Каже: "Спаліть дошки купні, грамоти". Карай його.
Дереводіл поточився. Старий дереводіл, мабуть, каявся, що піддався батьківському почуттю. Ярослав розгубився.
Розгубився, бо вперше дивився у зіниці народові, і вперше, користаючись владою, повинен був розсудити по правді. Ні, він тоді не думав тільки про якусь вищу справедливість, він мислив, угадуючи наперед, що скаже про його присуд чорний люд. Був переконаний: батько Володимир без усяких сумнівів признав би винуватим Чагра, сина Микули, бо нема більшої провини, ніж каламутити чернь проти князя й закону.
Ярослав тримав у руках терези і, сумнівуючись та зважуючи, не відав, на чий бік вони перехиляться. Якщо вволити волю Лихвареву, то навіки втратить любов чорного люду... та й подобався йому дереводіл Чагр, котрий на різдвяному пиру не побоявся сказати правду у вічі самому князеві. Знову ж, коли Лихваря зневажить, то зрубає гілку, на якій сидить.
Бог йому поміг, він знайшов рішення просте, аж засміявся від полегші, і його кінь присмирнів, і його грид-ні кинули мечі в піхви. Натовп теж розпогодився: коли сміється князь, то це добрий знак.
Ярослав сказав:
— Гадав-єм, що тут ворохоба проти держави нашої, а то тільки незгода в роді. Самі й розберіться.
Лют поривався до княжича, він таки випрошував віт-цеві кари.
Ярослав знайшов на нього лік:
— Захланність свою, Лихварю, загнуздай і людей поборами не ворохоб. Гридням покаліченим, які тебе, пса, в боронь брали, заплати належне по закону.
Лют ухопився за стремено. Волав:
— Милосердя прошу, осподине!
Ярослав, заворожений людськими очима, теплим вітром, який дихав в лице, таки рубав гілля, на якому сидів. Одну пагіль рубав, другу — ростив.
Лют через скупість свою не приймав золотої середини:
— Я до батька-князя піду. Криво судиш. Це вже була грозьба.
— Ти забув: знає права рука, що робить ліва,— відповів Ярослав нахмурено.
Натовп вибухнув радісно:
— Слава княжичу Ярославу!
О, натовп теж іноді не вгадує золотої середини...
Майдан перед дворищем спорожнів, тільки Лихвар чипів перед хвірткою і дивився, як клали на мари потовчених товпою оружників. Троє їх було. Дякував богові, що лише троє, бо й так збиток великий. А все через Предславу, через три гривни боргу її онука — Лют аж тепер згадав про неї.
Зате Предслава нічого не згадувала, нікого не ждала і на ніщо не сподівалася. Жінка лежала горілиць ген-ген на пагорбі посеред вулиці, і на її мертве обличчя зимовий млин трусив біле мливо.
А когути піяли....
III
Прибіг бирич на Лихвареве дворище і звістив:
— Отець Остафій кличе тебе.
Лют аж затерп. Не вгадаєш: на добро чи на лихо зове княжий печатник. Певно, чорноризцю спала на ум недавня бесіда про солені жерела. Крута була бесіда... Лихвар пробував відпиратися, присягався ранами Христовими, що про жерела йому не відомо, лихі, мовляв, заздрісники наклеп на нього звели.
— Не гніви мене, чоловіче,— мовив святий отець.— Бог мені свідок, що злого тобі не зичу. Таїною ловчого Луки з Вістови ти й так не скористаєшся, адже не на твоїй, а на княжій землі солені ті жерела суть. До того ж донесено мені, що сліди ловчого на твоему дворищі урвалися.
Лют упав старому до ніг.
— Ось бачиш, — вів далі печатник Остафій. — Нема нічого тайного, котре не стало б явним. Та не в цьому річ. Ми з князем надумали: тобі варниці ставити на же-релах. Муж ти багатий, діло поведеш розумно. Будеш варити сіль князеві і сам без прибутку не зостанешся: десяту пайку чесно в мошну покладеш. Отже, думай, Люте, і дай волю устам. Інакше — розтулю їх розпеченим залізом.
