Вона дала згоду на шлюб, що ж, власне, тепер змінилося?
Анна Семенівна, як завжди, підійшла до вікна, проводжаючи поглядом сина, що подався до трамвайної зупинки. "Усе бігом, усе бігом,— прошепотіла.— Заледве встигнув поснідати. Не дай же бог зірве здоров'я!"
Те здоров'я раніш було найбільшим її клопотом, але тепер Анна Семенівна роздвоювалась: до звичної турботи долучалось щось чуже, вороже і, не маючи звички до самоаналізу,— змалку її привчили зневажати "копання в собі",— вона суворішала до сина, й хвилини не сумніваючись у власній правоті. Він мусив збагнути, що в неї на душі!
Але в тому, що в неї на душі, вона й сама собі не сміла до кінця зізнатися...
Рано чи пізно, сини полишають матерів заради своїх коханих, і Вікентій, звісно ж, не мав становити винятку. Таке життя... Добре вже те, що сталося це пізно... точніш, не пізно й не рано: тридцять два роки — для хлопця саме вік, раніш нічого й хомута вдягати. Щодо цього Анна Семе— нівна була несхитною.
Світланка їй подобалась. Тиха, інтелігентна, молодша на сім років — усе як треба, нічого від зухвальства сучасних надмір емансипованих осіб із цигарками в зубах... Згадавши хлоп'ячу стрижку й золоту змійку-браслет Ві— кентієвої співробітниці, мати й зовсім втішилась: тепер уже таким напевне зась до її сина. О, вона зуміє подбати про спокій його сім'ї, нехай тільки підступиться котрась вертихвістка.
Справді, все було добре, доки... Анна Семенівна не побачила свою майбутню сваху. Та сваха загодя попередила, що спізниться через нагальні справи, тож сіли вечеряти утрьох. Щойно взялися за виделки, як пролунав дзвоник.
— Я відчиню,— схопилася Світланка і — з вискоком до дверей. За руку ввела усміхнену жінку.
— Знаю, ви не повірите, бо й ніхто не вірить, але ж це справді моя ріднесенька матуся, найкраща в світі.
— Світланко, не жартуй! — майнула та жінка пишною зачіскою.
І щось тоді виразно промовило в душі Анни Семенівни: "Тільки не це. Нізащо. Я не стерплю".
Вона просто неспроможна була відірватися від обличчя Катерини Петрівни. Роздивлялась її волосся — чи не фарбоване? — нишпорила поглядом побіля уст — невже немає зморщечок? А що там на чолі, коли відкинути кокетливу гривку?
Анна Семенівна звично пропонувала гостям наїдки, міняла, попри вигуки протесту, тарілки, наказуючи собі дивитись куди завгодно, однак знов і знов її непереборно тягло перевірити, чи справді ця мати двадцятип'ятилітньої дівчини сама ще така молода? І вкотре мусила визнати: вже ж, молода, не молодява й не така, що молодиться, а по— справжньому зваблива й молода.
О, можна уявити, як сміливо жила колись ця Катерина, й досі зберігши в очах стільки вогню! А от вона...
Гостре й ніби давно забуте відчуття враз пойняло Анну Семенівну. Ревнощі! Так, це були ревнощі — ті, що під самий корінь підітнули її душу років із тридцять тому, коли остаточно переконалась, що в її чоловіка е інша.
Вискочила тоді по молоко до магазинчика в тісному халатику й домашніх капцях і раптом на розі побачила свого Василя, а поряд — жінку у вигадливій сукні й білих босоніжках на дуже високих каблуках. Постать, зачіска, граційні рухи — все свідчило, що молода, щаслива й скупана в чоловічому захваті, як у любистку.
Анну перейняла паніка. Стояла в своєму замизканому халатику, немов у ганебному середньовічному балахоні, а доля вже складала хмиз для вогнища, де їй роками судилося горіти на повільному вогні самотності й кривди...
О, вона б учепилась у ті майстерно викладені та висвітлені імпортним шампунем коси — аби ж не капці. Ще стачило здорового глузду уявити, якою б комічною зробила цю сцену та її невибаглива хатня вдягачка. Жива тобі алегорія! Остогидле подружнє життя — й гріховна любов, заборонена, осуджена, але спокуслива непереможно.
Чого ж це так? Мораль, закон — усе на боці відданих дружин, чому ж над ними торжествують такі от сумнівні жінки? І в Анниної суперниці від першого шлюбу залишилась дитина — як же посміла не віддати їй усього, що мала, а залишила щось і собі — на квітування, на успіх, на жіноче свято? Чи ж дочекалася покари? Ні. Діти, що най— дивніше, замість одвертатись шанують таких матерів... За що їх шанувати? От і ця: "Моя ріднесенька матуся, найкраща в світі". Та це ж безтактність! Бо тій Катерині Петрівні за всіма природними законами належало б спустити прапор своєї краси перед доччиною. Чом же й досі тримає його так високо?
Вона ж, Анна, спустила свій десь біля синової колиски. Вродився кволенький та неспокійний — у вічних клопотах просто забувала зазирнути в дзеркало. Була певна, що чоловік мусить її сприймати, яка вже є, коли має себе за порядну людину. Вони багато сварилися... Докори Василя на байдужість та неуважність здавались їй відвертим егоїзмом: адже був батьком і просто не мав права не думати повсякчас про маленьку безпомічну істоту, яку вдвох привели на світ, не жити виключно заради неї. А в нього, бач, що в голові... Анну виснажували безсонні ночі, й вранці вона давала волю роздратуванню: материнство, як здавалось, стверджувало її природне право наказувати й вимагати, винен завжди був чоловік... Справді, взивала Василя негідником, що любить тільки себе,— таж не на те, аби одного дня він втік від неї. Мав замислитися над її словами й стати кращим.
