Марія стояла, притиснувшись до дверей, і плакала. Радомир теж притисся до прохолодних дошок, і йому здавалося, що навіть через ці рапаті, просякнуті фарбою двері він відчуває і тепло її тіла, і солоність сліз, які випиває з її губ.
Якою беззахисною і якою дорогою видавалася йому в ці хвилини дівчина, що схлипувала по той бік дверей! Сама думка про те, що він може залишити її в цьому селі, цій хаті, здавалася тепер Осначеві негідницькою. Тільки він здатний врятувати цю людину, тільки він! Там, у місті, коли вони будуть разом, їм ніщо не загрожуватиме. Там ніхто не посміє нагадати їй про те, про що не має права нагадувати, а тим паче — докоряти чи вимагати спокути.
"У місті? — перепитав себе Радомир, злякавшись того, як далеко сягнули його наміри. — Вдвох? А чому б і не вдвох. Хіба не про це мріяв ти, ідучи сюди?"
— Не плач, — шепотів він, намагаючись і через дошки погладити її щоки. — Ти чуєш мене? Не плач. Я заберу тебе з цього пекла. Ми поїдемо звідси. Я заберу тебе... Я врятую... І ніколи в житті не наважуся скривдити... Ніколи-ніколи... Ось побачиш...
У них стріляв останній із солдатів, що залишився живим. Стріляв, стоячи по груди у воді. Останніми патронами. Потім кинув автомат і, здійнявши руки вгору, заволав: "Гер лейтенант, врятуйте! Ради бога, гер лейтенант!.."
Солдат вигукував ще щось, але Святослав уже не міг розібрати, що саме. Він стояв на колінах, затиснувши рукою рану, і поглядав то на хлопця, то на старшину, то поспішав до острівця, з якого, теж, мабуть, розстрілявши всі патрони, втікав офіцер.
Романчук наближався до острівця надзвичайно повільно. Ішов він якось незграбно, напівзігнувшись, тримаючись руками за груди. "Та його ж поранено! — вжахнувся Оснач. — І рана значно серйозніша, ніж моя подряпина". Тільки усвідомлення цього примусило Святослава роззирнутися у пошуках карабіна. Проте зброї не було. Коли його поранило, він випустив карабін і той зник у болоті. Але ж десь повинен бути карабін старшини.
Оснач кинувся до дерев. Зброя Романчука валялася на осяяному сонцем пригірку між двома вербами. Там, де щойно лежав і старшина. Святослав підхопив її, проте стрілити встиг лише раз, удруге не наважився. Десь посередині, між острівцем і купиною, на якій росла акаційка, Романчук таки настиг офіцера, що врешті-решт збився з Сатанинського броду і загруз у муляці. Там, посеред болота, й зав'язався їх останній поєдинок.
Святослав розумів, що Романчук поранений, отже, сили нерівні і все можуть вирішити секунди. Кинувшись йому на допомогу, Оснач уже не дбав про брід, а брався навпрошки, перескакуючи з купини на купину, та по коліно вгрузаючи в болото. Він падав, видряпувався з якихось ям і, волаючи: "Старшина, тримайся, старшина!.." пробивався все далі й далі. І тривало все це безкінечно довго, цілу вічність тривав цей біг, що дуже нагадував втечу від страховиська з моторошних снів дитинства.
Та коли Оснач нарешті досяг того місця, де вони зчепилися, то побачив, що Романчук стоїть на колінах на малесенькій купині і, стиснувши фашистові горло, все вганяє і вганяє його, вже мертвого, вганяє в трясовину. І лише з величезним зусиллям Святославові вдалося розчепити його пальці.
До острівця, на якому чорніло спалене дерево, було ближче і, підхопивши Романчука попід руки, Оснач поволік його бродом туди. Тепер Федір геть знесилів, а на острівці одразу ж знепритомнів. Кілька
хвилин Святослав марно намагався очистити від липкого мулу його рану, одначе йому це такі не вдалося. Святослав пригадав, що по той бік острова, за вербами, є невеличка затока з більш-менш чистою водою, і, знову підхопив старшину під руки.