Лихвар не довго затинався. Хіба дурний обирати залізо? Про ловчого, щоправда, промовчав, далебі, отець-печатник ним не дуже цікавився, а вивідане у ловчого як на сповіді виклав.
Може, поспішив? Чи, мо', передумав чорноризець з тією десятиною?
Ні живий ні мертвий переступив Лют поріг писчої палати, в якій завше серед сувоїв грамот та стовпців книг трудився отець Остафій.
І, видно, прочитав княжий печатник переляк на Лю-товому обличчі, бо пустив смішинку у сиву бороду і сказав заспокійливо:
— Князеві припав до серця наш ряд з тобою, сину Чагра. Завтра готуйся зі мною у мандри до витоків Золотої Бистриці. Подивимося... Князь велів з весни варниці класти. Опісля й грамоту дам.
У Люта потепліла душа. Цмокнув у зморщену десницю старця.
А вночі примарився йому сон. Начебто печатник напуває його сировицею: черпає старий полоником солену ропу з криниці і ллє у рот. Ще й приговорює:
— Пий на здоров'ячко, Чагрів сину.
У студеній купелі прокинувся Лют. Ледве віддихався від страшного видіння.
— Спаси, господи, й помилуй від участі такої,— хрестився набожно.
У ложницю крізь щілини у віконницях протікали пасма місячного сяйва. Одне з них розточилось кужіллю на обличчі Доброніги, що спала поруч. Лют стирав з чола краплини студеної роси і заздрив жоні, її глибокому і тихому снові. Добронігу не обходили його страхи, й на постелі вона була відчуженою.
Почувався нещасним, самотнім. У пам'яті спливли недавні слова батька Чагра, коли той просив у зворохоб-лених галичан меча або сулиці, щоб проткнути Лютові груди. Потім пригадав вчорашню бесіду з Добронігою.
Вона призналася, що понесла дитя. З радості великої підстрибнув, обхопив жону ручищами, підніс до сволока. Цілував її пристрасно, щиро, палкіше, ніж у першу ніч, коли привів жону до ложниці. Доброніга не пручалась, терпіла мовчки пестощі, але цілунки його бридливо витирала. Лют пополотнів од образи, сльози і гнів каменіли в грудях. Ех, вхопити б ремінний бич та... Та стримався, змовчав. Адже його сім'я прийнялося в її лоні, і це, врешті, найголовніше. Вона народить йому сина, виплекає своїм молоком, випестує своїми долонями, і корінь Лютів не всохне на Галичі, буде кому передати статки. Для цього, власне, брав Добронігу в Дмитра Ткальця.
Він розкрив білчачу ковдру і попасав зором по її оголених стегнах. У сутінках при місячному світлі жіноче тіло по-особливому вабило, Люта негадано залила хвиля ніжності й млості, він потягнувся до Доброніги, торкнувся тремтливою долонею її живота.
— Ти спиш?
Жінка сонно кліпнула очима, личко їй спотворила гримаса відрази. На Люта мовби вилили коновку води. Перед хвилею віддав би половину статку, аби лише жона любила без примусу, аби пригорнула до маленьких гострих грудей, аби шукала губами його губи. Хвиля минулася, нема їй вороття. Шал любовний спав, спопелів. Лют сів на постелі і засміявся. Сміявся Лихвар з власного хмелю, з власної жалості, з Доброніги, з батька свого Чагра. Він знову був самим собою, наперед радіючи, що батько Чагр колись таки дочекається синової помсти... на Добронізі він уже помстився, бо носить дитя від нього.
Та цур і пек абищицям, не ними голову туманити, завтра торується путь до витоків бистрицьких. Коби лише правду мовив Лука з Вістови. Варто б з ним, якщо живий, іще раз побалакати...
