– Пальці тонкі, ніжні й точні, а око зірке, як у чемпіона з стрільби з пневматичного пістолета. Зрозуміли?
– Смієтесь, – сердиться дядько, і його щоки спалахують, як начищені довоєнні п'ятаки з червоної міді. Він круто повертається і тікає від вас у палату.
Розділ VII. Коли слід чекати виписки
Виписки ви чекаєте, як модниця чобіток, висланих поштою. Ви ждете і думаєте, чому ж не заходять хірурги, професори, доценти. Чому ніхто з них вами не цікавиться перед тим, як удруге вас пустити в світ, щоб ви творили там свої незакінчені діла. Оскільки у вас апендицит, та ще й не який-небудь, а голубий, найлегший, то не думайте, будь ласка, що до вас у палату хтось з названих осіб хоч загляне. Єдине, на кого ви ще можете розраховувати, це на старшу медсестру. Вона завітає до вас у палату і скаже:
– Мічений, документи вам виписані. Ми готові.
– Але не готовий я.
– За чим затримка?
– За штаньми, – кажете ви. – І сорочкою. Треба ж жінці подзвонить. Хай приїде, привезе.
– Дзвоніть, – коротко кидає вона, ніби розбиває фразу об цементну підлогу.
– Рано тебе щось, синок, виписують, – каже Козак.
– Рано, – погоджуєтесь ви й думаєте, що Люба, ця золотистокучерява німфа у вигляді постової медсестри, чергуватиме тільки післязавтра.
– Рано, – зітхаєте ви. – Та й живіт щось здуває. Медсестра дала парочку синіх таблеток. Трохи начебто легше стало...
– Не страшно, – блимає очима найближчий сусід. – Не вийдуть природно – ще раз операцію зроблять. Раз сюди потрапив – звикай.
– Фурункул, – по-вченому кажете ви, – фурункул вам на кінчик язика.
– Завбільшки з м'яч, – додає, як завжди, Валігура, не уточнюючи, який саме м'яч він має на увазі. Ви висловлюєте йому свою вдячність, одначе в очах у вас щось близьке до тривоги і смутку.
– Щось рано тебе виписують, – наче в унісон Козакові, заявляє ваша дружина крізь телефонну трубку й електричні розряди в ній.
– Рано, – погоджуєтесь ви,
"Ще ж хотів Любину адресу записати. Чи хоч телефон". Останніх слів ви в трубку не кажете. Їх ви промовляєте подумки.
– Дуже рано. Чимось я хірургу не сподобався. А може, через апендицит. Каже, з таким апендицитом, як у мене, за часів академіка Грекова прямо з операційної відправляли додому, а на третій день дозволяли брати участь у народних танцях.
– Ну, гаразд. Після обіду я за тобою приїду. А взагалі – це щось дуже рано. Ти там нічого не накоїв? Бюлетень видали чи довідку?
– Бюлетень, – маловпевнено стверджуєте ви, бо його ви ще в очі не бачили, як і свого апендикса під час операції.
"Накоїв! Що ж я справді накоїв?! – піднімаючись по східцях на третій поверх, запитуєте ви самі себе. – Сказав завідуючому відділом, чому телефон-автомат не поставлять на поверсі, щоб не опускатися так низько? Ні, здається, не це. Що ж могло бути?"
А все так просто. Ви й не догадуєтесь, бо все те хоч робилося за безпосередньою вашою участю, але без вас. Все почалося з учорашнього дня. Після того, як до вас у палату завітала медсестричка.
Одягаються медсестри в лікарнях інтригуюче, і ви в перші дні не можете зрозуміти, для чого це робиться. І тільки тоді, коли нарешті операція і болі позаду, вас осяває думка, як німб.
"Все зрозуміло, – ляпаєте ви себе по голові, як кожний вчений перед великим відкриттям, – їх підбирають і одягають так зумисне для того, щоб хворі швидше піднімалися на ноги".
