Значить, людину морально і фізично настільки принизити, щоб вона вже не чинила опору якогось. А я ж не знаю, мене ще не викликали. Бо, як правило, викликає офіцер чи МГБ, чи офіцер МВД, бо тоді було дві системи. А такий вертухай, там сержанти, слідства не ведуть. Це виконавці... І пішли. Всі троє. Я якось підвівся. Весь збитий. Не знаю, скільки часу пройшло. Відсувається "кормушка": "Принимай завтрак". Ну, "завтрак" – їсти хочеться. Ні, вибачте, я забіг наперед. Бо "завтрак" нам дали ще коли... Ні, то вже обід був. Я ж не знав годин, коли та акція відбулася. Скільки там мене везли. Привезли, заводили, приводили, аж поки відбулася та акція... Дивлюсь, подають у табірній тій бляшаній мисці щось таке досить ароматне. На нюх. Якась зупка. Подають "второе". Знаєте що подають? "Две котлетки с нормальным гарниром", так ніби я в якійсь "вольній" їдальні чи в ресторані. Розумієте? І на третє – "какой-то компот". Це просто було неймовірне, немислиме між тим як нас кормили з дня в день, щодня. Ну, подали – я "съел".
— Хліб був?
— Га?
— Хліб був?".
Я усміхаюсь через своє запитання. Голос у мене якийсь чужий, як мені видається.
"— Хліб, триста грам десь, такий приличний, а, може, чотириста грам. Видно було, що не глевчак. Ну, раз дали, то буду "есть", а там дальше що Бог дасть, бо, як я розумію, що то спроба мене підкупити таким чином. Розумієте? Або психологічний хід. Мовляв, "мы можем с тобой и так поступать – можем поступать и так, гад эдакий", як вони любили повторяти, це їх улюблений – "гад эдакий". Я поїв з апетитом, чесно признаюся, той обід, це вже після, сорок восьмий, сорок дев'ятий, чи за два з половиною роки неволі я поїв нормальний якийсь обід. Котлетка якась була, видно, з оленячого м'яса чи чорт його знає, але смачне, добре. Поїв! І далі іде час, нічого. Перестукався. Виявляється, сусід Віктор Макєєв, як я вам казав, — мордвин. Так можна було, прикладеш кружку до стіни, можна було дещо, ми трохи порозумілися. Наглядач не насідав нам...".
Далі я не можу зрозуміти слова, Брушнівський вимовив його невиразно, та й ще неголосно: мабуть, відвів обличчя від мікрофона. Я достеменно не можу пригадати як то було. Перемотую диктофонну плівку, але знову слово якесь невиразне – "прозурка" чи що? Мисленно наказую собі взнати у якогось політв'язня що то за слово.
"... Наглядач не насідав нам, в прозурку не заглядав. Може, йому було до лампочки, а, може, не було вказівки – хто його знає. Я ж не з того табору. Вечеря. На вечерю приносять – знаєте що? – "рисовая каша там с чем-то сдобренная", ще щось там, ну, нормально. На другий день – звичайно, зрання виносиш парашу свою, "Машу-парашу", приходиш назад, там якось помився, руки туди-сюди. Знов приходить тих трьох вертухаїв ще до "завтрака". "Завтрака" ще не давали. Це, значить, було десь півсьомої, можливо, сьома година, чорт його знає. Бо підйом нормально шоста година ранку було. Калатали в рельсу... І знов процедура боксування повторюється. В мене ще десь відчувався той вчорашній "масаж". Ну, я не можу сказати, що били "звєрскі", розумієте, але били щиро. Ну, я тоді ще був молодий, знаєте, я сам був колись спортивно ... виспортований. На слідстві мене теж у Чернівцях, як кажуть, "нє жаловалі". Так що я це все витримував. Знов мене трьох побоксували, без єдиного слова. Що б котрий щось спитав, ну хоч щось спитав, — нічого. Вже й не питали прізвища, бо перший раз: "Брушнивский?" – "Брушнівський". Ну, тут нічого, вони вже знали. То була камера номер два БУРа "Лаготделения номер два". Мені на двійках везло. Ну, то потім, окремо... І пішли. Подали знов сніданок – такий, як на волі, ну, може, десь в їдальні, чи, може, навіть, в совєтському ресторані, прилично все, я поїв, позавтракав, помолився, як звичайно. Я людина богомільна, віруюча. Я завжди рано, тільки промив очі, та оправився, вибачте, промив очі – помолився. Це рано і ввечері.
