А це, кажуть, ознака найвищого щастя.
Тоді-то я подумав: люди, з якими ми стрілись і в яких такі чарівні танці, життєлюбна музика й пісні, не можуть бути злими.
Тієї ночі, мабуть, кожен із нас про себе вирішив: нам не те що уникати — навпаки, якомога швидше слід шукати зустрічі з полінезійцями.
Розділ п'ятнадцятий
З ОСТРОВА НА ОСТРІВ
І зустріч відбулася.
… Усе в житті має свій початок і свій кінець. І двічі, як висловивсь мудрець, в одну річку ступити не можна.
Сьогодні ми відпливаємо з Кілі-Кілі, залишаємо острівець, що став для нас, хоч і ненадовго, все ж пристановищем, гаванню після отих пригод на морі. Ми разом з ним вистояли бурю, ділили незгоди і веселі дні сонячної тиші. Та сюди вже не повернемось. Тому — зізнались друзі — сумно, млоїть відчуття втрати. А мені ще й світло, на серці радість!
Ви, може, помітили, як часом незначний випадок серед простих і звичних речей, буває, робить для нас несподіване відкриття. Здається, раптом настає прозріння і ми тепер усе бачимо в іншому світлі, ніби дивимося на нього зсередини.
Трапилось таке й зі мною.
— Морські зірки, — заявив Паганель, — то цілий світ загадкових — від крихітних, в кілька сантиметрів, до півметрових велетнів — і ще не зовсім вивчених створінь. Пам'ятаєте, — звернувся він до мене, — казку про Кощія Безсмертного? Так от, його сікли-рубали, а він оживав і оживав, бо смерть була захована десь під дубом, у ящику. В тому ящику, як оповідає казка, сидів заєць, у зайці — качка, в качці — яйце, і лише в яйці ховалася Кощієва смерть. А морські зірки, якщо їх навіть порубати на шматки, не загинуть: з кожного промінчика неодмінно виросте нова зірка. Проте я хотів би звернути вашу увагу на інше…
Він запевнив нас, що зіркам нічого не варто розкрити скойки черепашки.
— Вони, — сказав Паганель, — діють тихою сапою: спочатку прилипають до м'язів того молюска, потім пожирають його всього. Та ще дивовижніше поводить себе, — додав природознавець, — зірка акантастер, прозвана терновим вінком. А втім, — загадково підморгнув він, — побачите самі.
Друзі розбрелися по острову: одні ще раз пошукати — може, де-небудь завалялись — горіхів; інші — вудити рибу. Наталка поралася біля гербарію, пакувала його в дорогу.
Я, за порадою Паганеля, подався до лагуни — туди, де, прямуючи в океан, починалась протока.
— Далеко од берега не відходь! — наказувала Наташа. — Настає приплив, тебе може потягти хтозна й куди.
— Ет! — відмахнувсь я. — Теж мені опікунша — рибу плавати учить. — І я весело пірнув у лагуну.
Вода була прозора й тепла. Видно піщане, все в зморшках — сліди, залишені підводною течією, — дно, коралові сади довкруг, на які від мене, ніби од велетенського птаха, падала видовжена, рухлива тінь.
Пливти приємно й радісно.
Я, мабуть, повинен був народитися мешканцем моря. Бо скільки б у ньому не бовтався, воно ніколи не набридає. І завжди після солоної купелі прибуває сил. Ще в дитинстві, пам'ятаю, односельці, забачивши мене, посинілого, біля ставка, говорили:
— З цього хлопчика скоро верба проросте. Окань якось теж пожартував:
— Їй-право, в Солоного зябра! — і помацав мене за підборіддя.
— Людина-амфібія, — сказав Мотовило.
Ну, та все то — жарти, яким я, одначе, своєю водолюбов'ю даю привід.
Я пропливав зараз там, де ми тоді пірнали з Журавкою удвох.
