Видана громадянину Паньку Мусію Карповичу в тім, що він дійсно має право не менше трьох раз на тиждень варити самогон. Голова сільської Ради Омелько Віслюченко.
– Що? Ви... ви? – Грицюк повернувся, та Омеляна Софроновича в хаті вже не було. Він біг вулицею і бурмотів.
– Підвів, підвів!.. Так підвів. От до чого довела моя довірливість.
Вскочив у сільраду. За стіною хлопці з колгоспного оркестру репетирували польку, хтось бив щосили в барабан. Омелько сів за стіл, вп'явся очима в папірець, що лежав під склом, з такою ж печаткою, як у довідці, з таким же підписом. Тільки на папірцеві було написано: "До голови районного виконавчого комітету від голови Яблунівської сільської Ради Омеляна Софроновича Віслюченка
Заява.
Прошу Вас звільнити мене від обов'язків голови сільської Ради, бо я не голова, а балабуха. Підпис: О. С. Віслюченко".
А трохи нижче рукою Левка було виведено: "Омеляне Софроновичу, з вас відро горілки – ви програли".
Пережитки
Заступник директора радгоспу "Садвиноград" Сергій Іванович був поборником нового і ненавидів традицій, вважаючи їх пережитками далекого минулого.
В один із суботніх вечорів листоноша приніс йому відразу п'ять запрошень: від Семена Семеновича – голови "Міжколгоспбуду", Петра Степановича – начальника філії зв'язку, Трохима Іларіоновича – голови ССТ, Федора Кириловича – бригадира будівельної бригади колгоспу "Сійся-родися" та Ксенофонта Оракуловича – головбуха цього ж колгоспу. Всі запрошували на новосілля.
– Теж мені традиція, – розсердився Сергій Іванович. – Збудував особняк, – йди на новосілля, при подарунки, щоб хата не пустувала. Пережитки!. Древні, як Бог. Не піду. Знаю, чого запрошують. Принаймні догадуюсь. Семен Семенович думає, що на новосілля поверну якщо не килим, то хоч кімнатну доріжку. Помиляєшся, голубчику! Я хоч тебе й запрошував, але не для того, щоб ти йшов. Для ввічливості. А ти все приймаєш за чисту монету, – наївний чоловік. Ще й килим припер. Цікаво, для чого це ти зробив? Невже пронюхав, що незабаром я йду на підвищення? Може, й тепер саме тому мене запрошуєш, щоб двох зайців убити: перший – мати в тресті свою руку, другий – відкупити килим. Дзуськи! Я тебе не просив дарувати його. А цей хам – Трохим Іларіонович – приніс магнітофон "Дніпро". Бач, особняк собі аж під небо вигнав. І як умудряються люди? Далі Федір Кирилович – пустопорожня, як всесвіт, бочка. Ні одного проблиску, ні одного спалаху в голові, а корчить з себе зірку першої величини. Привіз, дивак, якийсь комбайн, а що я з ним робитиму? Можеш його назад забрати, коли ти мені навіть інструкції до нього не додав. Ось я вам зараз покажу запрошення! Нагрублю кожному, наговорю, що влізе в голову, і тоді чухайтесь на здоров'я.
Розчервонівшись, Сергій Іванович підвівся, підняв трубку і крикнув:
– Манько! Дай-но мені особняк Семена Семеновича. Привіт, дорогий! Ти що це надумав? Запрошення присилаєш листоношею? Новосілля. Ти думаєш, я до тебе піду? Після того, як ти з радгоспних ферм будматеріал на свій особняк перетяг. А де ти подів стару хату? На родичів переписав чи продав кому? Ух, ти, пережиток! – і кинув трубку.
"З одним розрахувався. До цього вже не треба йти, килим відкуповувати. Хто там наступний? Трохим Іларіонович?"
– Привіт, дорогий! Лежиш? Ну, я так і знав. Мабуть, на тій меблі, що на базі дістав? І совість тебе не мучить? Хоч би після тих скарг не доїв базу, як корову. Де тільки сором! Ну, лежи-лежи, хоча тобі вже давно сидіти пора. Бувай!
