Концепція "Третьої теорії" Ховрашкевича набирала своєї чіткості, і тепер Ховрашкевичу здавалася такою стрункою, як телевежа над Кобилятином-Турбінним.
— Селекційний процес,— казав Ховрашкевич,— починається з вивчення похідного матеріалу. А для створення нових видів ми повинні використовувати різних тварин. І головне, я вам скажу, треба застосовувати різні методи гібридизації. То основне в нашій роботі...
У зміні середовища Ховрашкевич вбачав також причини мінливості видів. Прямий вплив умов навколишнього середовища на організм він трактував по-своєму і вже виношував нову ідею — майбутній шепеон схрестити з хамелеоном. Хамелеон мав сісти під макет у вигляді шепеона. Такий макет обіцяв виготовити Чигиренко-Рєпнінський і розмалювати як живого. Хамелеона збиралися посадити туди, а наївний шепеон мав зобов'язання покрити його. Або ж навпаки: хамелеон покривав шепеона.
Такі шапки готувались спеціально для жінок будь-якого віку. Маючи на голові цю розкіш, дама могла відповідно до кольору навколишнього середовища міняти й колір своєї шапочки чи капелюшка. Скажімо, в лісі капелюшок набирав зеленого кольору. В полі, у жнива, ставав би золотим, на трамвайній зупинці — червоним, а в небі чи на воді — кольору неба чи моря. Ховрашкевич цю ідею тільки виношував і своєю таємницею не ділився ні з ким. Поки що його турбували шепеони.
Уже тоді він вивів формулу, зробив підрахунки. Коефіцієнт корисної віддачі для народного гоподарства, наприклад, мав становити близько 10 мільйонів зекономлених ниток, якими земну кулю можна було обснувати по всіх паралелях і меридіанах. Майбутні шепеони мали ще й ту особливість, що за їхнім віком можна було визначити розмір шапки. Схематично у майбутній дисертації Ховрашкевича це виглядало так:
Шепеон однорічний = 52 розміру голови;
Шепеон дворічний = 54 розміру голови;
Шепеон чотирирічний = 56 розміру голови.
Розміри шапок з непарними числами дорівнювали піврічному віку шепеона з додатками. Наприклад:
Шепеон піврічний = 51 розміру;
Шепеон півторарічний = 53 розміру;
Шепеон віком два з половиною роки = 55 розміру і т. д.
Все, здавалося, йшло нормально — і. раптом, як сніг на зелене листя, на стіл Ковбика впала доповідна Варфоломія Чадюка. Суть її зводилася фактично до трьох слів: "Ховрашкевич споює тварин".
Того ж дня у "Фіндіпоші" з'явився наказ, персонально підписаний Стратоном Стратоновичем, в якому категорично заборонялося давати спирт тваринам у найбільш напружені хвилини в зв'язку з тим, що покоління може вийти недорозвиненим. Але Ховрашкевич намагався переконати Стратона Стратоновича, що "Фіндіпошу" потрібні не інтелект шепеонів, а добротне хутро. Та Стратон Стратонович наполягав на своєму, бо вважав, що це псевдонауково, і як гуманіст дбав про повноцінність покоління не менше, ніж про гарне хутро і свій авторитет. "Третя теорія" Ховрашкевича несподівано повисла на економічній нитці.
Сім днів і сім ночей точились дискусійні битви у "Фіндіпоші". Варфоломія Чадюка — завідуючого відділом вичинки і начинки — активно підтримував Нещадим, і вони разом доводили, що з того нічого не вийде:
— Ондатра на їжака не піде...
— Я перепрошую,— перебивав їх Ховрашкевич.— Але товариш Чадюк вас неправильно інформує. Я вже давно перебудувався — так, як ви у своїй доповідній на ім'я Стратона Стратоновича радили. Ми тепер запускаємо не ондатру на їжака, а їжака на ондатру.
— Від перестановки доданків сума не міняється,— підкинув свою бухгалтерську формулу Карло Іванович Бубон, якого для масовості теж запрошували на наради науковців.
— То вам не сальдо-бульдо,— різко урвав його Ховрашкевич.— Ми маємо справу, я вам так скажу, не з мертвими цифрами, а з живою фавною.
— Шановний,— лагідно заперечував Карло Іванович,— природа давно без нас усе відшліфувала.
— То дилетантські, а не наукові погляди. Вони ні на чому не грунтуються. Так мислить кожний міщанин Кобилятина-Турбінного...
— Шановний, я вас не ображаю,— підвівся Карло Іванович, і лисина його залосніла.— Я у Києві живу.
— Ховрашкевич,— заговорив Ковбик.— Негайно попросіть у старшої від вас удвічі людини пробачення. При всіх, зараз же...
— То, я пробачаюсь, що — наказ? — спалахнув честолюбивий улюбленець.— Чи пропозиція?
— Вважайте, що наказ і моя вам порада.— Ковбик вийшов з-за столу.— Гадаю, товариші, що наші експерименти зайшли дуже далеко, і моя така думка, що час їх уже й припинити.
Ховрашкевич вперся у свою теорію, як дишель у віз, і відстоював її. Він доводив, що Кузьма уже покрив Чаніту і недалекий той день, коли у вольєрах з'являться перші маленькі шепеони. Кузя та Чаніта й справді після маленьких доз спирту уже знаходили спільну мову, але справи кінчалися суто платонічно, чого навіть за теорією Ховрашкевича було мало. А тепер за наказом Ковбика і під недремним оком Варфоломія Чадюка доводилося боротися ще й за економію сировини, що мала запах спирту. Можливо, великий день великих відкрить і настав би. Але хто-хто, а Стратон Стратонович завжди ніс тримав за вітром, як досвідчений заєць, що відчував запах вовка чи лисиці на віддалі. Ковбик не хотів цими дослідами спотворювати справжнього обличчя "Фіндіпошу". У нього був свій профіль — соціологія, а в Ковбика свій стиль: підвести "Фіндіпош" до великого відкриття, але тут-таки перекинутися на іншу проблему.
