А й підростаючи, в першій тривожній дитячій задумі та щоб не марилися їм — биті дороги, й валки заробітчанські у безвість, і злидні, і голод, і поневіряння. А своя щоб співала нива дорідним колоссям, дзвеніли коси та серпи уже на вільній, на своїй роботі.
Цигуля ступив і спинився біля вчителевих дверей. Скинув шапку й обтрусив сніг з неї, далі статечно долонею пригладив чуба, втер вуса й постукав у двері.
XIX
Коли Гармаш з Мухою Іваном зайшли до кімнати, Цигуля вже закінчував свою розповідь про останні події на селі. Окрім Григора Супруна, в кімнаті були ще двоє "чужих". А втім, одного Юхим добре знав, навіть доводився кумом йому, Данило Корж із Пісок. Юхим подумав, що, певно, і копі з саньми біля ґанку школи — їхні: привезли Супруна.
Вітаючись з Юхимом, Григор затримав його руку в своїй і, примруживши око, спитав:
— Що, Юхиме Платоновичу, невже мій секрет погано допомагає вам? Це я про дух.
— Ні, нівроку,— усміхнувся Гармаш,— просто із сну вибився.
— Ну, це не страшне, відоспимось.— І далі, звертаючися до всіх, сказав уже серйозно:— Да, козаки у Князівці є. Це правда. Проте мої вісті трохи точніші за ваші і, мабуть, не такі прикрі: козаків у Князівці — кіт наплакав. Ешелон драгунів мимо поїхав. На Князівці тільки постояли до ранку: машиніста не доглянули, а він і втік, то й мусили пішим походом. Але чеченців є з сотня та поліції скількись там. Це як іще в Пісках був сьогодні вранці та й удалось поговорити з Князівкою (своя людина там на телефонній станції). Ну, ото звідтіля й вісті. Перед світом в'їхали в село з шляху — видко, просто з міста за один перехід,— ніхто не знав І "ного світлість" пожалувала власною персоною: з Ґалаґаном удвох, навіть в одних санях. (Дуже повчально, між іншим: земський ліберал, "щирий українець".) Маєтки в обох не зовсім прибрані після селянських одвідин, то просто до волості й приїхали. І туди ж, як тільки прибули, так зразу й загадали селянам на сходку. А село оточили з усіх боків козаками, ще й по хатах пустили, як хортів,— зганяти народ Уже схотілись люди до волості. Іще про це передали з центральної, та й ні слова більш. Скільки не викликали — видко, приставлено варту до апарата.
— Ну, та далі — це вже відома історія,— востаннє затягся димом Григор й нервово кинув цигарку.— Поперериваються, а вже догодять їм пси. Може, й сьогодні вже буде й честь князівську відновлено, і крамолу з коренем вирвано, і лад заведено. Ну, а що вже селянські спини витерплять, то аби здужали. І все через оте наше прокляте "нехай" та "може, якось минеться".
За князівців несміливо заступився Макар Іванович.
— Ти, Григоре, на князівців нападаєш: і такі вони, й он які. Ну, а що вони мали чинити? Оце б і в Вітрову Балку до пас в'їхала сотня, ну, що б ми їм зробили?
Григор похмурнів і якийсь час помовчав, задумано дивлячись на товариша, напевне, в задумі й не бачачи його. Нагло, як завіса, впала задума з очей, стали ясні й гострі очі, як двоє лез. І сказав гостро, мов висікаючи по слову:
— Найперше, що зробити треба,— це не пустити, щоб вони в село в'їхали. Ну, а коли б уже трапилась отака халепа.
то тоді — треба не пустити, щоб вони з села виїхали. Зрозумів отепер?
— Трудно, Григоре,— зітхнув Макар Іванович і похилився головою.
— Іншого виходу нема,— одрубав Григор.
Якийсь час усі в кімнаті сиділи мовчки. Макар Іванович стиснуті руки пропустив між коліна і сам низько схилився й затих.
