З далеких та ближніх сіл потяглися вози, вантажені кабанцями, овечками, пов'язаними півнями, що одспівали своє, та всіляким іншим добром. Нехворощ проскрипіла на волах–диманах, схожих на ті, що спочивають коло лікарні. Замалювалася на дорозі, наче марево, й вавилонська валка — Мальва ще здалеку впізнала її по килимах та рябчиках, котрими вистелялося вози, аби вже одним тим показати свою приналежність до вічного Вавилона. Мальва не мала жодного бажання зустрічатися з вавилонцями, зняла взуванні й пішла навпростець. Хтось на підводах упізнав її, покликав, та вона не подала жодного знаку, що вчула ті поклики. Цур вам, убивці! Не хочу знати вас до самої смерті.
Волопасики в стернях перелітали перед Мальвою, з дивовижною легкістю обирали для неї цю найважчу й найневідомішу дорогу. Стерні низькі, колючі, а Мальва шурхотить боса по них, то волопасики добігали, спурхували, щебетали дедалі заклопотаніше, — помітили кров на її ногах, то, мабуть, хотіли якось від цього застерегти, аж поки не вивели на чорну комунівську ріллю, де й залишили її напризволяще, бо ж мали ще безліч інших турбот, ці кмітливі волопасики…
Уздріли цапа Фабіяна в ранковому сяйві, не одного, з філософом. Ті два небораки, напевно, мали вчора гарну вечерю, після якої заспали, й тепер, спізнившись на ярмарок, повагом плелися собі полем, їм–бо втрачати нічого. Волопасики знають цю пару й охоче опікують її, коли вона йде до Глинська, а паче, коли повертається з Глинська, втративши відчуття сторін світу. Тоді волопасики ведуть Фабіянів до самісінького Вавилона, а самі повертаються ночувати в глухому полі, бо люблять тишу після метушливого дня.
Глинськ ще ніколи не мав свого поета, його тіло не віддали комунарам, хоч ті вже обрали місце для нього: хотіли поховати в комунівському парку, біля мармурових богів над озером, по водах якого бентежно шугають білі лебеді, готуючись до вирію. Та добре, що не зробили цього. Хтось сказав, що як тільки птахи відчують, що не стало поета, то більше не повернуться в комуну, бо, як і люди, не можуть кохатись і плодитись без покровителя.
Ховали поета на майдані у братській могилі видатних глинських революціонерів. Ім'я поета буде на надгробному камені, либонь, шостим після волосного комісара Науменка, який загинув свого часу у Вавилоні, а похований тут, у рідному Глинську.
Разом із вавилонським оркестром, чи не єдиним на цілий район, нагодилися до Глинська обидва Соколюки, які хоч і співчували комуні, але мали на цьому похороні ще свій інтерес. Йшлося про саму Мальву. Данько сподівався повернути її на Абіссінські горби, хоч добром, а хоч силою вирвати її з Глинська. Смерть поета вселила в Данька нові надії. Любов і ненависть до Мальви змішалися у щось одне, якусь невигойну муку, котра напосідала на нього дедалі важче, находило на бідолаху й таке, що він ладен був заподіяти собі смерть, і в душі заздрив поетові, коли довідався, що той помер у Мальви на руках. Шепнув братові, що він також хотів би так гарно померти. Коли мало початися винесення тіла із зали райвиконкому, то Соколюки протовпилися до домовини і стали в головах небіжчика, поруч із Мальвою, наче близькі його родичі. Те нараяв їм Фабіян, який приїхав на одній підводі з ними. Брати стояли стражденні й покутливі, можна було подумати, що ніхто так щиро не поділяє її журби, як вони, Лук'яньо навіть зволожив свої окуляри і попрохав хусточку у Данька, бо своєї не мав чи забув.
Не було лафета, то труну поставили на звичайні розворини, запряжені трійкою коней. Комсомольці вели за катафалком коня, осідланого, в чорних стрічках, кінь усе ще помітно накульгував на ліву передню ногу, яку зачепила куля. Заспівали пісню: "Козака несуть і коня ведуть". Синиця ніс прапора, поспішав, йому ніяк змінити руку…
Зате обставини складалися сприятливо для Соколюків. Брати підхопили Мальву під руки й повели її через увесь Глинськ. Усі її спроби звільнитись од них були даремні. Данько при тому удавав на обличчі цілковиту покору та безневинність мирську, а Лук'яньо, як тільки вступала музика, вичитував скоромовкою:
— Що ж воно тепер буде, Мальво? Згубили такого гарного хлопця. Може, з нього зробився б геній народу… А ти звичайна собі Мальва, як усі… — і замовк, бо в обох церквах, що ворогували між собою, ударили в дзвони.
Максим Тесля сприйняв це як наругу над ім'ям комунара, наказав міліції вгамувати дзвонарів. Одна дзвіниця замовкла невдовзі — на Спаса, тільки в найбільшому дзвоні, що співав густим басом, не могло вгамуватися серце; але друга, на Вознесенії, виявила цілковиту непокору й заповнила Глинськ заупокійним благовістом. Старий дзвонар уперше на своїм віку грав за поета, він наче збісився у тому наснаженні, весь полинув до неба, аж поки з рук старого не вирвали вервечок. Тоді знову вичумлився бубон, пристрасть революціонерів, а за ним мій батько витягнув на кларнеті високе коліно, якого оркестр, розладнаний на весіллях, сягнути не зміг, і кожен із музик покладався тепер на власну силу духу в прямому розумінні слова.
