Хуртовина не тільки не вщухала, а ще розгулювалась. Поривний вітер шарпав голе гілля кущів під вікном, порощав сухим снігом у шибки, торохтів на даху одірваною бляхою.
За шумом знадвору Грицько і не чув, як до кімнати зайшла Івга Семенівна. На круглий столик вона поставила піднос з тарілками. І мовила стиха:
— Добрий вечір!
Грицько повернувся на голос.
— Добрий вечір! — В сутіні кімнати він не одразу пізнав її. Тим більше, що і одягнута вона зараз була не в те вбрання, в якому бачив її, а в керсетці і плахті. Тільки приглянувшись пильніше, пізнав нарешті.— ївго Семенівно! А я й не впізнав вас одразу. Що це ви одяглися так? Чи, може, ви теж... артистка?
— Артистка? Чому? — здивовано звела брови жінка. Потім ледь посміхнулася.— Ні, я не артистка. Скоріше — вчителька. Правда, другий рік уже, як залишила працю в школі. А чого ви запитали? І чому "теж"? — Грицько промовчав.— Ой, який же ви нечемний! Жінка питає вас... Скажіть, ви справді отакий дикун чи, може, прикидаєтесь?
— Мабуть, справді,— похмуро мовив Грицько.— А особливо коли зважити на те, як мені оце зараз хочеться... і не доберу гаразд,— чи комусь голову провалити, чи самому собі — з розбігу, лобом об стіну.
— Божевільний! Що з вами? — поривно ступила ївга Семенівна до нього і навіть доторкнулась до його руки.— Що трапилось? Та не мовчіть же! Ви просто лякаєте мене.
Вона наче справді була схвильована. Аж дивно Грицькові.
— А що вам таке? — І, щоб пом'якшити трохи грубість свого запитання, додав: — Це, як за кожного так переживати...
— О, ні! — погордо звівши голову, мовила жінка, ще й головою заперечливо похитала.— Погано ви знаєте мене. Я не з тих, що за всіх!
— А що ж це я за виняток?
— Довго говорити. Та й потім я не певна...— Вона повагалась ніби.— А власне, чим я рискую? Ну, ще одну грубість почую від вас. Але все одно. Я не можу цього вам не сказати. Тільки не зараз.. Потім. Зараз нам все одно не дадуть. Ось-ось Павло Макарович зайде.
І справді, не встигла ївга Семенівна закінчити фразу, як Діденко зайшов у кабінет.
— А що ж ви, Павле Макаровичу, гостя свого покинули? — з дивною легкістю перейшла вона на інший, веселий тон.
— Сідай, Грицьку.
Він поналивав чарки. Дістав іще з шухляди третю — для ївги Семенівни. Але вона відмовилась.
— Я вже дві чарочки наливки випила. Я вже й так п'яна.
— То ви, ївго Семенівно, не від наливки,— сказав Павло.
— Можливо,— примруживши очі, з викликом промовила жінка.— Дуже можливо! — І знову, як тоді, зразу ж перейшла на звичайний тон: — Ну, вечеряйте. А я зараз вам і гарячу страву принесу.— І вийшла з кімнати.
— Ну, за що ж вип'ємо? — підняв чарку Павло.
— Давай мовчки,— сказав Грицько.
— Ні, так не годиться,— заперечив Павло.—Це п'яниці п'ють отак — мовчки. А для нас горілка не самоціль. А тільки засіб, щоб, омивши душу від всякого намулу, по щирості поговорити, по-дружньому. За майбутнє вип'ємо. За щасливе майбутнє. Хоч мусимо пам'ятати, що буде воно таким, яким самі його зробимо. Кожен — сам коваль свого щастя.
Окрилений успіхом, Павло був зараз у тому піднесеному настрої, що завжди виявлявся в нього незвичайною легкістю в думках та багатослів'ям. Навіть не заївши як слід першу чарку, він знову заговорив:
— А скажи, Грицьку, ти що, справді-таки думав... одружитися з нею?
