стискають, як коли б я кождій із них по дукатові подарувала.

— Правда, Ромцю, ми все будемо разом робити, будемо собі помагати, як сестри! Ти ж наша сестричка, правда?..

І почалося таке, що я стала у них за служницю. Я була ще слабосила, підліток, але й не числилася зі сеоєю силою, двигала воду, прала щотижня їх білизну, чистила чоботи вуйкові і паннам, варила їсти. Нібито значилося, що й вони мені помагають, але така то була їх поміч! Як білизна випрана і висушена, то візьмуть і попрасують. Як іти рано на торг до міста, то котра-будь іде зо мною: я несу кошик і закуплене (не раз приходилося нести на плечах), а вона платить і всміхається: "Ромцю, зроби се!", "Ромцю, зроби те!", "Ромцю, збігай туди!", "Занеси лист на пошту!", "Купи татові тютюну!". Отак від рана до пізньої ночі. І все делікатно, ласкаво. Щоправда, коли ми йшли по ринку, то я мусила держатися ззаду, як служниця. Ба, далі почалося троха і з іншого тону.

— Ромка, як же ж ти помалу ходиш!

— Ромка, як ти довго сидиш при тій студні! А тут посуда не мита!

— Ромка, як ти довго чешешся! Що се ти так довго гуздраєшся, а наші сукні не вичищені лежать!

А в мене волосся було густе, розкішне, і справді треба було попрацювати над ним щодень, аби довести його до ладу. Бачу, що ніколи мені панькатися з моїми пишними косами, взяла та й пообтинала їх. Як радувалися з сього мої делікатні кузинки, то й сказати вам не можу!

— Ай, Ромця! Яка ж вона ладна! Що за милий хлопчик! Її-богу, хлопчик!

І знов цілування, гладження попід бороду, стискання... Я знаю, що се з доброго серця, але троха мені вже забагато було. Та що діяти — не було куди обернутися, чую себе здоровою, бачу, що й вони мною задоволені і щодня вираховують, кілько то видатків тепер ощаджується: і на платі для служниці (бо мені нічого не платили), і на живності, і на дровах. Бачите, служниця па торг усе ходила сама і аж тоді, як пішла від нас і панна стала ходити зо мною, показалося, що щодня ошукувала їх на яких 20 або 30 крейцарів, та й ще й пліхшу живність купувала. Ну, і топлячи в кухні, коли панни туди не заглядали, спалювала далеко більше дров, видаткувала більше омасті, ніж я. Ну, а справляти на мене нічого не потребували, у мене було досить гардероби своєї і по мамі, було й дещо грошей за продану татову гардеробу, котру я, від’їжджаючи від пана, спакувала разом до своєї. Ті гроші я берегла про чорну годину, не показувалася з ними дома і не говорила про них паннам, міркуючи, що непотрібно наражувати їх на покусу, а себе на неприємність.

Особливо припав мені до серця вуйко. Дуже добрий був чоловік, сивий уже, згорблений і тихий такий, що ніколи дома його не було чути. Верне з канцелярії — аби йому обід подали, і ніколи, було не скаже: се зле зварене, сього не люблю, якби мені того або того!.. Ні, жадних гримасів! З’їсть, ще й дочок утишує, щоб не гримасували, а дякували богу й за те, що є. А потому, чи зима, чи літо, сяде собі на кріслі, закурить люльку і читає газету, доки не задрімає. Дочки в сусіднім покої скачуть, гуркочуть, хихикають та регочуться, а далі зберуться та цілою юрбою йдуть на спацер, а йому се байдуже. Так, як той мельник привик до туркотання питля.

Не раз, коли дочки повиходять, а тілько я сама лишуся, кручуся по кухні або спрятую в покоях, він, було, стане і довго дивиться на мою роботу, пожалує мене:

— Бідна Ромцю, дитино моя золота! Чим я тобі відплачуся за твою щирість, за твою невсипущу працю?

Я мовчу, тілько очі на нього витріщу — дурну з себе вдаю, бо й що йому маю сказати?

А він підійде, поцілує мене в чоло, а в самого аж сльози на очах.

— Віджив я при тобі, дитино моя! — каже.— І тілом, і духом віджив. Давніша служниця обкрадала нас, годувала всякою поганню. Дочки сварилися з нею день у день, але ані одна й рукою не рушила, щоб зарадити злому. А при тобі й на них якийсь стид найшов, хоч що-будь часом роблять. Господи мій, і що з ними буде, на кого вони надіються?

Видно було, що дуже турбувався своїми дочками, але не мав відваги сказати їм у очі ані слова, боявся їх цокотання. Тілько передо мною душу свою розводив, бо знав, що я все прийму і паннам нічого не скажу.

— Бог тобі заплатить, дитино моя,— повторяв він по кождій такій мові.— Бог тобі заплатить за все твоє добре серце, бо я, бідний, немічний чоловік, ніколи не зможу сього зробити!

Минав рік за роком. Я підростала, і моє положення між незамужніми кузинками ставалося чимраз гірше. Ломимо ненастанної праці я була здорова, крепка і весела. Не подобалося їм те, що я була краща від них усіх. Коли, було, йдемо на ринок за закупном, то хоч я одіта в брудну пошарпану одіж, хоч панни навмисне не дають мені перед тим умитися ані розчесатися, то все-таки прохожі паничі не дивляться на панну, а обертають очі за мною.

— Ромка, куди ти дивишся?—фукає на мене панна, коли я зустрінусь очима з поглядом якого молодого чоловіка.