— Та, зрештою, не так уже це й трудно, як здається. Колись, може, ще й місяць чи й тиждень тому, це було і справді не тільки трудно, а просто безглуздя. Але ж тепер, коли по всій країні, од Петербурга та Москви через усю Росію аж до Польщі, Кавказу й Сибіру, котиться хвиля за хвилею повстання, коли старий лад тріщить по всіх швах, тепер огинатися, отак, як князівці, віддати себе на поталу,— гірш за безглуздя, зрада загальній справі!
Обіч біля порога Муха сидів навпочіпки, курив цигарку в двері і час од часу розгублено поглядав на кожного. Юхим та Цигуля, похмурі обидва, дивились у вікно, де крізь білі засніжені дерева в шкільному садку за вигоном чорніли руїни маєтку, і, може, одне обидва думали.
Перший Цигуля озвався:
— Да, і Макара Івановича правда, що трудно, але ж правду й товариш Григор каже. Іншого виходу нема. Будемо оборонятись!
— Ми в Пісках теж отак вирішили,— обізвався Данило Корж.— 3 цим і послали нас із Харитоном сюди. Скажемо на сході.
— Як не крути,— твердо вимовив коваль,— та нічого вже не придумаєш більше!— І навіть уже був наготовив шапку — на все готовий, як раптом од порога Муха озвавсь:
— Еге ж, браття... А є, бач, і такі голови, що інше придумують.
Усі в кімнаті глянули на нього. А Григор знов нахилив голову й поверх окулярів з цікавістю подивився на Муху. Але той мовчав. Саме чи димок з цигарки попав у око, він низько нахилився і довго протирав його рукою, далі кинув на підлогу окурок, і розтоптав його чоботом, і тільки потім заговорив далі. Мовляв, оце підслухав був трохи. Він трохи пом'явся, доки Юхим не застеріг похмуро: "Не блуди, Мухо",— а тоді почав викладати все, що він почув од людей. Отож, як почули про козаків, бідкалися-бідкалися, що наробили отакого, потім нарікати стали на декого: підбили, мовляв, якби не вони, жили б собі без напасті та й таки діждалися б колись свого, а то ж пропали отепер. Як наїдуть козаки,— страшно й подумати. А хтось тоді й порадь — доки не пізно ще, доки оце козаки ще в Князівці, мерщій знести все в економію, хто що взяв, звести худобу всю, мов нічого того й не було вночі. Л чеченця не оживиш та й палацу з руїн не поставиш! Треба :іа це усім народом навколішки впасти й благати помилування. Отоді саме хтось і придумав оце: хіба ж усе село чеченця вбивало, та й палац згорів — один хтось сірника черкав, не все село. Оцього, мовляв, і треба держатись: усім селом нічого не робили, а то все окремі люди. І нехай краще кілька душ загине — винуватих, але зате весь безневинний народ врятується од погибелі. Оце таке! Мовляв, ще — все вони розпиналися, що за народ дбають, отож і хай доведуть — самі нехай признаються, а ні, то можна й видати.
Муха замовк. І всі в кімнаті мовчали. Зрештою Юхим грізно спитав:
— Хто це?
Муха знітився був, спідлоба зиркнув на коваля і зразу ж в'юнко висковзнув очима з-під його погляду. Промимрив собі під ніс, що нібито не розпізнав гаразд по голосу, хто воно саме.
Юхим, невдоволений з Мухи, важко одвів погляд від нього. На Цигулі спинив. Задуманий і мовчазний сидів Цигуля й, смутно, усміхнений, дивився у вікно. На нього, не зводячи очей, дивився Макар Іванович, і вираз розгубленості застиг на його обличчі. Раптом зітхнув і мовив по паузі:
— Що може бути дорожче за життя! За всяке, будь-яке, аби живе життя. Щоб не смерть!
— Твоя філософія, Макаре, знаєш, не з пахучих,— зауважив Григор і, знявши окуляри, почав їх старанно протирати хусточкою.— Та й немає часу в нас, товариші, ні для якої філософії. Кожна хвилина дорога.
