"Ну, завернімо ще он за той острів і назад." — запропонував. Хлопці полегшено зітхнули і заходилися ласувати білим м'ясом упольованих щук та судаків. Та не довго тривала їхня трапеза. Гаряче повітря розрізав тихий моторошний, і загрозливий свист: одна стріла застрягла над головою у Костриці, який сидів, притулившись спиною до товстого осокора, друга — у пеньку просто між ногами у Серги, а третя — у піску. Хлопці на мить сторопіли, а потім миттєво, не цілячись, як це робили не раз у таких випадках, випустили у той бік, звідки прилетіли колючі гостинці, свої жала, які, так і не сягнувши іншого берега, впали у воду. Троє вершників світили у їхній бік жовтими кривими зубами і щось їм кричали здаля. Це не були оті страшні берендеї чи половці, яких хлопці вже бачили не раз оддалік та у сутичках із дружинниками Яна Вишатича. Коні цих чужинців якісь миршаві, маленькі, кривоногі, і їхні господарі теж статурою дрібнені, затягнуті з голови до ніг у шкіри, на грудях і плечах — блискучі сонця, біля сідел — криві мечі. "Хто це?!" — витріщились на свого ватажка перелякані хлопці. Орій, у якого на все завжди була рада, цього разу не знав, що їм сказати. Лише стенув плечима. Чужинці тим часом наповнювали водою великі шкіряні торби, приторочені до сідел, поливали з ковшів своїх коней, один навіть швидко скинув із себе лахи й чоботи й забрів по пояс у річку, але інший, мабуть, старший серед них, щось гнівно крикнув і шмагонув його батогом межи плечі. Той зойкнув, прожогом вискочив на берег і став одягатись. За мить усі троє розтанули у зеленій гущавині верболозу. Хлопці з острахом вийшли зі своїх схованок. Стали роздивлятися чужинські стріли. Добрячі. Кожен мисливець хотів би мати такі. Довгі, з металевими вістрями, з орлиними перами на кінцях древків.
— От якби ще на їхнього лука глянути! — вигукнув Ждан.
— Ще буде нагода, схоже, що ці почвари прибули сюди надовго і не з добром, — пробурчав Орій, — Треба хутко вертатися додому і повідомити про непроханих гостей дружину Іван-города.
Хлопцям не треба було двічі повторювати — вскочили у човни, наче на коней, бурмочачи щось собі під ніс, зачерпнули пригорщами води, хлюпнули в човни і на голови, змахнули веслами і помчали проти течії швидше, ніж за нею. Вони ж бо діти цієї води. Бачать її наскрізь, як і вона їх, відчувають її сильне і пружне тіло, що пульсує тисячами жилочок. Обов'язково треба сказати: "Мамо-водице, понеси, наче птиця, на крилах своїх синіх, на піні білій, швидше вітру і блискавиці Перунової". А потім святою річковою водою слід окропити дно човна і голову човняра. Плисти в душогубці Борисфеном — це ніби на гуслях грати: якщо не ту струночку взяв і сфальшивив, закрутить тебе Водяник у страшному вихорі, вдарить об корч і на дно потягне. Ні, тут, не сила потрібна, а вміння. Коли пливеш угору, не полежиш горілиць і гав не ловитимеш. Попереду завжди Орій. Скільки разів намагалися випередити його хлопці — марно. Він занурює весло на всю довжину і не гребе ним, а ніби намагається щось намацати на дні. Обличчя напружене, зосереджене.
Вниз пливли три дні, вгору — два. Хіба не дивина? Лише кілька разів ненадовго причалювали до берега, щоб підкріпитися в'яленими лящами і водички попити. Бачили очі своїх одноплемінників, що стежили за ними з дерев, кущів, очеретів і навіть із води. Були серед них іскристі дитячі, й мудрі, із сивиною в глибині, й гостро заздрісні, й вологі, сповнені жаги кохання — всілякий люд жив обабіч Борисфена. А он здаля махає їм привітно той, що навчив їх орудувати веслом, острогою і луком, — старий рибалка Терен, котрий знав мову риб, птахів, комах і звірів, захищав їхні гнізда, нерестилища і барлоги, а вони, своєю чергою, оберігали його.
