Де він перебуває теж невідомо – шукай. Знайдеш – тримайся поблизу й добряче нашорошуй вуха!
– Хао, бос! Тобто наказ: шукати голку в копиці сіна!
– Саме так. До зв'язку!
– От ніколи більше про тебе не згадуватиму! – лайнувся розвідач уже після того, як вимкнув глоб.
Боячись бути похованим заживо, майбутній шейх поводив час від часу ліктем або коліном і щоразу полегшено зітхав – відчутного опору його кінцівки не зустрічали. А прислухаючись, чи не шарудить під лежбищем скорпіон, Крепс чув лише мірне дихання хаптагая та безперервний шелест тисяч тонн пустельного пилу над головою.
Соловій
Буря стихла лише вночі, коли вгамовану Куряву залило щедре місячне світло. Люди виходили з повозів, розтирали затерплі ноги, бігали за найближчі кучугури справляти потребу. Фірмани згортали з капотів і дахів сявчі купи пороху, відкопували заметені колеса. Треба було рушати.
Вже вдень, під час однієї з зупинок, валку наздогнав загін Батька Бедуїна. До нього одразу збіглися мало не всі хуторяни.
– Бою не було! – заспокоїв земляків Бедуїн. – Нещасних воячків ущерть замело порохнею – видно, супостати уявлення не мають, що то є пилова буря. Ми провели їх ввічливо – здалеку. Нині можемо спокійно перепочити, а тоді розділимося: жінки й діти поїдуть на Кенгурівню до Аборигена, а здатні тримати стрільно чоловіки – у визначене місце, там зустрінемося з Батьком Сміхом – він уже на підході!
Їхали ще справді довго і до визначеного місця дісталися лише надвечір. По обіді втомленого Соловія за кермом повоза змінив один із бійців Бедуїна.
– Ми вирішили створити курінь Сахара! – похвалився він пасажирам сявчі. – А Батько Бедуїн буде, відповідно, нашим курінним отаманом!
Це були заметені пилом і поїдені шерхкими вітрами руїни допустельного міста, що світили порожніми віконними проймами, їжачились панелями завалених перекриттів та зяяли дірами темних проваль. Пустельники уникали селитися в таких місцях, де все було протруєно бозна-якими залишками життєдіяльності колишніх городян, де в підвалах плодилися зграї пустельних собак, а поруч із ними, бувало, таборували й собаки двоногі – хаптагери та іншого штибу розбійники. А ще розвали колишніх людських осель кишіли щурами й скорпіонами. Утім зараз не було іншої ради, бо всі напасті міських руїн не становили для пустельників такої загрози, як смертельна напасть із Материзни.
Залишивши повози на майже рівному і майже квадратному майдані між двома купами руїн, чоловіки з Сахари хутко рушили за Репом, котрий зустрічав їхню валку, а тепер слугував за проводиря. Пройшли зміїстою стежкою між нагромадженнями обвалених бетонних плит, пірнули в довгу, засипану битою цеглою, галерею, що була колись першим поверхом будинку, а в її кінці, замість вийти на притлумлене вечірнє світло, звернули вбік і опинилися перед темним прямокутником підвалу. Зійшли сходами нижче, звернули й увійшли в просторий круглий тунель, що круто, ледве не прямовисно, вів десь у глибину землі. Реп дістав потужного ліхтаря й усі почали спускатися в безвість. Сходи були не дуже рівними – спотикаючись, потомлені подорожани тихо лаялись.
– Кривуляли, щоб із супутника не засікли! – простодушно видавав "військову таємницю" Реп. – Це метро, була колись така підземна залізниця. Ми тут уже півдня господарюємо, а скоро й інші підтягнуться: з Порохів, Київського, Доброго.