— Кинь, студенте, кинь... — прошепотів Федір, отямившись. — У степ. У степ іди. Поки є змога.
— Підемо вдвох. Завтра. Потерпи перев'яжу.
— Ага, умене в кишені пакет. Але це вже марна річ, студенте, марна річ... А хлопчина, га? Молодець хлопчина, — шепотів він, коли, посадивши його під вербу, Оснач заходився перев'язувати рану. — На смерть пішов... Одне слово: троє нас було там, під твоїми... — він не доказав, але Святослав зрозумів: "... Фермопілами". — Шкода тільки, що я вже відвоювався...
— Чому відвоювався? У серце ж не поцілили. Полежиш трішки і загоїться. Я тебе на хутір перенесу. Марія у плавнях. Вона нас швидко виходить.
— У серце-таки ні, — кивнув Романчук. — Поклади, важко сидіти.
Примостивши його так, щоб голова лишалася у затінку, Оснач приніс у долонях води, аби старшина хоч трішечки вгамував спрагу, і тоді вже заходився перев'язувати свою рану. Бо хоч куля всього лиш зірвала шкіру, крові все ж таки витекло чимало.
Хвилин із двадцять вони лежали мовчки. Романчуку нібито полегшало. Напевне, рятувало те, що куля пройшла навиліт, і пробила тільки м'язи. Якби його поклали в госпіталь, лікарі, мабуть, взагалі не вважали б цю рану серйозною. Одначе вони лежали на острівці посеред болота, а санітар із нього, Оснача, нікудишній.
— Так, треба перебиратися у степ, — першим порушив мовчання Романчук. — Поки нас знову не зачинили у цій смердючій пастці.
— А ти зможеш іти?
— Зможу, — твердо відповів старшина. — А не зможу — покинеш. На виживання покинеш.
Оснач знав, що не залишить його, проте нічого не відповів. Ще хвилин десять вони лежали мовчки, думаючи кожен про своє. Над очеретами знову з'явився яструб. Не знати чому, але Оснач так зрадів його появі, ніби це було щасливою ознакою.
Десь далеко на сході гримало, і важко було збагнути, що то: грім чи постріли гармат. Хотілося вірити, що грім, що війни більше не існує, і ніякого бою тут, на болоті, не відбувалося. Степ, озеро, осяяний полудневим сонцем острівець і яструб у високості, що, наче турботливий господар, облітає свої володіння, вирішуючи, кого карати, а кого милувати. Тоді, зорячи політ яструба, Оснач і сказав собі: "Якщо станеться диво, і залишуся живим, — обов'язково навідаюсь сюди після війни. На цей острівець, на хутір. І цілий день пролежу під вербою, ні про що не думаючи, тішачись сонцем, озером, самим життям".
— Ти бачив, що йдучи до острова, офіцер послав кудись підводою одного з поліцаїв? — вирвав його з задуми Романчук.
— Бачив. Невже за підмогою?
— Або зателефонувати. В комендатуру. Доповісти. Що десантника знищено. — Він намагався говорити коротенькими фразами, тяжко видихуючи кожне слово разом із болем.
Оснач підвівся й оглянув берег. Важко було повірити, що недавно на ньому були вороги, і що звідти стріляли. Єдине, що не могло примаритися йому — тіло старого рибалки, що гойдалося на вітрі.
— Ну що, час іти? — на диво спокійно запитав Романчук.
— Саме час. На березі жодної душі.
— Отчогоябоюсьна війні — то це тиші і спокою, — похитав голо — вою Романчук. — Найстрашніша це штука на війні...