"Моана", як і раніше, лежала, увіткнувшись носом у смарагдові зарості. Серед них паслися зграйки мільки, крупніша риба. Торпедою вилетівши з-поміж скель, шугали всюдисущі кальмари. Мабуть, ураган, що наганяв з океану хвилі, піднімав над протокою вал та захлюпував острів, сюди не дістав — я угледів той же, що й минулого разу, підводний пейзаж, те ж пишне коралове буйноквіття.
Приплив хоч і почався, але течія струмувала тихо, ледь-ледь зносячи мене вбік. Перебороти її поки що було легко — варто лише зробити кілька порухів руками й ногами. І я, минувши "Моану", поплив до гирла протоки.
Скелясте дно з кам'яними терасами скінчилось. Воно поступилося місцем широким рівним лукам, внизу по яких довгим рівчаком тяглася глибока горловина прірви.
Всюди росли корали — гіллясті, лобаті або пласкі, як печериці. Їх світло-коричневий характерний відтінок впізнаєш відразу. І раптом серед цих квітучих заростей в око впали незвично білі плями. Одна химерніша за іншу, вони плішивими, огидними лишаями вкрили дно. Колись квітуче коралове галуззя з численними барвистими відтінками було тепер знебарвлене, позбавлене життя: шкірилось рідкозубо, пагорбилось вапняковим гряддям. Ні травинки водоростей, ані щонайменшої мільки — мертва, пустельна земля. Так пожежа або суховій нищить дорідну ниву, залишаючи по собі мертве згарище.
Я підплив ближче, повис, розпластавшись, над підводною пустелею.
Що воно? Подекуди серед цих плям лишилися живі коралові зарості, і на них, присмоктавшись довжелезними променистими відростками, лежали великі темно-сірі морські зірки. Зверху всіяні гострими шпичками, вони були схожі на примарних павуків.
Там, де ті павуки присмоктались, все живе зникало. Зірка — а це була вона, акантастер! — вивернувши і просунувши через рот шлунок, прилипала ним до крихітних коралових поліпів і всі до останнього поїдала.
Я просунув під акантастер палицю, відірвав її од грунту і перекинув горілиць. На місці колишніх коралів забіліла зірчата лисина, а тіло хижачки знизу покривали ще не перетравлені поліпи.
Так ось що мав на увазі Паганель!
Цей терновий вінок справді ненажерливий. Вторгається в коралові займища, нищить їх. А голі вапняки потім легко кришаться хвилями. І маєш: дивовижний витвір природи — кораловий риф — зруйновано. "Невже акантастри такі всевладні, що безкарно чинитимуть зло?!" — подумав я. Адам Варфоломійович, пригадується, щось говорив про молюсків тритонів. Я бачив їхні черепашки. Вони незвичайної краси — гостроконечні, з двома широко розтуленими пелюстками-дверцятами, що відкривають вхід у середину казкової перламутрової хатинки. Єдиний, хто поїдає хижих зірок, сказав Паганель, це невеличка креветка гуменокера і тритон. Але останнього стало обмаль.
Терновий вінок псує рифи, люди ж, у свою чергу, сприяють цьому руйнуванню, визбируючи для своїх утіх черепашки тритона.
Захоплений невеселими думками, я пропливав, раз у раз поринаючи, над пустельними займищами.
— Солоний, Солоний! — почув раптом, випірнувши на поверхню.
Оглянувся — на березі стоїть Паганель, жбурляючи грудки в затоку, а до мене чимдуж пливе, вимахуючи руками, Наташа.
— Сюди! Швидше! — крикнула.
Я не зрозумів, чого вона волає. Та все ж підплив ближче.
— Бачиш? — боязко показала на плесо.
За кілька десятків метрів від нас з води витикалися скошені, мов трикутний парус, плавці. Акули! Мене кинуло в дрож. Що робити?
Потім, згадуючи цю пригоду, ми пожартуємо з Наташиного переляку і з того, як я, уздрівши плавці, кумедно рвонувся вперед. Те буде пізніше… А зараз нам не до жартів.