— То, може, й починати?— спитав Цигуля.
— Атож!— Григор глянув на годинника — пів до другої, а ще ж йому сьогодні в Глибоку Долину треба добиратися.— Якби ще й швиденько.
— Це ми в одну мить зберемо сход,— заспокоїв Юхим і тільки виразно глянув на Муху. Той уже сам догадався. Зразу ж підвівся, насунув шапку й вийшов з кімнати.
А вже за кілька хвилин забовкав дзвін — по три удари, як завжди на сходку, а тільки сьогодні чомусь наче нерівними ударами, і через те був незвичайний дзвін і аж ніби тривожний.
Чоловіки в кімнаті ще посиділи трохи,— нехай народ сходиться.
Григор тим часом навчав товаришів, як їм краще організувати оборону. Досвід у Григора був у цьому неабиякий, було чого повчитися. Потім Юхим виглянув з ґанку, як там збираються, і, зайшовши до кімнати, доповів, що вже увесь майдан набитий народом. Попідводилися йти. Григор з вішалки зняв пальто стареньке, став одягатися.
— Хоч обстібайтеся, товаришу,— сказав щиро Цигуля Григорові,— бо надворі бере. А в вас, бачу, пальтечко на риб'ячому хутрі.
— На бобирі!— жартівливо кинув Григор. Макар Іванович аж занадто клопітливо до нього:
— Гришо, так, може б, ти той... моє надяг тим часом, з коміром.
— А ти ж?
— Та я... у мене ж третій день уже в грудях,— знітившись, мовив учитель.— Не виходжу на холод.
Григор мовчки одягся. Далі, не глянувши на Діденка, сказав холодне "бувай" до нього і в гурті з чоловіками вийшов з хати.
XX
На майдані біля волості вже шуміла громада, коли невеличкий гурт чоловіків підходив до школи. Безладний стоголосий гомін, наче на ярмарку, кипів безперестань. Іноді там-там у натовпі зривався крикливий вигук, а чи лайка, чи погроза. Обіч, посеред улиці, видати — перестрів та й оточив її народ,— голосила якась жінка. А до всього ще й Муха на дзвіниці то замовкав, а то знов починав калатати в дзвін, скликаючи на сходку.
Як підійшли ближче до натовпу, крайні одразу ж помітили чужого чоловіка в міській одежі та в окулярах, і зразу ж на цьому краї гомін ущух. Аж доки ті не протовпились до ґанку. Тоді раптом хтось догадався й гукнув у народ:
— Братця, оратель приїхав!
По натовпу як луна покотилась од голосу того,— інші підхопили голоси. Люди, як нива колоссям од вітру, колихнулись до ґанку, і гомін поволі, поволі та й стих. Але на ґанок ніхто не виходив.
— Та починайте вже, доки ми будемо гибіти!— крикнув простуджено хтось.— Самі понадягали хутра!
— Починай! Де ж той Шумило є?— підтримав дехто.
Обіч ґанку біля конов'язі стояв Шумило, сільський староста — статечний чолов'яга, розмовляв з іншими вітробал-чанськими "хазяїнами". Коли зачув був ремство на себе, випростався й гукнув через голови в гущу:
— Хто там горланить "Шумило"? Шумило сход не загадував. Хто скликав народ, нехай отой і починає. Є ж у нас такі — верховоди!
— Палії!— вигукнув крамар Кислиця. '
— Та народні старателі для своєї кишені!— крикнув Са-ливон Гмиря і навіть сплигнув з конов'язі на землю.— А ну, лишень, ходи! Показуйте свою масть!
Як видно, до "гри" тут непогано підготувались. Десь, певно, і в натовпі старанно порозсовували "свою масть". А скраю, біля конов'язі, гуртом стоять найстарші козирі.
Юхим умить збагнув: так он воно про кого говорив Муха, ї тільки щелепами ворухнув, а ліктем торкнув Цигулю: "Виходь, Петре".—"Зараз",— хитнув головою Цигуля.