Діаспора ж у Канаді зовсім не знала справжнього обличчя цієї людини. Так ось, ще до знайомства з тобою я надіслав у всі престижні видання З'єднаних Штатів Америки і Канади повідомлення про зрадницьку роль Богдана Садового. Хоч я благав Бога, щоб вони не були надруковані, бо це зашкодило б тобі як кандидатові у Президенти України, але вони справді досі не надруковані в жодній із газет, що мені видається дуже дивним.
— Ти повинен знати, що Садовий став ще й агентом ЦРУ. Саме цереушники перехопили всі твої інформації. Ось тільки я не знаю, від кого загинули батько й донька Верболози — від ЦРУ чи української Служби безпеки.
— Але чому ЦРУ мовчить досі?
— Воно опублікує всі матеріали лише тоді, коли йому це буде вигідно. Якщо ми хочемо мати підтримку людей на Заході України, то нам у жодному разі не можна висвітлювати Садового зараз. Але ЦРУ ставить на іншого кандидата. Ти знаєш його, колишній Голова Верховної Ради України, коли у нас ще не було Національних Зборів, він повністю орієнтований на Америку, їм підходить.
— І коли "Галицька Республіка" відверто підтримає тебе на Заході України...
— ... вони опублікують всі матеріали про Садового, — закінчив Андрій думку Тараса.
— Що ж робити?
— Повір, я не відмовляюся від підтримки і послуг "Галицької Республіки", але в цій ситуації, сам розумієш, треба діяти обачно.
— Які ще проблеми тебе хвилюють? — Тарас розумів, що через невизначеність ситуації вони ні до чого путнього сьогодні прийти не зможуть.
— Проблема автономізації України. Ми з тобою єдині, і, якщо, дасть Бог, я стану Президентом, то ми дійсно утворимо Галицьку Республіку, самостійну державу, аби вижило українство. Але, сам розумієш, якщо я скажу про це відверто на Сході чи Півдні України, то можу ставити хрест на своїй політичній кар'єрі.
— Послухай, я для себе вже давно вирішив проблему співвідношення між мораллю і політикою. Якихось особливих комплексів з цього приводу в мене немає. Чим більше ми моральніші, тим більше політичних перемог дістається нашим супротивникам.
— Я би міг з тобою посперечатися на цю тему, але не зараз. Отже, як я зрозумів, ти не будеш ображатися на мене, якщо з тактичних міркувань, заради загальної справи, я не буду зараз серед східняків і південців занадто афішувати свої симпатії до "Галицької Республіки"?
— Немає проблем! Я все розумію.
— Добре. Тепер ще одне питання. Нам потрібна зброя.
Тарас напружився.
— Я дуже добре знаю тих покидьків, які нам протистоять, — Лев, здається, не помічав стану Возняка. — Вони здатні на все, і без твоїх бойовиків і твоєї зброї нам не обійтися.
Дивно, але ще вчора, готуючись до зустрічі з Андрієм, Тарас інтуїтивно відчув, що це питання рано чи пізно виникне. Виникло воно занадто рано, ніж він сподівався. І саме вчора, обдумавши всі "за" і "проти", Возняк виробив для себе і для інших відповідь, яку не збирався змінювати.
— Бойовики і зброя належать лише "Галицькій Республіці". Я проти того, щоби Україна ставала екстремістською державою. Якщо навіть ти програєш, це не привід для того, щоб розв'язувати в Україні війну проти власного народу.
Відповідь була твердою, наперед продуманою, і Андрій зрозумів, що обговорювати ще щось у цій ситуації означає узагалі завалити всю справу і не сподіватися, врешті-решт, на підтримку "Галицької Республіки". Лев перевів розмову в русло дріб'язкових тем, а, прощаючись, усе-таки сказав:
— У нас немає вибору. Ми повинні довіряти один одному і триматися купи.
Возняк з ним погодився.
КАНАДА. ТОРОНТО 2055 РІК. 15 ЛИПНЯ
Інтуїтивно Богдан Садовий відчував, що все має закінчитися, власне, так, а не інакше. Мало не всі газети З'єднаних Штатів Америки і Канади в один день надрукували матеріали про нього і про його роль у "Галицькій Республіці". Богдан розумів, що рано чи пізно стане жертвою закулісної гри американської ЦРУ і української Служби безпеки. Він також усвідомлював, що покарання за його гріхи теж повинно бути. Але навіщо йому приписали ще й смерть Уляни та її батька?
Цілий день у його офісі не вмовкав телефон, але Садовий не піднімав слухавку. Виглянувши у вікно, він побачив з десяток демонстрантів, які протестували проти його перебування у Канаді. Журналісти тільки й очікували, коли Богдан з'явиться перед їхніми очима.
Богдан відкрив сейф, витягнув свій "Щоденник", сів до столу і зробив запис:
"Ніколи не думав, що у 21 рік можна бути національним героєм і зрадником одночасно. Хоча я прекрасно розумію, що національним героєм ніколи не був. Таким мене змусили стати, а мені ця роль подобалася.
Коли мама народжувала мене на світ Божий, вона ніколи не думала, що доживе до такої ганьби. Ще б пак! Її син справді мав стати національним героєм і міг ним стати, але не використав свого єдиного шансу. Пробач мені, мамо!
Моє життя втрачає сенс...".
КИЇВ. 2055 РІК. 16 ЛИПНЯ
Президентська кампанія наближалася до фінішу. Стало зрозумілим, що, опублікувавши матеріали про Богдана Садового, американці використали свій шанс, аби поставити президентом лояльну до них людину.
