Спускаючись, він зачепив ногою циліндр якогось чоловіка, що їхав візником.
Читач вже догадався, що це був містер О. Кенан, що так трагічно загинув у попередньому розділі цього роману. Спіткнувшися об циліндр, Сашко втратив рівновагу й упав на пальто, що вмить підстелив йому один із глядачів. На пальті Сашко пролежав з півхвилини. Поруч стояло ліжко — очевидно, він уже прилетів додому. Для проби Сашко хотів знятись з пальто й зробити кілька кругів по кімнаті, але не зсунувся з місця. Очевидно, він не спіймав момента. В цій хвилині постукано в двері. Сашко звівся на ноги, постановивши політати трохи згодом.
В кімнату увійшов чоловік в циліндрі... Не здіймаючи його, він підійшов до Сашка. Пихнуло на Сашка пивним духом. Потім чоловік з блискучим червоним носом і каламутними очима запитав:
— Sie sind ein russischer Kommunist? (Ви російський комуніст)?
— Ні, — одповів Сашко коротко.
— То вибачайте. Але хто ж ви такий? — запитав знову пивний чоловік.
— Я художник, — одповів Сашко. — Я український комуніст, член партії КП(б)У.
Пивний чоловік лупонув очима й витріщився на Сашка. Сашко вже зовсім прокинувся і, оглядаючись по хаті, шукав якогось кидального інструменту. Очі Сашкові не виражали нічого прихильного до одвідувача пивних. Одвідувач трохи помислив.
— Чи немає у вас російських поштових марок? — змінив він на всякий випадок тактику.
Але замість російських поштових марок Сашко обдарував гостя російською сакраментальною трьохчленовою формулою.
Формула, очевидно, була знайома одвідувачеві. Він пробуркотів щось загрозливе й, похитуючись, вийшов з кімнати. Сашко одягся, пов'язав стрічку і засунув у кишеню бравнінг.
Сьогодні або завтра його можуть попасти на вулиці і добре попобити. Застрелити його, мабуть, не застрелять; не застрелять, бо це викличе всякі неприємності державного характеру, але побити можуть.
З трошки попсованим настроєм, не згадуючи навіть про свій винахід, Сашко пішов до консульства.
Сьогодні консула не було, і Сашко його заступав.
— Можна войті? — почув Сашко хрипкий голос.
— Можна, — суворо гукнув Сашко.
В дверях просунулась голова і зараз же сховалася назад.
— Можна, — люто гукнув Сашко. Голова з'явилася знову, потім поволеньки виліз цілий чоловік. Прикипівши спиною до дверей, він низько вклонився і захолов.
— Чого вам? — суворо сказав Сашко.
Фігура підійшла ближче. Коло столу вона знову низенько вклонилась. Тепер Сашко розгледів одвідувача. Це був, очевидно, молодий ще чоловік літ на 28, та червоний ніс, мішки під очима, мутні зіниці надавали йому вигляду сорокалітнього гемороїдального жуїра.
— Господін консул, — почав несміливо гість. В його хрипкому голосі звучали одначе якісь кокетливі інтонації улюбленця жінок, попаньканого життям дармоїда.
— Господін консул, я к вам с дєнєжной просьбой.
Сашко подивився на суб'єкта. Дегенерат зі слідами всіх можливих хвороб.
— Сколько ж вам нужно? Кто ви такой? — запитав Сашко.
Мартин напружено чекав, чи повернеться Гаррі, чи ні. Гаррі не повернувся. Натомість з'явився серджент із тюремним доглядачем. І доглядач викликав Мартина, Джемса й Тоні.
Ця комбінація трохи занепокоїла Мартина.
Чому не викликано інших? Коли хотять забрати страйковий комітет, то через що беруть тільки Мартина й Джемса, і причому тут Тоні. Чи не має це знову відношення до Руперта?
Троє, що їх заарештував серджент, вийшли в коридор. В кінці його блимала невеличка лямпка — в коридорі була сутінь.
