Дорогою з Соколиком прощався й відходив убік то один то другий підліток і щойно чоловік у новенькому камуфляжі залишився сам, Бурлака додав газу й перепинив тому шлях автівкою. Мирон вже опускав вікно:
– Слава Україні, Соколику! Пізнаєш?
Зупинившись, той отетеріло придивився до пасажира:
– Дідько, невже Пота́ш? Звідки ти тут…
Мирон вийшов з універсала, зобразив на обличчі посмішку й потис колишньому товаришу по службі руку.
– То сьогодні ж у Житомирі зустріч побратимів, не знав? А нас ось – по тебе послали!
– Яка в дідька зустріч – я був би в курсі! – ще дужче здивувався Соколик.
– Сідай, сідай – нас чекають! Там відзнаки даватимуть!
Мирон гостинно відчинив задні дверцята автівки, нахиливши голову ще нижче, Лука посунувся в куток.
– Та яка зустріч, що за діла, Пота́ш? Звідки ти тут намалювався? – Соколик стривожено роззирнувся.
– А зі мною чого не вітаєшся? – озвався водій автівки.
Керівник патріотичного гуртка зазирнув до салону універсала:
– Невже Бурлака?
– Залазь – на зустріч спізнимось. Фронтові будні згадаємо!
Але Соколик залазити до автівки не збирався:
– Щось ви мутите…
– Сідай, кажу! – підвищив голос, Мирон. – Не бійся – посидимо в кафешці, згадаємо давнє…
– Нікуди я не сяду!
– Що ж – тоді поговоримо прямо тут!
– Поговоримо! Чого вам треба?
– Задати кілька питань. Ти знаєш про що!
– Про що?
– Про цифру "тридцять два"! Вона тобі нічого не нагадує?
– Те саме що й тобі! – скипів Соколик. – Слухайте, я вже сотні разів пояснював і не лише таким "прокурорам", як ви! Хм, на зустріч вони мене запрошують, комедіанти! Я чистий, я шанований ветеран – голова районної спілки, я не винен, що залишився тоді живий!
– А в тому, що тридцять два живими не залишились, винен?
Напевно Соколик зібрався щось відповісти, аж тут, зовсім несподівано для всіх, біля автівки виникла дівчина. З протилежного краю сидіння Лука не бачив її обличчя, зауважив лише тендітний, зграбно обхоплений джинсиками та білою футболкою стан і почув голос, спершу безтурботний а далі стривожений:
– Тату, я сьогодні трохи затримаюсь… Добрий день! А хто ці чоловіки… і чому ви всі мовчите?
– Игм, доню… — почав було Соколик. – Це мої…
– Ми з військової прокуратури! – перебив його Мирон. – Ось посвідчення! – Маємо до вашого татуся кілька питань!
– Прокуратура? – здивувалась дівчина. – Мій тато – герой АТО, які до нього можуть бути питання?
– Якраз про той період. Та ви не хвилюйтесь – питання зовсім дріб'язкові! – Просимо героя проїхати для уточнення деяких епізодів… стосовно боїв під Луганськом у чотирнадцятому році. Але чомусь він відмовляється з нами співробітничати. Власне, свої питання ми можемо задати й тут, у присутності доньки, ви не заперечуєте, шановний ветеране?
Луці здалося – він почув як Соколик скреготнув зубами:
– Добре! Не треба в присутності доньки… поїхали! – Скажеш мамі що я скоро! – кинув він дівчині наостанок і пірнув на сидіння поруч з Лукою, біля нього втиснувся й Мирон.
– То я чекаю! – сказав односелець Луки, щойно автівка рушила.
– Чого?
– Відповіді. Ти винен у смерті тридцяти двох? Ти здав нас у тій пекельній балці?
– Ні! Ні! Ні! – роздратовано вигукнув Соколик. – Це все? Зупинись – я вийду – мене родина чекає! Просто не хотів баляндрасити з вами при дитині…
– Луко? – очікувально проказав Мирон.