Наступила довга пауза. Я подумав, що далі диктофон не записав, і на цьому розповідь обривається. Здавалося, що й Киця була стурбована цим фактом, бо уважно подивилася на мене. Але колишній політв'язень, мабуть, довго згадував своє минуле, задумався (цього моменту в розмові я не пам'ятав), а потім продовжив говорити:
"І все, нікуда не викликають. Перестукуюсь із Віктором, питаю: "Как тебя кормят?". А він: "Как в ресторане отеля "Метрополь" в Москве". З таким легким гумором, ну, щось коло того є, ну, то звична їда. Розумієте. Я кажу: "И меня тоже". – "Имей ввиду, это нам будет боком вылазить". Я кажу: "Витя..." – я це, а я був трохи старший за нього, може, десь років на два чи на три – я кажу: "Витя, я это всё хорошо знаю. Это подвох такой. Но, — говорю, — это долго длиться не будет, два-три-четыре дня". Так воно і сталось. Ще десь два дні вони поприходили-побоксували. Нє! Це тягнулося десь тиждень. Бачите, я вже починаю забувати. То тягнулося десь тиждень, може, навіть, трошки довше. Викликають мене раз, ведуть двоє в табірний той штаб, сидить якийсь в погонах старшого лєйтєнанта, такий опецькуватий чекіст, видно, оперативник. А матюгальщик! Як він почав матюкатись, я вже чув всіляке, розумієте, мене не здивувати тим всім. Но такої колекції я ще, здається, не чув. І так ніби на мою адресу і ніби не на мою адресу. Важко збагнути. Ну, видно було, що він був добре напідпитку. Потім натиснув десь там на ґудзик, зайшов вертухай і відвели мене назад в камеру. Все, процедура закінчена. Він нічого мене не допитував. Психологічний фон створював. Крик, матюки, не розбереш, на чию адресу він матюкається, те обзивання через букву "б", через букву "п" і там Бог знає що. Знов забрали мене в камеру і, здається, пройшов день, може, два. Знаю, що це був десятий день мого сидіння. Значить, це було тринадцятого лютого тисяча дев'ятсот п'ятидесятого року. Це я точно пам'ятаю. Я вів таку свого роду хронологію, але в пам'яті. Я мав дуже добру пам'ять. Не хочу хвалитися, але то було моє багатство... Колись, незадовго вже до смерті мамці, ми сиділи там з мамцьою, розмовляли всіляке, мамця каже: "Бач, сину, ніякого ми тобі спадку не лишили, ніяких маєтків, всю нашу родину розгромили, понищили всіх". З нашої найближчої родини, по суті, загинуло 17 душ, розумієте, починаючи – батько, старший брат, вуйко Іван, вуйко Тодорко з їхніми сім'ями. Хто загинув на засланні, хто загинув від голодомору тридцять третього. Ну, одним словом, біда. Ну, то такий ліричний відступ, вибачайте. І от тринадцятого лютого заходять: "С вещами!". З якими "вєщамі?". У мене ні бушлата, тєлогрєйка – все на мені. Як казали в Древньому Римі, омні амеа мекул порто – все своє ношу при собі і на собі. Ха-ха! Так і я. Колись трошки захоплювався латиною, коли вчився у Чернівцях, тоді покинув, бо то зайва нагрузка, потім я подумав: навіщо мені тої вже латини? Ну, то так, між іншим я кажу. І виходжу, виводять мене за зону, за вахту, стоїть "воронок", біля нього аж п'ять вертухаїв. Ну, всі краснопогонники, з конвойних військ. І валяються лопати, ну, такі шанцеві, ті, як вони називаються, сапьорні лопати, знаєте, на довгих держаках. "Заходи!". Я заліз в ту буду, а там десь в'язень чи в'язні, тобто