Зненацька розлягся дикий верескливий крик, неначе кричав поранений насмерть заєць. Тоні впав долілиць, ухопив Мартинові ноги й бився мов у трясці.
Він помітив, що зник Гаррі, й вирішив, що їх ведуть убивати, як убили того.
Мартинові ледве вдалося трохи його заспокоїти. Нарешті він із Джемсом узяв Тоні під пахви і потяг коридором.
Коло лямпки Тоні опам'ятався і, міцно схопивши, як мавпа, Мартина за рукава, пішов сам. Мартин оглянувся на серджента при слабому світлі лямпки; він побачив в ньому щось знайоме.
Серджент спокійно й навіть трохи здивовано витримав його погляд. Вони вийшли з тюрми. Серджент вийняв револьвера й знаком показав їм іти вперед. Салдатів з ним не було.
— Куди ви ведете нас? — запитав Мартин, як за кілька годин перед тим запитував Гаррі.
— До слідчого, — одповів серджент коротко. Зачувши звуки його голосу, Мартин і Джемс оглянулись, мов уражені блискавкою.
Так — це був Дюваль!
— Я казав тобі! — сказав Джемс прикро. Мартин не одповідав йому.
— Куди ви ведете нас, товаришу? — повторив Мартин запитання.
— Не говоріть голосно! — одповів Дюваль. — Ми йдемо в порт. В мене є паспорти для всіх вас. Один паспорт я дав Гаррі. Тепер тихо.
Вони перейшли декілька вулиць.
— Крім усього, в мене є наказ одвести вас до слідчого райо-ну при гавані. В Англії все можна зробити за гроші.
— Але нас все одно заарештують, — сказав Мартин. — Ті самі філери, що продали вам паспорти й ваш серджентський ранг, продадуть вас, коли ми будемо сходити на пароплав.
— Я це знаю, — сказав Дюваль. — Та ми не підемо туди, де нас чекають. Я умовився з філерами, що вони дістануть од мене решту грошей, коли ми сядемо на пароплав. Отже, вони нас чекають у гавані. Але натомість ми сядемо на поїзд і поїдемо катером у Гамбург...
За шість годин після цього, коли Мартин, Джемс і Тоні вже відпливали катером з берега, Дюваль пішов шукати Гаррі. Він почав з того, що одшукав ту вулицю, де Гаррі втік, і пішов у тім районі, розглядаючи крамниці.
Скоро він ізнайшов те, чого йому було треба.
В маленькій крамничці, де продавалося одіж, йому сказали, що чоловічий костюм сьогодні куплено, та купила дівчина. Дюваль попрохав описати її зовнішність і пішов далі.
По черзі він заходив в усі корчми з нумерами й розпитував про парочки. Ніде нічого не було.
Зате коло одної він побачив полісмена й візок. Дюваль закурив сигару, засунув руки в кишені й підійшов до дверей. На візку лежало щось схоже на людське тіло, накрите брезентом. Дюваль уже взявся за клямку на дверях.
— Що це таке? — недбало запитав він у полісмена, простягаючи йому портсигара.
— Отруїлись якісь дурні, — одповів полісмен, — хлопець із проституткою. Поставили чайника на вугілля і заснули.
Дюваль зробив крок і підняв окрайчик брезенту.
З візка на нього глянуло мертве обличчя Гаррі. Дюваль постояв ще з секунду, потім, ніби передумавши, повернув туди, звідки прийшов.
В районному адресовому бюрі за № 417 видано замовцеві адресу доктора хемії професора Мессебі.
— Хто ви такий? — запитав Сашко, звертаючись до дегенерата.
— Ах, дорогой мой, ужес, ужес! Моєго папашу, гєнєрала Сільніцкого, ви зналі по-відімому — друг покойного імператора, убілі большєвікі, і двух моїх брат'єв на моїх глазах.