Коли старшина сперся йому на плече, Оснач раптом відчув, що його замлоїло і "повело", і він лише дивом утримався на ногах. Це давалися взнаки втрата крові, спрага і смертельна втома. Можна було тільки дивуватися витривалості і мужності старшини. Як він тримається. "Якби так поранило мене — подумав Святослав — і я втратив стільки крові, то вже, мабуть, ніяка сила не зрушила б мене з місця".
Іти їм удвох було надзвичайно важко. Налягаючи Святославові на плече, старшина ступав за ним слід у слід, хоча Сатанинський брід ледве-ледве утримував їх двох. І хтозна, скільки часу знадобилося б, щоб дістатися до берега, коли б Романчук раптом не прошепотів:
— Назад! Підвода. Від хутора.
Оснач навіть не встиг глянути, де та підвода. Проте гуркіт мотоцикла почув і, волочачи за собою Романчука, кинувся назад до острова. На їх щастя, зарості очерету були за якихось п'ять кроків. І вони зробили їх раніше, ніж два мотоцикли, на кожному з яких сиділо по два фашисти, і підвода, з поліцаєм і трьома румунами, виїхали з долини, якою пролягав путівець, що вів від села до озера.
— Встигли вони помітити нас, чи не встигли? — запитав Романчук, коли вони нарешті щасливо повернулися на своє місце під вербами.
— Мабуть, ні.
— Це добре. Якщо тільки щось може бути хорошого... у тому, що нас знову замкнули... на цьому..
— Острівець якраз нічого. Інша річ, що ми з тобою прогавили свій момент. Якби трішечки раніше рушити звідси.
— Тоді вони постріляли б нас на бродові. Або вже в степу. Як куріпок, — закінчив за нього старшина, безнадійно махнувши рукою.
— Нічого. Заспокойся, полеж. Якось викрутимось.
Дивна річ, відтоді, як Романчука поранено, й Оснач відчув, що все залежить тільки від нього, від його спритності, винахідливості і сміливості, він почувався якось впевненіше. Шкода тільки, що відчуття це прийшло аж тепер, коли вони потрапили у безвихідь.
Там, на березі, знову з'явилися вороги. їх восьмеро. Поліцай, мабуть, той, якого офіцер посилав за підкріпленням, щось пояснював, показуючи рукою на острівець. Ні він, ні всі інші не могли зрозуміти, куди подівся зі своєю командою офіцер.
— Тер лейтенант! — гукнув один із солдатів по-німецькому. — Тер лейтенант! Де ви?! Відгукніться!
— Якого дідька він репетує?
— Просить лейтенанта відгукнутися, — пояснив Оснач, відповзаючи поближче до кущів, за якими добре проглядався пригірок.
Згодом німці кричали всі разом. Стріляли в повітря, а потім раптом затихли. Здається, вони нарешті зрозуміли, що тут сталося. Трішки порадившись, вони відрядили одного мотоцикліста назад до села, а всі інші залягли на пагорбі.
— Скільки у нас патронів в карабіні? — стиха запитав Романчук.
Оснач перевірив магазини карабіна й автомата. В карабіні лишалося два, в атоматі три патрони. Коли він сказав про це Романчуку, той заскреготав зубами.
— Не вистачить навіть для того, щоб відбити першу атаку, — погодився Оснач. — І придумати щось суттєве цього разу ми вже не здатні.
— Матрос, здавайся! — голос був такий схожий на голос офіцера, що з несподіванки Оснач навіть здригнувся. Невже фашист не може вгамуватися навіть там, у жахливій болотяній безодні?
— О, бачиш? Офіцера свого вже не гукають. Зрозуміли що й до чого... — процідив Романчук.
— До вечора вони все одно не добудуться сюди. І вночі теж не полізуть. А от що буде завтра?
— Завтра підвезуть міномет і шарахнуть. Однієї міни на нас обох і вистачить. Або замучать спрагою і голодом.
Романчук замовк, заплющив очі і лежав, щось нашіптуючи собі — проказував слова якоїсь пісні, чи просто марив.