Сергій Іванович задоволено потер руки. Бачиш, навіть пікнути не встиг. Цікаво, чи цьому будівельнику встановили слухавку, чи ні?
– Алло, Манько! У Кириловича є телефон чи нема? Є. Встиг таки... То підключи. Привіт, Кириловичу! Ти що собі думаєш? Знову з Ганькою знюхався? За тобою вже газетна стаття плаче. А ти мене до себе на новосілля запрошуєш. Гуляти, значить, збираєшся, пити? А про дружину ти забув?
Не вислухавши Кириловича, Сергій Іванович подзвонив ще двом: першого назвав бюрократом і зачерствілою душею, другого – грабіжником з великої дороги і обом погрозив народним контролем!
Після цього полегшено зітхнув.
– Бач, новосільних подаруночків захотіли. Пережитки!
Він смачно вилаявся і приліг на тахту, яку подарував йому Ксенофонт Оракулович (Сергій Іванович теж якраз закінчив будівництво свого особняка, а сім'ю перевозити з міської квартири в село не поспішав).
Наступав вечір. Сергій Іванович засинав. Раптом у двері постукали. Сергій Іванович зіскочив з тахти, відчинив двері... і мало не впав від несподіванки. На порозі стояли Семен Семенович, Петро Степанович, Трохим Іларіонович, Федір Кирилович і Ксенофонт Оракулович. У кожного з них під пахвою був величезний пакунок, перепоясаний навхрест стрічкою.
– Чортяко! Ми були б до тебе не прийшли, але скажи, звідки ти про все це дізнався? Звідки у тебе такі дані? А втім, про це потім. Чого ж ми стоїмо? – вигукнув Семен Семенович. – Вип'ємо, друзі, за нашу дружбу і за наші успіхи.
Всі цокнулися. Всі були задоволені, і Сергій Іванович. Нарешті він поламав і останню в своєму житті традицію. Не він приніс подарунки новоселам, а новосели йому. А то... Ех, пережитки.
Обмін досвідом
Не знаю, як де, а скажімо, в колгоспах "Червоний шлях" чи, приміром, "Золотий колос" обмін досвідом починається приблизно так:
– Ви звідки?
– Та-а! Переймали досвід.
– Ну, й як?
–І не питайте. Оце ледве їдемо. Довелося попрацювати.
– Хліба нічого?
– Гарні хліба. Отакі паляниці!
– А як буряки?
– Та як де! У першій бригаді корінь завбільшки з "чи кушку". Мабуть, сто п'ятдесят центнерів з га буде. У другій, як півлітра. Агроном запевняв, що буде триста. А в комсомольсько-молодіжній з добру літру. Не менше чотирьохсот гектар дасть.
– Ну, а птиця?
– Здебільшого кури. Непогані. М'які. Риба різна: фарширована, заливна. Здається, осетрину в ставках почали розводити.
– А як відносно хімії?
– Та була. Горить. І дуже швидко в реакцію вступає. Особливо на сонці. З молоком у них теж непогано. Добрий, повинен вам признатися, кисляк. Після такого кисляку ніякого розсолу не потрібно. Якщо чесно сказати, то, дякуючи тому молоку, й повертаємось ниньки додому.
– А взагалі колгосп?
– Судячи з усього, економічно міцний. Добре живуть люди, й резерви є. І зірки. Можна сказати, зореносний колгосп. Коли, як кажуть, повністю вияснили, яка озимина, м'ясо та чи сало завтовшки у чотири пальці, то переходять до "п'ятого питання".
– А як нащот цього?
– Так оце ж кажу було...
– За рахунок чого, не поділитесь досвідом?
– Та де як! Скажімо, у колгоспі "Червоний шлях" за рахунок толі, посторонків та господарчого мила. Колгосп "Золотий колос" виручають мотузки та дьоготь.
– Багато тих посторонків чи мила йде?
– Залежно від делегації. Якщо делегація більша, то на кожного коня виписують по п'ять посторонків, як менша – по два.
