Існування без довір'я загалу, в сталому підозріванні в усьому можливому, і на підставі того — явне понижування (у вічі: "Ви — цигани", — а поза очі — "емігранти-пси!"). Та ж від цього й найдобріший чоловік мусить наливатись жовчю проти власної волі й стає "попечений", "нарваний" чи й просто "скажений". Коротко кажучи, немічний.
І знаменито сказав мені про це один із наших землячків, не з високих інтелігентів, коли розповідав про свої родинні відносини:
— Моя жінка — мені чужинка, мої діти — також для мене чужинці. А отже вони — повноправні й дужі, вимагають від мене, щоб я — безправний — їх виживлював, як нормальна людина. Бо ж, що я нікого не кусаю й одверто ніколи не скаженію, вони пересвідчені, що я — чоловік, душевно здоровий. А тим часом, я ж — емігрант, себто дуже давно вже — очевидний псих і таким уже до смерті залишуся.
Зачіплена трагічна тема вимагає докладних студій. І то не тільки з огляду на теоретичний інтерес, але ж і з практичних мотивів. Бо ж, як бачимо еміграція, це явище перманентне. І, коли б такі студії були в нашому письменстві, скільки людей на еміграції, усвідомивши вчас свою поставу, зберегли б на користь нації свою "криштальність!" Тут же я побіжно діткнувся цього болючого питання. Лише на те, щоб зробити вступ до нижчеподаного та гадаючи, що для читачів, які на еміграції не побували, мати деякі відомості про емігрантську психе, не пошкодить.
У другому періоді нашого еміграційного тривання, коли по нас безпощадно хльоснула економічна світова криза, партійно-озлоблені, повні ненависті, заздрощів та помсти деякі землячки, що їх назву в іншому місці, втративши надію притягти дружину й мене до своєї політичної акції, вирішили нас "зліквідувати". Може й не йшло про такий спосіб, яким було зведено порахунки, наприклад, із полковником Коновальцем, бо ми ж не були людьми великими і чоловими, але нам принаймні мали "показати", що це означає поставитись проти таких сильних, чи може навіть за тих часів — "найсильніших в Європі" українців та ще сильніших їхніх (як вони часто повторяли) "англійських друзів", що мали якусь працю між нашою вбогою еміграцією. Тоді, видима річ, було те для нас, які ніколи попереду "в таких пєрєделках" не бували, і несподіване, і незрозуміле. І тільки аж тепер, читаючи в чеських газетах, про методи боротьби в колишній Чехословаччині, збагнув я, що було поведено наступ способом, на якім стояв штамп "Мейд ін Чехословакія"[37].
Отже було зроблено, коли й не все можливе, то аж надто, щоб нам цілком отруїти життя. Мене здеградовано і, як громадського робітника, і службово. Навіть мені закидалось, (по тих часах було це вельми дивно) моє надмірне "германофільство", виявлене в "Чмелику!" Дружину ославлено релігійною маніячкою. Різними неймовірними наклепами проти нас узброєно всіх значніших людей українських, що були на еміграції нашими приятелями. Без найменшої причини з нашого боку через ніч наші друзі ставали отвертими нашими ворогами. В академії мене стали ігнорувати, понижувати й публично уражати. Щоб забити нашу сталу приязнь збоку галичан, яких ми все вважали за одинокі конструктивні елементи української дійсності, випущено кілька брошурок проти Галичини і проти націоналістів зокрема під моїм прастарим псевдонімом — В. Старий, а на одній навіть було написано, що це — моє видання! Було вжито натиску на польонофільські елементи в Подєбрадах і Парижі, щоб належне мені утримання з академії, якщо не відібрати зовсім, то принаймні зменшити на половину. І академія це зробила на загальних професорських зборах одноголосно (прецікаво, що ті мої загорйовані сотики розподілено "на всю братію й на вся православния колеґи" — з професорського складу).
Було тяжко, та ми таки ще тримались.
Тоді вжито сильніших методів. Послано спеціальних шпигів у Мельник. Що вони мали були виконати, — не відомо. Однак двічі люди, що справно говорили по українському, коли я за службовими обов'язками не був дома, пробували насиллям влізти в нашу хату. Однак до цього не дійшло, бо ж дружина вже була попереджена: сусіди чехи, бачачи, що якісь непевні люди все нас пантрують та й ближчих сусідів про нас випитують, були напоготові й щоразу нас попереджали про небезпеку. Нарешті натиснено на чеських урядових чинників у міністерствах і навіть по Мельницьких урядах. Нас почали тиснути чехи, як "відомих Германофілів". Дійшло до того, що навіть асекураційний агент, вибираючи гроші за асекурацію хати, говорив нам у вічі, що ми — "гірші за мадярів", що ми "екзистуємо за германські марки". Потім почали кружляти чутки (коли урядовий курс став позірно неприязним до більшовиків), ніби ми дістаємо стале утримання від комуністів. Коли ж курс до комунізму став знову прихильний, — пішли чутки, що нас утримує Римський Престіл.
Нарешті — пізніше — мені вкрали всі видання (коло півтора вагона книжок, карток, образів, оригіналів, клішів, матриць і т. д.) — добро, зароблене мною на початку еміграції з метою реставрувати ним зруйновані наші визначні видавництва "Час", "День" та інші, що при них у Києві була скупчена інтелектуальна еліта моєї доби в Східній Україні.