Швидке, навіть панічне повернення хлопців наполохало ту водяну громаду, тривожний шелест котився берегами: "Щось сталося..." Щойно човни хлопців пристали до берега, як їх оточив великий гурт людей. Попереду, спираючись на патерицю, стояв їхній вождь Ярл, височенний кремезний дідуган із довгою сивою бородою, у вишитій сорочці до п'ят, підперезаній золотим ланцюжком.
— Ну! — загарчав на них Ярл. — Де були, що накоїли, від кого втікали?
Орій коротко змалював їхню пригоду і показав як доказ чужинецькі стріли.
— Це моголи.., — пополотнів вождь.
Натовп загудів. "Скликай негайно віче, Ярле, біда йде!" — почувся голос. Зрештою, віче вже не треба було й скликати, до юрби швидко стікалися людські струмочки, які до вечора утворили велике море. Зібрання, як завжди, проходило на великій галявині, саме в тому місці, де вертлявий і завжди холодний Леглич упадав у Славутич. Спалахнуло вогнище. На столітніх дубах у присмерку захиталися тіні.
Ярл мовчки стояв на високому дубовому пеньку, раз по раз стукав по ньому патерицею, викликаючи до себе промовців.
— Хіба вони вперше сюди приходять, сховаємося від них у печерах, як завше, та й перечекаємо біду, — кричав вилупкуватий і тлустий Томило, який мав славу найбільшого ненажери і хитруна у племені.
— Ні, треба допомогти князевим дружинникам, бо кажуть, що моголи невинних полян на фортеці женуть, як худобу на забій, — несміливо заперечував Третяк.
— Не будемо їм підсобляти, чужі вони нам і мова у них чужа, не дніпровська, і наших богів не шанують, і намагаються податями обкласти... Навпаки, треба з тими розбійниками об'єднатися та спалити твердиню Іванову, вона нам — ніби кістка в горлі.., — репетував Корост.
Зрештою віче ухвалило таке: не втручатися, сидіти тихо, вогнищ не палити, на лови виходити тільки вночі, принести жертву Перуну, послати вершникам степовим гідні дари. Ярл обвів принишклий натовп суворим поглядом і став присуджувати кожному міру данини. "Вивірка: десять куниць, одну красну дівицю... Шостак: дванадцять соболів, одну дівицю.". Дніпрянки дружно схлипнули. Що там ті куниці — дівиць шкода. Це ж сестри, доньки, наречені. Ярл вдарив посохом об пеньок.
— Замовкніть, нещасні, якщо хочете, щоб плем'я жило під Ярилом. До нас великий могол іде.
Натовп нечутно розтанув у темному лісі. Догоряло вогнище. Повний місяць утомлено закрив хмарою своє біле око, щоб не бачити розпачу людського. Хлопці стояли, як скам'янілі. Хотілося вити вовком від лютої безвиході. Їхні дівчата — Вишезора, Віста, Далебора, Гаїна теж потрапили до дарчої дюжини. Що робити?
— Не віддам, — стиснув кулаки Орій.
Він уже знав, що його Вишезорі та іншим дівчатам, призначеним як подать, готують ромашкову купіль, весільний одяг та прикраси. І вже за кілька днів споганить її зоряну красу якийсь смердючий клишоногий князьок. А вони ж лише цього літа злилися серцями. Воно тепер у них одне. Велике й гаряче, наче Ярило. Згадав, як на Купала летів, не торкаючись землі, понад нічними травами за її білою тінню, а коли наздогнав, вона крилами своїми білими обвила його стан, уста гарячим поцілунком обпекла. Щось тоді з головою сталося — закрутилася, ніби корчагу меду випив, упали... на розквітлий папоротник. О, диво дивнеє! Він і справді горів золотим сяйвом! Це означало, що велика мати Рожениця і батько Борисфен благословили їхню любов.