– А списують? На кого списують, скажіть мені?
– Тож, кажу, дивлячись що. Як мазут, то на вози, якщо комбікорм, то на свиней. Пробачте, а чого це вас так цікавить?
– Та оце з дня на день чекаю гостей. Досвід приїдуть переймати. Та й шефи обіцяли навідатись. От і ламаю голову, що б його закупить і на кого списать.
– Делегація велика?
– Та хтозна?! На карбованців тисячу, а може, й більше буде.
– Тоді беріть сепаратор і дьоготь.
– Що ж я тим дьогтем хліб маститиму?
– Дивак чоловік: виписуйте дьоготь, а беріть "Вінницьку любительську", сепаратор – на коньяк піде, мотуззя – на мінеральну воду. Раджу "Регіну"! Кращої води від цієї не знайдете! Дуже добре запивати.. Та й позитивно діє на шлунково-кишковий тракт.
Отак подекуди у нас "п'яте питання", як розсіл на похмілля. Без цього не обходиться ні День тваринника, ні День хлібороба. Без цього й нарада – не нарада, й зустріч – не зустріч. З цим у колгоспи приїжджають шефи, з цим проводжають їх підшефні. Тому й питається: за рахунок чого ото бенкетують? Хто на ці вечори та обіди відпускає гроші? І ще одне: хто й коли і в якому документі узаконив оце "п'яте (кляте) питання"? Хто сказав, що ця епідемія – закономірне явище? Ніхто. Так чому ж п'ють і гуляють? Та так, що одні забувають, чого приїжджали, а інші – кого проводжали. Може, про це в колгоспах не знають?
Знають. Навіть документи є. Ось деякі з них:
Колгосп "Червоний шлях" списав на різні святкування 2218 крб.;
Колгосп "Золотий колос" випив під час банкетів 1671 літр вина, а витрати списав на собівартість с/г продуктів;
Колгосп "Зелений клин" – за два місяці списав 800 карбованців. На них начебто закуплено: сепаратор (якого в артілі нема), 78 квадратних метрів скла (яке, звичайно, побилось), по три посторонки на кожну пару коней (а коні їх рвуть, як нитку), по 700 кусків мила на тваринника (які, мабуть, не тільки руки миють, а й тварин ним годують) та дьоготь в діжках (наслідок: діжки є, дьогтю – нема).
Так ото й питається, а як у вас, читачу? Теж так обмінюються досвідом, чи, може, інакше? Повідомте. Для обміну досвідом.
Обіди додому
У вагоні-ресторані я сидів разом зі своїм сусідом по купе Казимиром Петровичем Басюрою. Розмова, як завжди в таких випадках, точилася навколо страв. Я, звичайно, відчував, що ось-ось засну під ритмічний стукіт коліс, і, щоб якось прискорити кінець Басюриної розповіді, запитав:
– Скажіть, а завідувача тієї їдальні ви зустрічали?
– Уявіть собі, ні. Два дні тому він пішов у відпустку. І я досі перед ним у боргу. Але як тільки повернуся з курорту, неодмінно завітаю. Він ще мені могорич поставить. Адже я йому у книгу скарг та пропозицій майже щоденно писав подяки. Тільки я. У них не вистачало книг для моїх подяк.
– Пробачте, так ви Басюра! – раптом обізвався товстун, який, здавалося, всю дорогу те й робив, що посапував за сусіднім столиком.
– Басюра, або що? – не менше, ніж я, здивувався Казимир Петрович.
– Скажіть, так це ви брали обіди додому в нашій їдальні?
– В їдальні № 2?
– Так, саме в їдальні № 2.
– Я. Прекрасні обіди. Я це будь-кому скажу. Або що?
– Товаришу, – товстун підвівся з-за столу і, пересідаючи до нас, несподівано міцно обійняв куценького Басюру. – Ви не уявляєте, який я радий нашій зустрічі. Я і є той завідувач, якого ви так довго розшукуєте.
Басюра на мить так розгубився, що не міг видобути й слова.