— Грицько сердито сопнув носом.
— Облишмо! — Але, помовчавши трохи, не витерпів: — А чого це тебе так цікавить?
— Людину, яка думає, уболіває за загальнонародну справу, не може не цікавити те, що будь-якою мірою стосується цієї самої загальної справи. Яким чином стосується? А дуже просто. Це ти для себе самого — Грицько, та й тільки. А для мене ти — Грицько уже потім, а в першу чергу ти — громадянин, свідомий українець...
Багатослівно, час від часу зриваючись на фальшивий пафос, Діденко став говорити про ті неосяжні перспективи, що в зв'язку з революцією відкрились перед Україною, а заодно і про труднощі, і перш за все — через нестачу людей.
— Ось звідки у мене, Грицьку, цікавість до твоїх, здавалось би, суто інтимних справ. Прямо скажу: женившись на простій дівчині, ти зразу ж похоронив би себе для громадського життя. Жінка, діти, клопіт... Я розумію, що не женитися теж не можна. От і поворуши мозком. Тобі потрібна жінка не абияка, а з освітою перш за все. Жінка, яка, непомітно навіть для тебе самого, поступово підносила б тебе до свого культурного рівня. Сільська вчителька, скажімо. Так, так! Колись це, можливо, було б з твого боку неправомірною претензією, але зараз революція внесла й сюди, у взаємини станів, істотні корективи. Ні, тепер це не проблема. Тільки скажи, зразу висватаю тобі таку молоду! З освітою, не нижчою від гімназичної. Пальчики оближеш. Але, звичайно, це тільки пів-діла. Самим жінчиним розумом далеко не заїдеш. Потрібен і свій. Не пригадую, чи говорив я з тобою про кооперативні курси?
В цю мить ївга Семенівна принесла печеню.
— От і до речі. Сідайте, ївго Семенівно. Потрібна буде й ваша допомога. Якраз оце висватую Грицька.
— О, з такої нагоди і я вип'ю. Навіть самогонки.— Сіла за стіл. Примружено глянула на Грицька — А за кого ж?
— Поки що за кооперацію,— сказав Діденко.— Агітую на курси Грицька.
— Ну й що ж ви, Грицю?
— Не по мені це,— відповів Грицько.— Не торгував оселедцями зроду.
ївга Семенівна засміялась.
— Ой, дивак же ви! А при чому ж тут оселедці? Адже курси, про які йдеться,— не споживчої кооперації, а сільськогосподарської.
— От іменно! — підхопив Павло.— А це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Сільськогосподарська кооперація.
Невідомо, скільки б говорив Павло на цю тему, але його перебив прихід Левченка.
Грицько зразу ж, як тільки той переступив поріг, впізнав у цьому миршавому чоловікові з гострим носом і довгими вусами отого в сірій бекеші та каракулевій шапці, що в коридорі міської думи з приводу арешту Кузнецова торочив усяку нісенітницю. "Авжеж, він. Такий писок, один раз побачивши,— глузливо думав зараз Грицько,— не скоро забудеш потім. Цур йому!" Уже самі очі Левченкові — невеличкі, різного кольору й косі, що давало можливість йому під час розмови дивитись водночас і на свого співбесідника, і десь поза ним, справляли дуже неприємне враження. Здавалось, що людина весь час насторожі, все чогось жде. От і зараз, вітаючись з Саранчуком (Діденко відрекомендував йому Грицька як свого давнього товариша), він одним оком дивився на нього, а друге скосив на двері. Аж Грицько мимоволі й собі глянув туди. "Ху, сказись ти!"
— Ну, Ярославе Хомичу, чим же кінчилось? — нетерпляче звернувся Павло до Левченка.
— Не кінчилось. Перенесли на завтра.
— Що? — спалахнув Павло.— А на біса це здалось!
— Непередбачені ускладнення, Павле Макаровичу.
— Що таке?