Мстиве завзяття тієї англійсько-більшовицької організації було настільки подиву гідне, що коли я, — потім — довший час працював, як маляр, на Підкарпатті в оо. Василіан, то й туди приїхали з Праги агенти, а в хвилині моєї відсутності навіть побували в келії, де я перебував. Також зроблено все можливе, щоб дискредитувати мене в Буковині, де одного часу місцеві люди чомусь виказували мені незаслужену мною шану.
І хоч я намагався тим не пишатись, все ж таки згадував слова св. Апостола Павла: — "Щоб не величався, дано мені жало в тіло, та ангела сатани, щоб мене бив у лице, аби я не величався".
Таким чином, ситуація наша в тій добі була надміру тяжка, бо ж економічна криза доходила свого апогею, а наші нерви було просто оголено сталими припіканнями. Найгірше ж було те, що ми довго не могли пізнати, відкіль саме валяться на нашу голову всі ті біди й нещастя. Нарешті, занедужала дружина. Та ж ми не здавались. З упертістю миші, що без упину гризе тверді клепки в бочці, до якої її кинено, ми намагались видратись із наших злиднів, але виправдуватись не пробували. Тільки палко прохали в Господа чуда й помочі. Бо ж істину сказав Тома Кемпійський: "Кому Бог зволить допомогти, нічия злоба тому не зашкодить". Отже ми прохали чуда. І воно сталось.
Усамперед було воно в тім, що — знов таки за словами ап. Павла, — хоч були ми "у всьому пригнічені, та до крайності не доведені; у клопотах, та не тратимо надії; переслідувані, та не опущені; повалені, та не погублені", дарма що тоді пущено на нас струю знищення із всесвітнього масонського апарату. Отже, тепер можна було сказати, що довелось мені по-друге вступити в боротьбу з державою: за студентських часів — з Миколою ІІ-м, де я був в офензиві, а тепер — з англо-большевиками, що самі на нас наступали. Дійсно ж було те, що ми фактично й не боронились, лише намагались не впасти. Таки ж правду говорить і наша приказка, що "кому Господь має що дати, то дасть і в хаті". Так воно й сталось, при чому згодом те Боже чудо, що визволило нас із пастки, оформилось, стало ясним і конкретним.
Як і здебільшого буває, прийшов той порятунок від видющої смерті цілком не відтіль, відкіль ми могли сподіватись.
Того часу в Мельницькій лікарні доживала старесенька дружина одного з наших велегласних учених. Була самотня, безпомічна, ледве рухалась. Одного часу спіткав нас місцевий капуцин і спитав: — Чи знаєте, що там є немічна українка? Може б ви її — самітну — відвідали?
Стара вже прочувала смерть і прохала нас, щоб ми виписали їй сповідника грецького обряду. Повелось це: до Мельника приїхав предобрий священик, походженням підкарпатець. Зробив що слід у старої, відвідав нашу хату, побачив нашу біду, поставився до нас вельми прихильно й порадив: — Киньте ви тут усе та перенесіться до нас, на Підкарпаття. Там є багато праці, буде й хліб, бодай з тенгериці (кукурудзи).
Та ж у пісні співається:
— Легко сказати, а тяжко зробити!
Перш треба подумать, в голові подлубать!
Тяжко було цю раду виконати тим більше, що в тій добі чехи викидали з Підкарпаття й тих наших земляків, проти яких не було висунено таких "праків" чи "пороків" збоку "найсильніших" наших ворогів, які "На Градє" Празькому почувались, як удома. Та ж треба було дійсно й у голові подлубать відносно нашої хатини, на якій тяжів чималий борг.
А добрий парох радить:
— Запропонуйте оо. Василіанам вашу хату на виміну. Вони хочуть мати щось близько Праги. То ви їм — свій дімок, а вони може дадуть вам працю при своїх монастирях. Дозвіл вони здобудуть.
Дуже була нам симпатична та думка. Замість того, щоб жити в чужому морі й працювати за шматок хліба на чужих, — дожити віку в рідній народній стихії та ще й роблячи працю любу для української культури. Отці бо Василіани в Ужгороді мали видавництво й друкарню, а в кількох їхніх монастирях мусіла бути бодай коли-не-коли малярська праця.
Послухав я панотцевої ради й "загнав листа" до о. Протоігумена, в Ужгород. Швидко відтіль наспіла відповідь і обіцянка незабаром відвідати нас у Мельнику.
Та ж "нестатки гонять з хатки". В Мельнику, крім хліба та цибулі, ми вже не могли ні на що дуфати, то ж я перебрався до Праги, в надії виробити бодай якусь корону. Думалося, що у великому місті — більше можливостей прикласти до чогось охочі працювати руки. Та ж правду наша приказка говорить: — "Де люди — там і лихо". Землячок, що мав я з ним "утворити спілку", тільки в спілку доїдав мої останні лишки й хоч потім "добре" оженився, ще й доднесь не повернув мені свого боргу. Добре ще було, що дружина, сидячи в Мельнику, не терпіла біди. Бо ж треба тут зазначити, що правдиве "чеське серце" проявило себе відносно неї з найліпшого боку. Побачивши наш тісний стан, приятелі з чехів почали приносити те та інше, кликали "на гусу", коротко: просто підгодовували. Ми ж умовляли один одного тільки — "витримать!"
Одного раннього ранку, коли ще Прага майже спала, біг я на далеке передмістя: затримувати робітників, що їхали на працю на велосипедах і пропонувати їм патентований держачок на бриля при їзді на ровері.