"Щось мусить залишатися і нащадкам",— думав він, але не казав цього вголос, бо це вже було теж відкриття, а його Стратон Стратонович боявся.
РОЗДІЛ XVI,
в якому розповідається про червону ковбойку, пам'ятник Олександру Пушкіну, безпрограшну лотерею, систему Сідалковського, небажану зустріч, капітан-лейтенанта, аптекарську точність, зустріч з Ковбиком, нездорову заздрість та аристократа із Вапнярки
Дні йшли, як товарняки порожняком під вікнами Ковбика; довго і нудно. Сідалковський, який ніколи не знав, що таке журба і смуток, щодня надягав, не поспішаючи, червону ковбойку і костюм Валіко (від кепочки він категорично відмовився, як і від колеса), запихав у кишені пачки лотерей і, насвистуючи "Червону руту", вирушав у парк імені Олександра Сергійовича Пушкіна, Поет упевнено сидів на п'єдесталі, а неподалік від нього проходили страшенні і запеклі бої пенсіонерів, котрі розвивали свої аналітичні здібності. Тут билися прихильники не тільки сіцілійської чи іспанської систем, а й любителі шашок і доміно. Сідалковський дивився на них і по-доброму заздрив: "У цих пенсіонерів є все: пенсія і заслужений відпочинок. А мені відпочинок тільки сниться. Можливо, у мене в кишені є виграшна лотерея, але я не провидець, і яка з них виграшна — не знаю... Вони грають у шашки, я граю в житті. Вони сидять і думають, а я сиджу і перетворюю менш цінний папір на більш дорогий — лотереї на гроші. А чи не підключити і їх до цієї гри?"
І незабаром Сідалковський справді поставив розповсюдження лотерей на широку ногу: підключив-таки сюди і шашкістів, і доміношників. Ті і ті почали грати в лотерею, як у перші дні в спортлото.
— Система Сідалковського,— не без гордості казав він своєму колезі по продажу спортлото, з яким познайомився для компанії.— Лотерея в лотереї. Розходяться — як морозиво під час шкільних канікулів у зоопарку.
З компаньйоном було легше, а головне — веселіше. Сідалковський умів сходитися з людьми швидко, як і завойовувати в них симпатію й довір'я. Тепер він тільки подавав ідеї "товаришеві по колесу", удосконалював системи продажу і здійснював загальне керівництво.
— Розум,— казав Сідалковський,— якщо він є, можна застосувати всюди. Навіть у розповсюдженні лотерей.
Через систему Сідалковського покупці утворювали такі черги за лотереями, які можливі лише після 8 березня біля пунктів прийому склотари. "Гра у лотерею" настільки захопила всіх, що квитків просто не встигали підвозити.
— Хлопці, це вам не гра в очко,— сердито попереджав юрбу сержант міліції.— У моєму секторі не грайте,— благав він, хоч після здачі поста поспішав переодягнутись і сам брав найактивнішу участь у цій азартній грі.
Метод у Сідалковського й справді був чудовий: того півмісяця він виконав тримісячний план, одержав преміальні і навіть усну подяку від адміністрації центральної ощадкаси.
"Системою Сідалковського" зацікавилось і Міністерство фінансів — не менше, ніж капітан Саприкін. Сідалковський був занесений у список республіканського управління "Спортлото", де навіть одержав перехідний кубок з погруддям Андрія Біби та фотокартку з автографами дублерів київського "Динамо".
Так удруге прийшла до Сідалковського, як пишуть у газетних нарисах, не гучна, але несподівана слава. Газети, щоправда, цього разу не повідомляли про його досягнення, але про Сідалковського поширювались усні легенди майже в усіх районних ощадкасах. Одні запевняли, що він син прихованого мільйонера і ті лотереї скуповує сам для колекціонування, як шедеври епох. Інші — що він хоче придбати автомашину "Жигулі" з холодильником на власні гроші, а зробити вигляд, ніби виграв у лотерею. Бо, мовляв, боїться розкрити себе як спадкоємця багатого дядечка, котрий недавно помер чи то в США, чи то в Канаді.
Слава про Сідалковського, як і розповіді про нього, докотилася аж до трамвайно-тролейбусного управління, що містилося на протилежному кінці міста від ощадкаси, до якої він був прикріплений. "Делегати" приїхали до нього негайно, щоб запозичити досвід. Це тішило самолюбство Сідалковського, і він, звичайно, охоче з ними поділився — навіть на громадських засадах. Сідалковський був великодушний. Мав він декілька запрошень і з автобусних парків. Тут йому пропонували ставку водія-ударника і звання почесного члена колективу тільки за ідею: як найшвидше розповсюджувати місячні проїзні і абонементні талончики, стоячи на вулиці під парасолькою. Сідалковський вирішив був дати один показовий сеанс масового розповсюдження автобусних талончиків. Зібрав, звичайно, навколо себе стільки людей, скільки збирає лише автоаварія або дитина, яку залишили батьки. До Сідалковського важко було проштовхнутися навіть міліції — настільки зріс підвищений інтерес до талонів, що стали безпрограшними, як лотерея.
Все йшло нормально, якби не дві "парашутистки", що звалилися на Сідалковського, мов дві снігові брили з висотного будинку.
— Ти ба...