Левченко стаз розповідати про несподіване втручання у славгородські справи солдатів з проходящого ешелону. Ще звечора спинивсь цей ешелон на станції. Невідомо точно, з чого почалась у них перша сутичка з полуботківцями. А тут, певно, вже і місцеві підлили масла в огонь: розповіли про все. Мабуть, і про арешт Кузнецова. Бо разом з ним якраз після перерви і ввалились у зал — цілий натовп солдатів.
— Разом з ким? З Кузнецовим?
— Атож. Отаман куреня, щоб уникнути баталії, очевидно, вирішив поступитись, звільнив Кузнецова.
— Бред сивої кобили! — схопився з місця Павло.— "Вирішив поступитись!" А ось і наслідки цієї поступки: банда вривається на засідання. Так треба ж було протестувати! Негайно закрити засідання!
— Пробували. Кузін виступив з протестом. Але нічого не вийшло. На жаль, ті солдати поводили себе тихо. Так би мовити, обмежились роллю спостерігачів.
— Все одно! Уже сама присутність їхня...
— Ну, звичайно. Довелось і слово надати Кузнецову. І, треба прямо сказати, добре виступив! В пропагандистському, звичайно, плані!
— А вони всю цю історію заварили виключно з пропагандистськими цілями. Бо не такі ж вони дурні, щоб сподіватися на те, що. їх сміховинні вимоги будуть прийняті. Ясно, що пропаганда. Так мало одного вечора. Нате вам ще! А що ж Гудзій?
— Найкраще, що в даних умовах можи" було зробити, це зв'язатися телефоном з Кириченком.
— З електростанції?
— Ну да. От світло й погасло: аварія! На цьому й закінчили. Для заспокоєння Гудзій оголосив, що дебати переносяться на завтра. Але, між нами кажучи, завтра ніяке засідання вже не відбудеться: зал буде зайнятий міською управою.
— Але чи пропхнуть за ніч отой ешелон?
— Доки ж йому стояти? — сказав Левченко. Його особисто зараз непокоїло інше: чи не спробують більшовики, поки ще той ешелон на станції, використати становище для збройного виступу. Діденко презирливо пирхнув: у них же зовсім немає сил для цього. З голими руками хіба? Левченко якось непевно пересмикнув плечем:
— Не що ж то й воно. Зброя зараз для них найдошкуль-ніше місце. З Харкова з порожніми руками вернувся Гармаш. З директивою самим на місці роздобути зброю.
— А звідки ви це?
— Джерело те саме,— стиха мовив Левченко.— От вони й заметушилися зразу. В пожежному порядку вже організовано кілька ватаг нальотчиків...
— Ну! Про це є кому думати зараз у Славгороді,— обірвав Діденко.— А в нас і свого клопоту вистачає. В якому стані ваш матеріал про засідання?
ївга Семенівна підвелася з місця. Діденко, що за час розмови з Левченком майже забув про неї та Грицька, перепросивсь у них.
— Але ж самі бачите, яка запарка. А ще передову треба. На півгодинки з Хомичем виключимося з вашого товариства.
З цими словами він відчинив двері в суміжну з кабінетом кімнату — дядькову майстерню, і попросив ївгу Семенівну ("Ви ж у нас як своя!") зайняти тим часом гостя. Головне —■ не дати сумувати йому.
Переступивши поріг в сутінки майстерні, ївга Семенівна засвітила лампу. Потім повернулась до Грицька і якусь часинку пильно вдивлялася йому в лице. Мовила раптом:
— Грицю, а справді, чому ви цілий вечір отакий сумний?
— Ат! Не будемо про це,— скипів Грицько від самої згадки про розмову з Павлом за Орику. Але запитання ївги Семенівни, самий тон, пройнятий, як здалося йому, щирим неспокоєм, водночас і зворушив його. На хвилину відчув велику спокусу розповісти їй все, поскаржитися просто як рідній сестрі. Але стримався. І, щоб перевести розмову на інше, спитав, що перше спливло на думку:
— А Дорошенко...