Лют звісив ноги через побічницю. Місячні промені відквітли, погасли, і ложницю заснувала пітьма. Доброніга чула, як сміявся чоловік, але й бровою не моргнула, вдаючи, що спить. Ждала, що зараз, як і кожної ночі відтоді, коли назвав жоною, грубо домагатиметься її любові. Вона згодна терпіти образи і дорікання, готова нести на плечах ваготу домашньої роботи, хай би навіть бив її люто, до смерті, тільки б не клав поруч з собою в ложе. Тільки б не клав... Бо колись вона покладе під подушку ніж. З розпуки. Та й чому б, справді, не покласти? Вибере слушну часину і... Господи, які страшні думки посилаєш, які страшні замисли. Господи, пощо сотворив ня для муки, пощо обділив, не дав щастя і радості. Адже я, при батькові будучи, готувалася жити радісно... готувалася, бо не могла виворожити собі долю, не могла передбачити, що скнітиму в теремі нелюба. Ох, батьку мій Дмитре, певно, в корсті-домовині перевертаєшся, споглядаючи недолю свого чада коханого. Бачиш нинішню ніч, бачиш Люта, що в білій сорочці, схожий на видиво цвинтарне, завмер біля постелі і ловить вухом мій подих, прислухаючись, чи сплю.
Хай ловить... Я й не ворухнуся, дихатиму глибоко, як уві сні, бодай нині не зачепить.
Лихвар же про кохання не мав гадки, напнув на ноги копитця, одягнув кожуха, крадькома, мов злодій з чужої комори, шмигнув до стравниці.
Доброніга мислено перехрестилася і, на диво,— ткала думки про радість, малювала тую радість яскравою, сліпучою і теплою, як сонце. Сонце встає щоранку із-за галицьких горбів помимо жадання людського, а радість, кажуть, і щастя людина добуває сама, як добуває, приміром, вогонь. Було б велике жадання, сухий трут і кресало. Невже для щастя потрібні лише кресало і трут?
А як же — бог? Без його волі і волосинка не впаде з голови. Да убоїться жона мужа... жона... мужа... жона — роба свого осподина. Гріх... А коли нема моці більше терпіти? А коли...
Доброніга нечутно звелася з постелі, цікавість жіноча додала їй відваги, і припала до дверей. Крізь шпаринку, не дихаючи, стежила за мужем, котрий навіщось запалював свічу... запалював і оглядався, мовби відчуваючи на собі жінчині очі.
Страх кликав її на ложе, страх нашіптував: "Живи, як живеться, не ти перша з нелюбом караєшся, не ти й остання. Така уготована жінці доля, доля ж не підкова, її не перекуєш".
Лют тим часом вийшов з стравниці і почовгав у довгих сінях: човг-човг. Тепер уже не остерігався, упевнившись, мабуть, що спить Доброніга... і спить у яслах стаєнних старий глухий конюх. Хіба міг запідозрити, що жона, затуркана, смиренна, нишком нипала слідом. Нишком-нишком... під ногою не озветься половиця... Була Доброніга тінню, була синицею боязкою, і була іншою, ніж учора, якась новизна володіла нею, новизна вродилася від несподіваного жадання дістати трут і кресало.
Де ж тії кресало і трут сховані? Може, в потаємному сховку? Мусить у теремі бути потаємний сховок, у ньому Лют тримав своє злото. О, якби вонд допалася до заповітної коробицї, не брала б ні гривен, ні кун, розірвала б лише грамотку батька Дмитра Ткальня, грамотка зв'язала Доброніжині крила; розірвала б грамотку і пустила б з вітрами, утопила б у синьому Дністрі. І стала б вільною, як птаха піднебесна, і змогла б полетіти на всі чотири сторони білого світу.
А шлюбне таїнство, ще один ланцюг, котрим зв'язала її з Лихварем свята церква? Що мовив би єпископ галицький? Мовив би: "Гріх учинила ти, доню.