Внизу тунель закінчився просторим залом із мармуровою підлогою, квадратними колонами й високою стелею. Десь уже працював теплогенератор і тьмяне світло дозволяло прихідцям розгледіти хуторян, які в різних кінцях залу облаштовували харчоблок, лежаки для сну, піраміди для скорострілів. Назустріч новоприбулим ступив Батько Сміх, обійняв спершу Бедуїна, потім сина:
– Вітаю на Новій Січі, братове!
– Новій Січі?
– Балакають, що саме в цих краях за давніх часів зводили свої Січі запорозькі козаки, ото ми й вирішили… А ти біжи, знайди Лободу – в неї для тебе новини! – підштовхнув Сміх Соловія.
– Воля!
Хлопець кинувся на розшуки Волиної матері й незабаром вгледів Лободу під нашвидкуруч зображеним на стіні червоним хрестом, де кілька жінок облаштовували шпиталь. Лобода схопилася, підійшла до хлопця.
– Воля, де вона?
– Озвалася! Пирій поїхав за нею на Материзну – чекаємо!
– А що сталося?
– Нічого не знаємо – з чужого глоба телегукала. І… – в матері затремтів голос. – Просила, щоб батько взяв із собою лічицю…
– Боже!
– Сподіватимемось на краще. Головне, що жива!
Частина друга
1
Локі
Світло фар далеко не нового, але спорядженого потужним двигуном повоза вперто шматувало передсвітанкову тьму, його колеса люто рвали з нескінченної пустельної порохні грудки та жалючі, мов куля скоростріла, жорствяні зерна. Локі повертався в Куряву вночі і згадував іншу ніч у Куряві – свою останню ніч серед гаспидських головорізів Батька Хуги. Тоді фари їхнього бота також рвали прохолодний нічний простір на шмаття, фірман Бурий завзято крутив кермо, а Локі з Маґні балансували по обидва боки биндюги, надаючи їй стійкості. Ані Маґні, ні Бурий із тієї нічної прогулянки не повернулися, а бенданутий Локі бач – живий, хоча й обійшлося це йому недешево.
Півроку минуло з тієї карколомної ночі, а наче півжиття. За цей час Локі палився під пустельним сонцем і пив власну сечу, його клювали грифи й нахвалялися розстріляти хуторяни; на волосину від смерті був колишній хаптагер, тримаючи між пальцями дві голки з крапельниці й беручи в заручники державну тварюку, на волосину від забуття перебував, коли прямо в лице йому обіцяли довічне ув'язнення за "здобутки" попереднього життя. Але Локі витерпів, видужав і здужав, бо знайшов ціль – найваговитіше з усіх, які тільки можна уявити, виправдання своїх страждань, поневірянь і смертей – мету на ім'я Воля. Заради неї Локі знову пішов би на всі ті божевільні муки й поневіряння, заради Волі не вагаючись пішов би на смерть і на вбивство, заради неї мчав зараз прохолодної передсвітанкової пори в триклятущу пустелю, яку ненавидів змалку.
Раз по раз, як і сто тисяч разів до цього, відтворював він у пам'яті ту єдину шалену ніч із коханою дівчиною в обіймах, підживлювався цим неоціненним спогадом, як хаптагерське ерло підживлюється теплом розбійника, та знову робився готовим до поневірянь, аби отримати в обійми Волю ще хоча б один-єдиний раз.
Але згадувалося й інше: пригвинчений до підлоги пластиковий стіл, вузьке заґратоване віконце, загиджений комахами плафон під стелею і повнощокий майор, що не любив сидіти навпроти Локі, а все міряв короткими кроками кімнату з кутка в куток: "Твоя доля вирішена, я навіть не хочу копирсатися в твоїх пустельних подвигах! Втеча з місць позбавлення волі! Все – гарантоване довічне, а звідти не втікають! Утім українська держава поблажлива, і навіть до безнадійних злочинців! Тобі пропонують спокутувати бодай частину провини перед Україною в значно комфортніших умовах. Ти добре знаєш Куряву: побував і в банді викрадачів верблюдів, і на хуторах. Зараз у пустелі починаються цікаві процеси, нам потрібні такі знавці, як ти. Працюватимеш консультантом з важливих пустельних питань. Сподіваюся, згоден?"