У спіненій воді акул ставало дедалі більше. Описуючи широкі півкола, вони готувались до нападу. На бистрині саме плавав косяк золотої макрелі, і хижа зграя, звичайно ж, уже обрала для себе жертву.
Ось над хвилями щось хвостато плеснуло, потім, віялом розпорошуючи бризки, впало на воду — там ураз розпливлася багряна пляма.
Перед моїм внутрішнім зором одна страшніша від одної промайнули картини — те, як акули нападають на людей. Я вже бачив когось без рук, без ніг. Та й себе бачив калікою, — навіть помацав машинально, чи цілі ноги.
Блискавкою майнуло почуте чи вичитане десь: коли нападає акула, слід збовтувати воду, плескаючи по ній руками. А ще (це вже в останню мить, перед самим нападом) влучати у найвразливіше місце на тілі хижачки — в акулячі очі.
Ну, воду я збурюю й так — страх та інстинкт самозбереження додає сил. А от як бути з очима, не збагну. Поки я їх намацаю, акула мене проковтне — хоч, здається, ще не було випадку, щоб акула ковтнула людину живцем, — вона її розтерзує.
Тигрів південних морів — так ще звуть акул — завжди супроводжують маленькі, смугасті, як зебра, рибки-лоцмани. І не лише супроводжують, вони показують шлях до жертви, — тому й звуться лоцманами, або поводирями.
А зараз переді мною серед коралового густолісся сила-силенна різних рибок. Хоч вони й не смугасті — через переляк їх і не роздивишся як слід! — я всіх вважаю акулячими лоцманами, через що й гамселю по воді руками й ногами. А ще, мов на курей, кричу:
— А киш, киш, здохли б ви!
Наташа пливе наввимашки поруч. Вона трохи випередила мене, теж щосили орудує руками, але рухи її чіткіші, і довкруг менший вир та колотнеча — гладінь води ледь-ледь поморщена брижами.
— Швидше, швидше! — підохочує Паганель, не перестаючи кидати груддя.
Його "артилерія", мабуть, влучає в ціль — акули одна за одною починають відпливати далі, і відстань між нами збільшується.
Помах, другий — і ми на березі. У-ух, яка втома! Голова паморочиться, серце бухкає молотом.
— Ну, що, доплавався? — перепитує Наталка. — Теж мені дурень — поліз чортові в пащу, — свариться вона, розкидавши поруч зі мною руки.
— Спасибі тобі… — тільки й знаходжу, що їй відповісти.
— Дякуй Адаму Варфоломійовичу, — скромно відповіла моя рятівниця. — Це він угледів акул.
Він чи не він, але я сповнений вдячності до тебе, Наталко! Он яка ти, наша непримітна супутниця. Глянеш — ніколи не скажеш, що таке мале, худеньке здатне на відвагу. А бач, не побоялась — аби мене виручити з біди, кинулась акулам ледве не в саму пащу.
На цьому острові і взагалі в плаванні серце, мабуть, грубіє. Та нині я відчув, як у ньому ворухнулося щось тепле, ніби огорнула ласкава хвиля. Я з ніжністю глянув на дівчину.
— Ми вас кликали, гукали, а ви, — дорікав Адам Варфоломійович, — либонь, дуже захопилися терновим вінком. От Наталя Кіндратівна і кинулась у воду.
Невдовзі з усіх усюд зійшлися друзі. Тільки й розмов, що про акул.
— Мабуть, жижки затряслися, коли угледів плавці, — піддражнював мене Мотовило.
— Останнім часом Солоний без витребеньок обійтися не може, — докинув боцман. — Навіть Мотовила обскакав… А Наталка — молодець! Обов'язково доповім про це капітану, — пообіцяв він.
— Ще б пак! Як же їй не бути такою, — не переставав лихословити Мотовило. — Вона спить і бачить Солоного в ореолі героя. Ах, ах, ідеал, бездоганний, "Сіндбад-мореплавець"! — ущипливо закінчив він.
"Патякай, патякай! — подумав я.