Коли надійшли звістки про самогубство Богдана Садового, Тарас Возняк інтуїтивно відчув, що будуть якісь дії у відповідь від Андрія Лева, рейтинг якого катастрофічно падав. Маючи ще вчора друге місце після колишнього Голови Верховної Ради і сподіваючись вийти до другого туру президентських виборів, Андрій Лев міг завтра взагалі зайняти останнє місце серед тих семи кандидатів, які виборювали найвищу посаду в державі. Але те, що зробив Андрій Лев, було звичайнісінькою підлістю і нічого спільного з політикою не мало. Він просто відмежувався від "Галицької Республіки", публічно заявивши у президентських теледебатах, що керівник цієї організації Тарас Возняк мріє втопити Україну в крові, аби такою ціною дорватися до влади.
Тарас зрозумів, що й цього разу націоналісти втратили можливість мати свого президента. Але допоки існує "Галицька Республіка" — боротьба продовжується.
1995, 2009
ШАПКА
Миколі ОПРІ
1
31 грудня з відповідальним секретарем місцевої газети Петром Хрущем стався прикрий трафунок: у нього прямо з голови поцупили шапку. Шапка була звичайна, з кролика, не нова, але могла ще служити журналістові, принаймні до наступних виборів, а там після "жнив" можна було придбати нову.
Звичайно, Петрові шкода було шапки. Заробляв він мало, явно менше Президента України, а коли й траплявся "лівак", то надовго в кишені не осідав: інтуїтивно виникали друзі-пияки, яких він так уже вгощав, що ще з добрий місяць був винен купу грошей знайомій барменші, котра була небайдужою до нього. Або ревнива дружина робила ревізію, справедливо вважаючи, що краще нехай гроші будуть у неї, ніж у непутящого чоловіка.
Але найбільш образливо Хрущеві було те, що того дня він зовсім не збирався пити (майже місяць не пив!), мав намір закупити святкові харчі та шампанське, пристойно з дружиною та дітьми хоч раз у житті зустріти Новий рік.
Ет, не вийшло! А все так гарно починалося. Протягом останнього в тому році дня він відмовився аж від трьох пропозицій випити, причому перша пропозиція була найбільш спокусливою: до нього в робочий кабінет прийшли друзі зі своїм самогоном і закускою у вигляді домашньої ковбаси та чималого шматка сала. Хрущ мужньо витримав екзекуцію, дозволивши собі лише зробити маленьку канапку, бо все так смачно пахло. А коли друзі пішли геть, думаючи, що він хворий на голову, Петро з подвоєною енергією взявся до роботи, підлаштовуючи матеріали до двох перших у наступному році номерів газети, щоб не запарюватися під час Різдвяних свят.
Відповідальний секретар міг бути задоволений собою: майже дев'яносто відсотків статей було запхано на шпальти, залишився чималий резерв, а, значить, до 15 січня, коли газета буде виходити нерегулярно, можна відпочити.
В редакції, звичайно, вже нікого не було, і Хрущ останнім зачиняв двері. Як на зло, його притиснуло, і він змушений був повертатися, щоб завітати до туалету. Міг же потерпіти якихось пів-годинки, нічого б не сталося з його сечовим міхуром, і жодних пригод в останній день року не було б!
Коли Петро вдруге виходив із редакції, перед самим його носом загальмував "бобік" Івана Дмитровича, огрядного голови колгоспу, чи як там їх по-сучасному звуть.
2
Іван Дмитрович приїхав вітати всю редакцію з Новим роком, а застав лише Петра, якому відводилася роль камікадзе, бо мав випити все, що призначалося цілому колективові.
Голова був напідпитку, а тому Хрущеві не вдалося виправдатися тим, що він, мовляв, поспішає додому, що має закупити продукти й шампанське, що на нього очікують дружина та діти. Всі ці слова відскакували від Івана Дмитровича, і він, прихопивши пакети з провіантом, силоміць втиснув Петра назад у приміщення редакції.
Спочатку відповідальний секретар газети хотів, як кажуть у народі, прикинутися шлангом і нічого не пити, лише дещо з'їсти. Проте Іван Дмитрович здатний був умовити покійника перехилити чарчину, не те що Петра.
Такої дорогої горілки Хрущ ніколи ще не пив, і вона йому явно засмакувала. Завжди доводилося перебиватися дешевою самогонкою, що негативно позначалося на творчому процесові, бо коли болить голова, писати статті не випадає. Тепер Петро розслабився і не помітив, як розпив із Іваном Дмитровичем пляшку і приступив до другої. Певний період він ще контролював себе і закусував шинкою, салом, лимонами, щоб не сп'яніти. Але якщо йому було на носі написано зробити сьогодні фатальну помилку, то ніщо вже не могло врятувати його.
Згадуючи пізніше той останній у році день, Петро зрозумів, що не треба було йому знову йти до туалету. А він не просто йшов, а побіг, бо так приперла дорога горілка. Треба було терпіти, і він би довший час контролював себе. А так після випорожнення йому стало занадто добре, щоб помітити, що він із Іваном Дмитровичем п'є вже третю пляшку, майже зовсім нічим не закусуючи.
Як траплялося вже не раз у його житті, наступив провал у пам'яті, і подальший процес приймання горілки з Іваном Дмитровичем тривав у нього механічно. Просвітлення наступило на якихось декілька хвилин, коли Петро усвідомив, що колгоспного боса вже нема, і що він сам якогось дідька сидить у редакції. Але й тут вища сила відвернулася від Хруща, бо інакше б вона підказала йому йти додому.