– Винен! – глухо відповів правдоріз.
– А це що за присяжний? – озирнувся на сусіда ліворуч Соколик.
Лука зсунув каптур і повернувся обличчям до зрадника. Вгледівши біля себе чоловіка з ультрамариновою шкірою, той сторопів.
– Синяк!? Це… Це розіграш… він несправжній… Синяків давно знебарвили! Чим тебе пофарбували, чудило?
– Спробуй – зітри! – Лука підсунув Соколику зап'ясток.
– Він справжній! – переконливо сказав Мирон. – А це певніше ніж військовий прокурор, правда? – і знизу догори щосили вцідив зрадникові кулаком у підборіддя.
Поки героїчний проводир підростаючого покоління не оговтався, ветеран швидко перемотував тому зап'ястки скотчем. Лука допомагав…
У густому сосняку за Романковим побитий Соколик зі зв'язаними руками стояв навколішках і благав не відбирати в нього життя. Присягався, що готовий віддати себе в руки правосуддя й зробити щиросердне зізнання. Молив не залишати сиротою доньку і вдовою – дружину. Погрожував, що в разі чого їх знайдуть, бо донька напевне запам'ятала номер труни-універсала.
– Дарма! – "заспокоїв" його Бурлака. – Я ті номери сам малював!
Зрадник застогнав і заплакав. Втрьох вони стояли перед змізернілим "героєм АТО" й це справді було схоже на якийсь химерний суд. Вівчарка завзято нишпорила в поблизьких заростях дерези.
– Чому? – спитав Мирон.
– Через неї! – застогнав "підсудний". – Чотири роки я прожив у Луганську й чотири роки був закоханий у ту відьму як школяр! А вона була така… і близька й недосяжна! Глузувала з мене як хотіла, витирала об мене ноги, та я б і не заперечував – хай би витирала, але хай би віддалася мені хоч раз, але вона не віддавалась! І коли я опинився там, з вами… Я розшукав через знайомих її телефон, почав надзвонювати… Вдома на мене чекала жінка, а я наче сказився, наче все повернулося в ті роки. Дізнавшись що я стою по цей бік фронту, вона просто знищувала мене своїми глузами, казала, що готова була мені віддатися та я був недостатньо наполегливим, поводився не як чоловік, а як ганчірка – не могла ж вона першою проявляти ініціативу, і ще багато чого казала… Глумилася, що я слабак, що не здатний на вчинок, я заперечував, я просто казився знаючи, що вона зовсім близько! Тоді й наважився на вчинок, розказав… Передай, мовляв там своїм ополченцям… Бачиш, мовляв, який я крутий – не боюся виказувати військову таємницю, свій серед чужих, суперагент і таке собі… Я тоді зовсім збожеволів під тими обстрілами… А над ранок вона телефонує й каже: вали звідти, якщо хочеш залишитися живим! Так вони заплатили за мої відомості…
Бурлака зайшов Соколику за спину й штовхнув того ногою на землю.
– Здайте мене в прокуратуру! – заскиглив зрадник, хапаючи ротом вологу глицю. – Я ще можу бути корисним! Я розкажу як вони мене вербували! Я розкажу які вони підступні! Це матиме політичний зиск!
– Відвернись промовив лубенець до Луки.
– Чого б це? – здвигнув плечима правдознай. – Чи я схожий на вразливу панночку?
– Ну як хочеш! – Бурлака дістав з-за пояса пістолет і вистрілив Соколику в потилицю.