Чоловікова зрада враз вирвала з-під ніг грунт. Щиро злякалась, що залишиться сама з дитиною, і якийсь час пробувала змагатися з суперницею: полагіднішала, почала фарбуватись, навіть замовила в ательє кілька суконь, відмовившись від наміру купити великий килим. Але ма— льовидла робили вульгарним Аннине по-сільському свіже обличчя, модна стрижка їй зовсім не личила, смаку ж, аби створити власний стиль, не мала. А головне, оте знервоване чепуріння забирало стільки сил, що врешті Анна не витримала: вмившись після чергової спроби навести "ма— кійяж", поклала собі йти в бій з єдиною зброєю, яку мала,— сином на руках і правами законної дружини. Поразка була нищівною: чоловік, якому профком ухвалив винести догану за аморальну поведінку, подав заяву на звільнення і... пішов з дому, забравши костюм і дві сорочки. "Нащо тобі такий негідник та егоїст? — сказав прощаючись.— Мені нічого не лишається, як повестися відповідно до своєїницості. Я не достойний тебе!"
І досі їй перевертає душу глум, захований у тих словах... Невже оце і все, що вона заслужила від чоловіка за три роки спільного життя? Вона, котра єдину гадку мала,— про сім'ю...
Страждаючи від зради й самотності, Анна поквапилась відквітувати. Так було легше. Мати — і тільки. Живе для сина. Своєю долею не переймається.
Чи так це?
Пізнього вечора, коли Вікентій пішов проводжати гостей, Анна Семенівна дістала з шафи відрізи шовкових та шерстяних тканин, що пролежали там роками, і, ставши перед дзеркалом, приклала їх до грудей. Вдивлялась у обвислі щоки, мішки під глибоко посадженими очима, численні зморшки. Старість... Ось вона й прийшла як вибавлення від усіх тривог, як тиха гавань, як несхитне право на спокій та повагу. Вже й забула, якою була замолоду,— а здається, не гіршою від інших, може, ще й кращою, бо ж не купувала краси для дурних чоловічих очей.
Витягла з комода старий плюшевий альбом, розкрила й жахнулася: та що це за наслання? Вже скільки років привільно дихає, здолавши моторошне відчуття, що життя марно пройшло повз неї,— тяжко це їй далося, дуже тяжко, але — здолала. Перелилась у благородну материнську гідність і раптом — маєш! А все через майбутню сваху...
За що ж доля послала їй цю жінку, аби вона очима, сміхом, модною сукнею збурила приспані молоді страждан— ня? Хай не вона забрала в неї чоловіка, але ж забрала саме така: та, друга Василева дружина, також ще розкошує, ще старість не скоро її візьме, хоч виростила двох дітей. Де ж справедливість?
Анна Семенівна ще раз приклала до грудей відріз темно-вишневої шерсті — колись подарував Вікентій на Восьме березня — й сховала весь крам до шафи. Нащо те їй? Не було на молоці, то й на воді не зліпиться...
Але ж і мук на старість вона не заслужила! Задля сина зреклася цілого свого життя — нехай же й він тепер знайде в собі сили поберегти матір. Ця Катерина назавжди мусить оступитися з її шляху, забравши з собою ревнощі та неспокій. І... свою Світлану. Що ж зробиш, коли без цього не обійдеться? Де мати, там і дочка. Дівчина, звісно, непогана, гріх гудити, але не гірші по місту ходять косяками — до її сина з десяток прибіжить. Зілля ще, дякувать богові, не дефіцитне.
Коли Вікентій повернувся, Анна Семенівна кинула ніби між ділом:
— Я оце думаю, думаю... Ти б, синку, краще придивився. Воно ж як у холодну воду скочити...
— Не бійся, моя голубонько,— засміявся син.— Нікуди я від тебе не дінуся. Ще б — від такої матері. Не бійся!
— Ох, обіцянки-цяцяночки,— сказала.— Та я і не боюсь. Хіба ж про мене йдеться?
Серцем відчувала: нелегко буде переконати сина, й поклала собі не квапитись. Краплина і камінь точить...
Синова постать щезла за рогом, і Анна Семенівна взялася до в'язання. Перебираючи дротики, думала: а може, даремно вона замолоду так повелася? Дитина дитиною, а може, варто було б і для чоловіка лишити трохи ніжності й краси? Адже Василь, коли все зважити по щирості, був непоганий і добре дбав про всіх своїх дітей. Вікентія — також.
Раптом збагнула, що їй би не хотілося невістки, яка б із народженням первістка стала сварливою та байдужою до свого чоловіка. До її сина...
"ВЕЧІР У СТИЛІ РЕТРО"
Мар'яна вийшла з автобуса й відчула себе невидимкою: ніхто не міг упізнати в ній колишню дванадцятилітню дівчинку — здається, стільки мала, коли разом із матір'ю виїхала звідси. То й добре. Навідалась не до людей, а до
вулиць, до річки, до озерець, до всіх порослих хмелем і паничиками куточків, де колись збирала ожину. До забутих відчуттів і нерозгаданих таємниць, що на тридцять четвертому році життя стали такі потрібні.
її попутники хутко розійшлися, позабиравши свої напхані столичними здобутками сумки, або ж залишились чекати автобуса, що довезе їх до села: невеличка площа враз спорожніла. Ось і перша таємниця: чому на довгому дерев'яному будинку всі віконниці майстерно вирізьблені, остання ж проста й не дуже відгембльована? Помер майстер?
З будинку вийшла жінка — її вузьке обличчя здалось навдивовиж знайомим — заквапилась до центру, рукою притримуючи на сивому волоссі чорний шарф.