На майдані, коли народ з'юрмився і комбідівці, що зійшлися з навколишніх сіл, закричали: "Смерть Бубелі!" — до Данька протовпився Марсіянин і зміряв його з ніг до голови. Данько весь зачамрів, кров зупинилася йому в жилах, задзвеніло у вухах — зачув усім ладом душі щось неприємне, а коли Марсіянин зник у натовпі, то запитав у Мальви, хто цей чоловік.
— Лікар, — відповіла йому Мальва, нагнулася, взяла жменьку землі, кинула на домовину, лише тепер відчувши себе дружиною комунара…
Поминальну вечерю, на якій Чуприна з Чупринок виголосив гнівну промову на адресу світової та місцевої контри, справили у пролетарській корчмі на кошт комуни.
Тесля на цій вечері думав про своє.
Він платить Снігурам (дівоче прізвище Варі) за квартиру і за харчі, а мешкає в окремій кімнаті. Все йому видає, що одної прекрасної ночі заявиться Шатров зі свого "небуття". Варя глузувала з тих Теслиних припущень, вона певна, що Шатров загинув, адже крейсер, на якому він служив, потоплено у Кронштадті ще у вісімнадцятому. Вона ще запевняла, що Шатров із бідних, він син петроградського візника і вибився в морські офіцери зовсім випадково. Все це приносило мало полегшення для квартиранта. У Варі є син від Шатрова, вже гарний шибеник, то щоб хлопець не заважав квартирантові, старий Снігур перебрав його в хатину, через сіни, де досі мешкав сам. Офіцерський нащадок пам'ятає батька, дивиться вовком на Теслю, а той не ступає жодного кроку назустріч, бо ж має своїх діток у Краматорську. Дружина вкладає їх листи у свої, і Тесля не нарадується ними, надто першими доньчиними кривулями. Дружина не хоче залишати заводу, а він не може залишити Глинська.
Після вдушення непу настає ще складніша пора: її провістив сей перший постріл у комуну… Старе селянство дожива свої останні деньочки. Куркульня вже чекає на зашморг, спродується потихо, ярмарки у Глинську завізні, як ніколи. Бій може звалитись на Теслю гарячий, смертельний.
Під корчмою тривожно лопотіло млинове колесо, тихої ночі його чути на цілий Глинськ, чогось подібного не було у Краматорську, де Тесля працював раніше. Варя Шатрова і те колесо було для нього чи не найбільшою окрасою Глинська… В обох він знаходив щось вічне і безнастанне, мабуть, те, що знаходять поети у своїх мареннях. А можливо, то лише його заблукання, з яким він мусить кінчати.
Комунівська валка вибралась пізно. Кінь, на якого ще три дні не малося сідати, біг за возом журкуватий, стриг вухами, сторожко зиркав у ніч, сахаючись од кібців та сов, що спурхували в Денікінському рові. Мальві все ввижався на тому коні поет, чомусь босий, могло бути, що то його душа поверталася додому. Мальва мимохіть згадала про його черевички, але в тому й річ, що душі померлих, напевне, блукають по світу босоніж.
Клим Синиця сидів поруч, звісивши ноги з полудрабка, та все бурчав скоромовкою:
— Ти бачила, як ми його ховали? А що могло б із нього зробитися далі? Ти маєш про це уявлення? Загубити такого геніального сировара! Ні за що ні про що. Ти хоч любила його?
— Любила, Климе Івановичу…
— А ще писав: "Я все золото своїх пристрастей комуні віддаю!" Доки не з'явилася ти на своєму конику… Ну, а зараз — що тобі в комуні робити? Може, завезу тебе до твого Вавилона. А хочеш, влаштую в Журбові на цукрозаводі. Саме починається сезон. Не хочу, щоб ти нагадувала комунарам про цю втрату…
Всю дорогу один із вавилонських возів крався за комунівською валкою, він то відставав у якомусь ваганні й щезав у пітьмі, то знову виринав із ночі й торохтів зовсім поруч, тоді теплим плечем Мальва горнулася до Клима Синиці, ніби шукаючи захисту й порятунку. Той віз немовби котився через її душу, аж доки на роздоріжжі доріг не повернув на Вавилон…
Коли вмирає поет, то з ним умирає і те, чого інші негодні побачити. З рову все виповзали та виповзали безликі потворні примари. Клим Синиця не зважав на них, а кінь не лякався, бо мав на очах шори й перед ним виднілася лише дорога. На чорній ріллі спали волопасики після біготливого дня — їх також, певне, ніхто не помічав. А Мальва немовби бачила цих пташат — сонних, наворохоблених і тихих, як грудочки… А то вже у неї від поета.
Розділ десятий
З вузенького венеціанського віконця мансарди видно мало не всю комуну, її фільварки, поля, дороги й рови, якими комуна відгородилася від одноосібного світу, або ж, точніше буде сказати, старий світ одгородився від неї. На ровах виспіли бур'яни та всім однаково погрожували своїм насінням. Лише тепер Клим Синиця збагнув, що з ними ще можна було боротися, доки бур'яни стояли зелені.
Друге віконце, до половини закладене цеглою, виходило на старий парк, у якому жило гамірке гайвороння, наповнюючи його вічним клекотом невдоволення. У зарості парку вкрадалося озеро, що було притулком тиші й суму для кількох білих скульптур над водою. Напевне, колись зарості довкола скульптур розчищали, нині ж мармурові боги в хащах виглядали приречено і навіть зловісно. Ще Соснін збирався перенести їх на осоння, поближче до палацу, йому не вдалося здійснити цього доброго наміру, а Климу Синиці поготів не до них. Бур'яни бентежили його більше за богів.
Облога комуни стає дедалі погрозливіша.