Постріл гулко відлунився від соснових стовбурів, десь заскрекотала сорока, Гільза прищулила вуха. В роззявленому роті вбитого залишився пучок глиці…
Додому вони повернулися пізньої ночі. Дорогою мовчали, курили й по черзі потягували воду з пляшки. Гільза спала в господаря під ногами. У Поташі Мирон запропонував побратимові перекантуватися решту ночі в нього, та Бурлака сказав, що нічого тут світитися – краще він покимарить годину десь на узбіччі. Лука не сподівався, що засне, натомість відключився щойно торкнувшись головою подушки. Прокинувся пізно, а обходячи хату, виявив на молодій яблуньці розкішне вим'я великого неспокійного рою. Таки не догледів за клопотами…
З книги Ентоні Ленґхема
Епізод 9. У кожного своя Мерсі
"Чи ти не знаєш із яким нікчемним матеріалом доводиться іноді працювати, Ленґхеме?" – спитав мене якось Головний продюсер Метью Гопкінз Ті-Ві Джейсон Шуман. Спитав у запалі розмови, в ейфорії від перспективної теми загадкового кенійського правдовидця Мгамби, спитав, не чекаючи відповіді, риторично. А якби чекав? Що б відповів йому випускник Вестмінстерського Університету, хвацький тележурналіст, досвідчений полювальник на відьом, майстер працювати без оператора, тридцятип'ятирічний Ентоні Ленґхем? Що б ти йому відповів, Тоні?
Знаю, шефе! – відповів би ти. – Знаю! Це ж ви три роки тому відрядили мене до Вотчіта, графство Сомерсет, розуміючи, що тема не наша, що матеріал якщо й вийде, то вийде справді нікчемним, але ефір треба заповнювати щоденно, а годящі відьми, чаклуни та ясновидці – не потяги на метро Кемден Таун і з'являються не за розкладом.
– Їдь, – сказали ви мені тоді, – Ленґхеме! Їдь і витисни з цієї мізерії максимум. Їдь – дядечко Шуман у тебе вірить!
– Але ж це не наш хліб, босе! – вигукнув я. – Це не так езотерика як соціальна драма!
– Не гніви мене, Ленґхеме! – Шуманова туша здійнялася над столом грізною хмарою. – Хто тобі обіцяв що буде легко – я? Чи може еміратські власники, які щомісяця виплачують тобі пристойну зарплатню? Метью Гопкінз – наш потойбічний заступник, – бос сердито тицьнув м'ясистим пальцем позад себе, — ніколи б не переймався жанровими умовностями! Надійшов сигнал, що в Вотчіті завелась відьма – перший езотеричний зобов'язаний відреагувати! От поїдь і відреагуй! А як соціальну драму обернути на стерильну езотерику, вирішиш на місці!
Я згадав цю історію коли світові медіа струсонула звістка про самогубство бідолашного Кайла Ватанена – дванадцятирічного школяра з Пенсільванії. Завдяки балакливому місцевому синьошкірому хлопчак дізнався, що він усиновлений, почав копати й виявив, що рідний татусь підлітка відбуває тривале ув'язнення як серійний ґвалтівник. В школі хтось обізвав Кайла огидним назвиськом, вразливий підліток не витримав і кинувся на рейки перед потягом метро. Проти правдовидців піднялася шалена хвиля, залунали голоси про обмеження правдознавчої практики, в Конгресі з'явився законопроект, що забороняв би синьошкірому втручатися в особисте життя громадян, а за порушення заборони передбачалася сувора кара. Втручанням пропонувалося вважати публічне визнання громадянина брехуном без його письмової на те згоди. Ініціативу підхопили парламенти деяких інших країн, у Швейцарії було оголошено референдум з подібним формулюванням.
Десь через рік після початку тріумфальної "синьошкірої" ходи планетою ставлення до правдовидців почало змінюватись. З'ясувалося, що є цілі прошарки суспільства, існування яких неможливе без брехні і, оговтавшись після першої атаки правдознаїв, вони рушили в контрнаступ. Впливові політики й грошовиті корупціонери, різномасті самозванці й нещирі пастори, хрещені батьки кримінального світу й виробники фальшивих товарів, цілі натовпи всіляких зрадників – від державних до подружніх, і сановиті нездари – голі королі всіх рівнів, об'єдналися й в унісон заволали про синю загрозу, смертоносну пандемію, порушення підвалин, неминучу глобальну інфляцію, девальвацію, регрес, застій і загибель.