Сашко пересмикнувся на обличчі, але нічого не сказав.
— Вот у мєня єсть докумєнти от... вот рєкомендатєльноє пісьмо імпєратріци Марії Фьодоровни.
Сашко взяв "рєкомєндатєльноє пісьмо імпєратріци Марії Фьодоровни" і почав читати.
Дегенерат тим часом розповідав, як він сидів у Че-Ка, як їм пощастило втікти, й не шкодував виразів на адресу більшовиків. Сашко скінчив читати. Скінчивши читати, він акуратно зложив листи й шпурнув їх дегенератові в обличчя.
Далі він трошки розійшовся, стукнув кулаком об стіл і гукнув:
— Ти куди попав, сукин син? Вон, сволоч, відси!.. (Тут Сашко удруге в цей день скористався з сакраментальної формули).
Суб'єкт знітився й почав рачкувати до дверей.
— Я, я нічєво, ізвінітє, товаріщ, я сам дємократ, я сам рєволюціонєр, два раза в тюрьмє...
— Вон! — закричав Сашко й підвівся з стільцем. Суб'єкт тремтячими руками одчинив двері й вислизнув геть.
Сашко схопився і пройшовсь два рази по хаті. В цій хвилі постукано знов. В кімнату увійшов високий кремезний чоловік з похмурим виразом на обличчі. Вся шкура на лиці в нього була в рівнесеньких цятках, наче віспувата.
— Сідайте, товаришу.
На худорлявім обличчі з'явилась тепла посмішка. Він сів.
— Кажіть, що треба!
— Я салдат, — почав той. — Народився коло Владивостока. Мене разом з іншими післано ще за тої війни в Марсель з експедиційним корпусом. Сидів в окопах, ходив в атаку два роки. Просився до Росії — не пускають. Сидів у карцерах разів з чотири. Доводилося знову йти в окопи. В 17-ім році дізналися, що в Росії революція. Не схотіли воювати й ми. Зробили мітинг. Тоді нас погнали на передові позиції, ззаду розстрілювали з кулемета. Вибили мало не половину. Мене поранено кулею французького кулемета в руку. Потім нас загнано в концентраційний лагер. За кожне слово нас нещадно пороли. У Франції б'ють не гірше, ніж били в царській Росії. Б'ють, одливають водою й знову б'ють. Д-р стежить, щоб не забили до смерти. Лагер був такий. Самі мусіли викопати ями, ями пообношували колючим дротом. В цих ямах ми жили з півроку. Їсти майже нічого не давали. Тих, що скорилися, посилано служити в Колчака та Денікіна.
Мене бито шість разів, я не хотів їхати. Потім мене й кількох іще послано в Конго мостити дорогу.
Чоловік спинився. Потім він указав рукою на своє лице, цятковане, наче віспою.
— Знаєте, що це таке? Над нами стояли негри з нагаями. Коли в спеку впадеш од сонця, б'ють, поки не встанеш. Захворієш — просишся до доктора — б'ють, поки не признаєшся, що здоровий. Мене схопила малярія. Мене бито, щоб я працював. Одного ранку я не зміг встати. Прийшов унтер і велів іти працювати. Я хотів встати і не зміг. Скільки він не бив мене нагаєм. Тоді вони прив'язали мене до дерева. Під деревом була мурашина купа. Обличчя і все тіло мені помастили цукром...
Кілька товаришів там померло. Я б зроду відти не вибрався, якби не товариш, що проїздив там дорогою...
Чоловік спинився знову.
— Я був в найбільших боях тої війни. Все це дурниця проти того, що я пережив згодом.
Руки йому затремтіли, і з горла вилетів якийсь дикий болючий крик.
— Я зроду не плакав — ви можете мені повірити!
Він, здригуючись усім тілом, видавав уривками якісь вовчі звуки.
Обидва сиділи мовчки.
— Ви не знаєте, хто вас визволив? — запитав Сашко.
Чоловік мовчав.