— Не віддам, — повторив рішучіше, тупнувши ногою.
— Тихше, не можна, як донесуть старійшині, скарають, — вхопив його за руки Ждан.
— Плювати. — ледве витиснув із грудей.
— І я свою Вісту не віддам. — мовив Костриця.
— І я свою Далебору, — прогудів Серга.
— Я свою Гаїну також, — останнім здався Ждан.
То була смертельна змова. Бо не скоритися Вічу означало порушити волю богів. А може, це Віче її порушило, віддаючи бусуруманам свою кров, дозволяючи чужинцям пити воду зі святого Борисфена? Їм треба була порада, як ковток дніпровської води у спеку. До кого звернутися? До батьків? Але що ці забобонні залякані люди порадять? Ні, до Перуна!
Ідол стояв і, здавалося, кліпав своїми дерев'яними очима у світлі смолоскипа, силкуючись второпати, чого хочуть його вірнопіддані.
— Батьку Перуне, хоч знак якийсь подай, чи по твоєму покону чинимо? — волав до нього Ант, стоячи навколішках, — обіцяємо тобі жертву багату...
Смолоскип зашипів і згас, обличч Перунове щезло в темряві. Хлопці нажахано сахнулися. Ось він, цей знак, недобрий і навіть якийсь зневажливий, мовляв, що мені, великому Богу, до ваших турбот, дрібнота! Раптом за ідолом ворухнулися якісь білі тіні. Здригнулись отроки. Хто це? "Не бійтеся мене", — почувся тихий голос. Тут місяць визирнув із-за хмари і вони впізнали старійшого над усіма старійшинами, столітнього печерника-відлюдька Ілія. За спиною у нього, ніби тіні, якісь люди у білих шатах. Але їхніх обличч не можна було роздивтися, ніби їх і не було. Вони лише чули про цього старця, але ніколи не бачили. Він — легенда дніпровська. У молодості був неперевершеним мисливцем і рибалкою, і навіть відуном, потім щез на декілька років, мандрував до отого великого солоного озера, а може, й далі. Повернувся сивим і дуже вченим. Обрали його вождем. Довго правив мудро і справедливо. Та якось на Вічі закликав одноплемінників прийняти віру християнську. Мовляв, весь світ і Русь визнали владу Христову, негоже досі поклянятися ідолам, скінчився їхній час. Мало не роздерли тоді свого зверхника. Але пожаліли його з огляду на старість, лише прокляли й вигнали. Відтоді він ховається у своїй печері й молиться якомусь невідомому Богу. Темними ночами приходять до нього одноплемінники, просять, щоб вилікував від ран, укусів зміїних, хвороб невідомих. Багатьох урятував.
— Любов — це головний древній покон, і хто його порушує — злочинець, а тому слухайтеся своїх сердець, рятуйте наречених, видряпуйте за них очі, — напучував старий. — Сховайте їх на Мокрому острові, ніхто туди не поткнеться, Змія— Горинича бояться. Зверніться до Терена, лише йому одному дорога туди відкрита...
— Але ж та триголова гадина може дівчат наших пожерти. — тремтячим голосом видушив із себе Ждан.
— Немає там його нині, у вирій полетів разом зі своїм гадючим виводком, холодно у нас йому стало, — заспокоїв його дід. — А тобі, Серга, треба вістку про моголів у Київ донести, нехай у Чучин та Іван-город підкріплення шлють, або й великим військом зустрічають синів сучих, — дав настанову.
— Ну, а ти, Орію, мусиш із полян та дніпрян — таких, як і ти, вітрогонів та водяників, створити рать легконогу, щоб вдарити моголів у спину, коли вони Іван-город братимуть, — давав настанови.
— Але ж нас із голими руками виріжуть, як кіз.., — заперечив Орій.
— Знаю, знаю, — зітхнув старий.