Якщо ви помічаєте, що халатик у медсестри значно коротший, ніж дозволяє мода і завідуючий відділенням, ви обов'язково не стримаєтесь і запитаєте:
– Валю, у вас сестричка теж медсестра?
– Ні, а що?! – насторожується вона. – У мене взагалі сестри нема.
– Тоді все зрозуміло.
– Що зрозуміло? – покривається вона плямами, які проступають навіть крізь густий прошарок компактної пудри "Лакме", і про себе думає: "Я тобі сьогодні, здається, маю поставити гірчичники. Я тобі їх поставлю!"
– Так що вам зрозуміло? Чого ви посміхаєтесь?
– Що ваша сестричка такий коротенький халатик не носить, бо у вас її просто нема.
– Ї все? – розчаровано питає медсестра.
– Ні, не все. Ще є одне питання: скажіть, халатик ви шили на першому курсі чи ще до вступу в училище?
– У вас температура нормальна? – кладе вона вам руку на чоло. – Дивно! Нормальна, – без градусника визначає вона. – Пора вже виписувати.
Після цього медсестра виходить і сідає на своєму посту з таким розрахунком, щоб найдосконаліша її сторона була повернена у бік алати.
– Ви, мабуть, і конкурс проходите? – тримаючись за живіт, цікавитеся у медсестри, наблизившись до її столу.
– Який конкурс?
– Конкурс краси.
– Обов'язково, – лагідно і вдячно посміхається вона вам і в душі жалкує, що ви це так тихо сказали. Але зате в ту ж мить скасовує своє суворе рішення і замість гірчичників обіцяє поставити вам банки, діставши в операційної медсестри навіть трошки ефіру для цього діла.
Якщо ж ви замість компліментів почнете давати медсестрі свої поради чи рекомендації типу:
"А ви знаєте, до цього комірця сіро-зелені очі не пасують", чи: "Я б вам порадив до цих сережок носити губи тонші і складати їх на ніч бубликом", або: "Ви знаєте, з цим кирпатим носиком ваші ямочки не гармонують. Ви або ніс випряміть, або ямочки заштукатурте", – вона не тільки залишить своє рішення про гірчичники в силі, але й не полінується перед сном дати вам пару уколів не на новокаїні, а тільки камфорні чи на спецрозчині. Але перед цим обов'язково побіжить до хірурга, і тільки тоді ви зрозумієте, що у функцію медсестер входить ще один обов'язок: вчасно підказувати лікарям, коли хворого вже можна виписувати.
– Сергію Івановичу, – звертається вона до вашого хірурга, – Міченого з сьомої палати вже час виписувати.
– В яку?
– Пробачте, ви мене не так зрозуміли: не в яку, а додому.
– Чому ви так гадаєте? – цікавиться хірург, що був у Місюрського за асистента.
– З ранку до вечора гасає по коридору, до хворих жінок пристає. Мені особисто проходу не дає. Ні стати, ні сісти через нього.
– Температура є?
– Яка температура?! – дивується вона. – Хапає мене за руки, так вони в нього холодні, як з морозилки.
– Завтра будемо виписувати, – твердо каже Сергій Іванович.
– Весь час мені поправляє зачіску і каже, що її шапочка псує. А ще має діло до халата, – додає вона для більшої переконливості.
– А які претензії у нього до вашого халата?
– Що закороткий.
– Тут він має рацію, – каже хірург. – Підготуйте документи, а халат спробуйте знизу й справді трохи розпороти й видовжити.
– Ви так гадаєте?
– Так. Він, знаєте, трохи дезорієнтує не тільки хворих, але й лікарів.
Розділ VIII. Сім днів по тому
… Увечері молода і симпатична медсестра розмішує шосту каструлю марганцевого розчину і каже:
– До кінця. Скільки можете.
– Більше не можу, сестричко. Помру, – кажете ви. – Очі вилазять на лоба.
– Давайте через "не можу". Ще одну каструльку.
– Шлунок розтягнете. Діафрагма вискочить з-під ребра.