– Дівчина, яка була зі мною, Воля – що з нею?
– Дівчина поживе в нас, і поки ти поводитимешся слухняно, з нею все буде гаразд!
– Я хочу її побачити!
– Спершу відповідай на мою пропозицію!
– Згоден! Якщо дозволите зустрітися з Волею!
– У нас не заведено ставити умови, але… я поговорю з керівництвом! – Майор зобразив на обличчі якусь подобу довірливості: – Вживимо тобі чіп стеження й за чемної поведінки зможеш навіть вільно жити собі в тій квартирі, де жив!
– На мені вже місця живого немає від чіпів!
Так Локі виторгував у повнощокого майора ніч кохання з Волею, і заплачена ним ціна зовсім не видавалася надмірною. Бо ніяким, у дідька, консультантом колишній хаптагер не збирався працювати, адже не збудовано ще клітку, з якої не звалила б така волелюбна птаха, як Локі! Питання ускладнювалося лише тим, що птаха ця була не тільки воле— а й Воле-любна, тобто визволяти з клітки належалось не лише себе, а й дівчину.
Йому таки вживили чіп, і Локі повернувся до занехаяної нори в облупленій п'ятиповерхівці над ярком, гаркнув булькотливій хазяйці, що з питань квартплати нехай звертається віднині до свого капловухого вишкребка, а коли той з'явився сам, ухопив хирляка за гусячу шию, притис до стіни: "Де вона, де Воля, де ви її тварюки, зачинили? Кажи, гаспиде, бо задушу!" Лаврівна бігала навколо, ляпала долонями по стегнах та інтенсивно булькала. Передражнюючи матусю, хирляк булькав і собі – силкувався сказати, що не знає. Пізніше він таки, Лаврик, приніс мирову й за чаркою рисового пійла до пізньої ночі присягався Локі, що ніякісінького стосунку до секретних орудок ГРУ не має, оскільки працює в райнаркомі. Він втомив Локі і попри протести Лаврівни новий позаштатний співробітник спецслужби вигнав її синка добрячим копняком під гузно.
На службі Локі переглядав зведення про діяльність пустельних поселень і банд хаптагерів, позначав знайомі імена та писав де, коли й за яких обставин зустрічався він з тим або іншим суб'єктом, що про того, або іншого суб'єкта чув, що згаданий суб'єкт собою являє та чого від нього чекати. Водночас ламав макітру, яку б іще тварюку притиснути за слабосилу кабінетну шию до стіни так, аби вже напевно вивідати, де вони зачинили Волю.
У нього вже вривався терпець, аж тут у кімнату, де Локі отримував доступ до таємних активів, увійшов чоловік. Агент підвів очі й сторопів – перед ним стояв Батько Хуга. Локі схопився на рівні: "Батьку! Я тебе не зраджував – бендануту голову навідріз!" Хуга, в чийому волоссі виразно додалося сивини, мовчки підійшов, обняв Локі, усміхнувся: "Не ти, синку, та я знаю хто!"
Потім вони сиділи в їдальні при найближчому даруні, пили рисівку й поминали загиблих хаптагерів.
– Я згубив кляте ерло! – сказав Локі, згадуючи свої поневіряння в пустелі.
– Дрібня! – розхлюпуючи пійло, махнув рукою з чаркою Батько Хуга. – Ниньки для нас головне не ерло у вусі, а муха в носі! Я ніколи не розказував вам про своє минуле… У першому житті я, синку, служив у війську, та товариш по службі звабив мою дружину, отож я мусив його вколошкати. А заодно й дружину. Завалив і злиняв у Куряву – не стало в мене тоді ні служби, ні дому, нічого.