там більше нікого не було, посадили мене одного і відразу закрили такі гратчасті двері, і тут спереду мають сідати. А ні, перепрошую! Бачите, я вже почав забувати. Ще мене не загнали туди в "воронок", починають кидати туди ті лопати, кинули туди п'ять чи шість тих лопат. "Да хватит! Что, на одного не хватит этих лопат?!". Розумієте? Вони мене везуть вже десь розстрілювати, закопувати живцем. То такий психологічний... Я собі думаю: йолопи ви, йолопи! Поки що я вам потрібний живий, хочете ви цього чи не хочете, бо як ви посадили по такій справі, то ви будете вимотувати з мене душу і нерви, але я вам ще потрібний живий, ви мене ще не будете ні розстрілювати, ні закопувати. Я не настільки дурний, щоб я розплакався, або просився, або що. Ну, вони дурні. Розумієте? Накидали тих лопат, потім закрили ту хвіртку, посідали вдвох у кабіні, трьох сіли спереду – поїхали, вйо! Я думав, що поїдуть, буде якась інсценізація розстрілу, будуть закопувати в яму, чи щось... Ні, привезли мене в так званий знаменитий на Інті ШИЗО, штрафний ізолятор. На той час це вже була як внутрішня слідча тюрма Управління МГБ Мінлага СССР. Я мав звичку, де б я не був, вивчати навколо себе обстановку. От така вже в мене була звичка. І це, між іншим, добре, що я це робив. І завели мене в камеру так само номер два. Вєртухай був "комік". А там переважно всі наглядачі були "коміки" – не в тому розумінні, що вони коміки. А то народність комі. Такі невисокі комі. "Захади!". Застав там старшого мужчину якогось. Так відразу глянув, бачу, то є людина інтелігентна. І я пізнаю з обличчя. Я не є там якийсь психолог чи Бог знає, але орієнтуюсь по фізіономіях непогано. Глянув на людину – я можу з нею говорити так чи говорити так. То мене життя навчило. А десь там начитаний з цього. Ну, то інша тема. Ну, я привітався, сказав: "Добрый день!". – "Добрый день!". –"Кто вы, что вы?". – "Да я, меня две недели назад арестовали", — він каже...".
Магнітофонна плівка добігла кінця. Диктофон клацнув. Я переставив плівку на інший бік, включив запис – але зазвучав якийсь інший голос. Я прислухався і згадав хто це. Років зо два тому брав інтерв'ю в теперішнього дрогославського міського голови, а продовження запису розмови Брушнівського було десь на іншій плівці.
Втома навалилася на мене. Був злий на себе, що вчасно не доводив розпочаті справи до кінця. Подумав, що добре би було розшифрувати всі розмови з Брушнівським до кінця, видати їх окремою книжкою. Усміхнувся сам до себе. А гроші? Хто тепер мені на це дасть гроші?
40
Тіберій Маркович Германсдерфер був на сьомому небі від щастя: знайшовся його Вітя, його єдиний і улюблений син!
Коли зателефонувала ота студенточка, ім'я і прізвище якої він одразу забув, і повідомила, що Вітя їде з ними до Києва, він не міг второпати що й до чого. Професор накинувся на неї: мовляв, навіщо було тягнути з собою нещасну дитину? Він вилаяв студенточку на чому світ стоїть. Коли ж вона йому все розтлумачила як було насправді, у нього не знайшлося мужності попросити в неї пробачення – і тепер його пік сором.
Але з усього цього виходило, що тепер йому, старому й хворому, необхідно пертися до Києва, у самісінький центр революційних подій, аби визволити своє дитятко з біди.