– Не вискочить. Ще трохи.
Згодом вам легшає.
… – Я так довго чекав на вас, – кажете ви, коли нарешті на порозі з'являється хірург.
– Що у вас, голубчику?
– Після апендициту... Ріже... Болить... Наче щось прорвалося всередині... Лікарю, врятуйте мене!
– Я тут безсилий, – каже лікар, щупаючи вашу очереватину. – "Обличчя Гіппократа". Загальний перитоніт. Зверніться до того, хто оперував, – каже він.
– Доцент, – ледь вимовляєте ви. – Місюрський. За рекомендацією Фартушняка. Мого товариша. Я більше до нього не хочу, – заявляєте ви крізь сльози. – Він доріже мене.
– Не доріже, – запевняє лікар. – Тепер він не знатиме ні сну, ні вихідного. Тільки до нього, і ні до кого іншого. Інший спише в архів разом з хорошим протоколом. Повірте мені, – хірург дає зрозуміти, що вас спишуть в архів і для проформи потримають не більше трьох днів у небажаному, як для вас, так і для ваших родичів, вигляді.
Коли персонал лікарні дізнається про ваше лихо, починається щось неймовірне.
– Мічений?! – дивується няня. – Я ж його вчора виписувала. Що трапилось?
– Кажуть, скальпель зашили, – чуєте ви і тільки тепер розумієте, що інколи легенди народжуються раніше своїх героїв.
– Що з ним?
– Повторна операція. Два тампони зашили хлопцеві і одні ножиці. Якраз в операційній світло погасло, – долинає до вас крізь підсвідомість.
– Господи, скарай тих електриків. Скільки тепер через них люди страждають, – бідкається няня. – Це ж він не виживе?
– Навряд, – каже чергова медсестра з санпропускника.
– На рентген, – чуєте ви знайомий голос доцента. Ви розплющуєте очі і дивитеся на нього поглядом благородного оленя перед дулами дубельтівки.
– Іване Гвідоновичу, невже справді ви мені ножиці зашили?
– Не говоріть дурниць, – каже молодий і вродливий доцент, якому (так вам здається) стояти не біля операційного стола, а на виставці мод, демонструючи елегантні костюми, і фотографуватися для журналу "Силует". – Треба було грілки не класти. Це прискорює перитоніт.
– Звідки я знав? Я ж не лікар.
– Не треба займатися самолікуванням.
– Все ясно, – притискуєте ви важкі повіки очей і звідти вичавлюєте дві скупі, як монети для жебрака, сльози.
До палати знову заходить доцент. Ви чекаєте його першого слова.
– Ну що ж, я буду з вами відвертим, – холодно каже він.
– Лікарю, шанси якісь є?
– Із тисячі один.
– Як у лотереї? – кажете ви.
– Як у лотереї, – механічно повторює доцент, думаючи про щось своє. Може, навіть про те, що його чекає, якщо ви більше його не побачите. Вам легшає. Невже судити будуть? Не треба. Він же не хотів.
– Дозвольте, я попрощаюсь з дружиною, – просите ви, як в'язень, засуджений до страти.
Доцент виходить.
– Ну що ж, дорога моя, мабуть, більше не побачимось. Шансів нема. Із тисячі один. Вибирати ні з чого.
– Золотце, не кажи так, – крізь сльози і фарбу ридає жінка.
– Я тебе про одне прошу, – продовжуєте ви. – Зараз не плач. Економ сльози. І ще одне: Не виходь заміж...
– Не вийду, Гвідя, – тихо говорить вона.
– Хоч у цьому році...
– Я витримаю, – заявляє вона і раптом кидається до вас в обійми... І сльози, гарячі жіночі сльози, не розведені ні на чому, крім імпортної фарби, заливають вашу чисту полотняну сорочку з квадратним чорним штампом на животі: "Лікарня".
– Дивись. На цей раз приглядайся. Зважуй. Вибирай. Досвід уже маєш. Синові батька не буде, але...