Я спочатку не могла згадати, де її бачила. Як вона опинилася тут, і знову з дитиною! Треба її розшукати негайно. Танечку, Танечку забрала!.. Надечко, дзвоніть негайно в Облздороввідділ, та ні — у вас же є документ, там мусить бути прописана її адреса.
Адреса була — виселок, недалеко від міста. Увечері Мелася Яремівна зі мною поїхала туди, але адреса і документи виявилися фальшивими, бо ця жінка жила там дуже короткий час, рік тому, її справді бачили тоді з дитиною, але вона зникла невідомо куди. Сусіди по квартирі теж змінилися. Ми заявили про все в міліцію і ні з чим повернулися додому.
Саша повернулася другого дня і дуже сердилася на Підгайну, бо таких справ вона не мала права самостійно розв'язувати. Мелася Яремівна кляла себе, що пішла невчасно в аптеку. Але чудна жінка — хто ж знав?
Вона, ніби виправдовуючи себе, весь час приказувала:
— Юзику і Вадику негайно потрібна була глюкоза. Негайно. А у нас вся вийшла, тому я пішла.
Нам усім було страшно за Танюшку. Мало що ця авантюристка може ще викинути.
І от уже весною, якраз через кілька днів, як забрали у нас Валюшку, у нас в саду на східцях альтанки ми знайшли Танюшку. Її помітив садівник і прибіг нам сказати. Він не знав, що це Танюшка, куди йому всіх дітей знати! Він тільки сказав, що в альтанці дитина. Ми побігли. Мелася Яремівна, незважаючи на свою огрядність, бігла захекавшись попереду. Нагнулася над сплячою дитиною і скрикнула:
— Надіє Петрівно, Софо, Зіно, — це Танюшка!
Справді, це була вона, ми всі її одразу пізнали. Дуже схудла, у ватяній старій ковдрі, але наша Танюшка! Навіть ще в сорочечці з "Дитинки". Ми її одразу викупали, переодягли і помістили в карантин, — невідомо ж, де вона була і що з нею.
Мелася Яремівна всі свої вільні хвилини її з рук не спускала, прицмокувала, чучикала і страшенно раділа.
Подзвонили Саші, Саша увечері прийшла — теж її взяла на руки.
— Ну, ти, де була?
— Ла-ла! — лопотіла Танюшка.
— Ти до діла скажи, де була, що бачила?
— Дитина правду бачить, та не скоро скаже, — підперши рукою голову, мовила Мелася Яремівна, перефразовуючи відоме прислів'я. Але тут це було до речі. Справді, коли б Танюшка могла вже нам все розказати, що бачила за цей час. Але вона сміялася, лопотіла і дригала ніжками.
— Худенька, але нібито здорова, — зауважила Саша. — Ну, а я гадаю, що це не кінець історії цієї загадкової панни, — сказала вона, вкладаючи Танюшку в ліжко.
Справді, це був далеко не кінець. Місяців за два Танюшка була знову нашою гордістю, бігала, вимовляла перші слова — показувала портрет Леніна. Звичайно, і для мене, і для Меласі Яремівни було ясно, що то зовсім не її мати. На обличчя вона була дуже гарненька — світле волоссячко, чорні брівки і чорні очі.
Нам було шкода віддавати. Але прийшла дуже хороша пара, чоловік і жінка, вже літні, обидва працюють.
Він ніяково оглядав стіни нашого будинку великими чорними короткозорими очима.
У короткозорих завжди трохи дитячий вигляд, такий щирий, безпосередній. Він мені одразу сподобався, і я сама сказала Меласі Яремівні:
— Давайте дамо їм нашу загадкову панну — у неї теж чорні очі і брови такі... дугами. При польоті фантазії вони навіть будуть певні, що вона схожа на батька, і їм буде приємно.
Справді, коли вони побачили веселу, розумну нашу Танюшку, вони вже ні на кого не хотіли дивитися, хоча вибирала жінка, а чоловік лише дивився, але сказав спокійно: Танюшку.
— Вона дуже культурна, інтелігентна дівчина, — сказала солідно Мелася Яремівна.
Чоловік і жінка переглянулися. Куди їм зрозуміти, що Мелася Яремівна і на тримісячного пуцьверінка іноді каже з захопленням: "Який культурний, який інтелігентний, на руках ніколи не намочить!" А ми вже звикли до цього.
Танюша викликала захоплення своїх нових батьків тим, що показала круглою з ямочками ручкою портрет і сказала:
— Лені...
— А це тато. Тато, — сказала жінка і посадила дівчинку чоловікові на руки.
— Тато!.. Та-то! — повторила, усміхаючись, Танюшка, і чоловік почервонів, як дитина, і незграбно пригорнув Танюшку до себе.
Ми їм, звичайно, не розказали нічого про загадкові історії з Танюшкою, і Саша потім сказала, що ми добре зробили, що саме Танюшку віддали. Цих людей вона знає, — це дуже благородні, милі люди, і, звичайно, Танюшка ніколи й не знатиме, що вона не їхня.
Минув час. Саша була у них в гостях, казала, що батько умліває там за нею ще дужче, ніж мати, ходить навшпиньках, коли вона спить, і коли вона чхне або кашляне, одразу дзвонить Саші, хвилюється і готовий скликати цілий консиліум. Ми заспокоїлись.
І раптом учора вранці приходить та сама жінка, що забрала її у мене. Вона одразу, як побачила мене, почала істерично кричати, що у неї вкрали дочку і що вона буде шукати по всіх будинках для немовлят (знала, з якого починати!).
Я лишила її в кабінеті з черговою сестрою, а сама швидше в ізолятор, де була Мелася Яремівна.
Мелася Яремівна спалахнула, але не розгубилася.
— Надю, ідіть поговоріть з нею. А я одразу з сусіднього будинку подзвоню Олександрі Самійлівні, хай вона вже сама вирішує, куди повідомити.
Саша приїхала в машині з міліціонером, і жінка поїхала з ними... Мелася Яремівна каже, що тепер може розплутатися багато ниточок... Але навіщо, навіщо вона то брала, то підкидала Танюшку? Цього я ніяк збагнути не могла!
— По-перше, я думаю, — сказала Саша, — вона використовувала дитину для того, щоб мати додаткові картки, допомогу, а по-друге прикривала нею якісь свої темні діла, які тепер розплутають. Підкинула ж її, коли та їй заважала. Танюшка, я певна, була для неї як ширма.
— Я певна, що вона й раніше так визискувала дітей, — додала Мелася Яремівна. — А те, що вона і зараз шпигунка і зв'язана з Фогельшею, — даю свою голову відтяти, коли не так.
Депутат міськради
Галина Олексіївна була дуже горда з свого першого депутатського доручення. Як депутату міськради, їй доручили обстежити харчування і обладнання трьох дитячих будинків. Вона дуже уважно вислухала інструктора, записала у блокнот всі питання і вирішила три дні після репетицій присвятити цій справі.
Один будинок вона знала, бувала там на святах. Це був будинок для обдарованих дітей.
Діти вчилися в музичній, художній, хореографічній школах, а жили в цьому будинку.
Власне, в душі Галина Олексіївна не дуже була згодна з ідеєю створення такого будинку.
— Що за розсадник талантів! І навіщо прищеплювати дитині змалку, що вона — талант. Кому це на думку спало!
Таня її трохи заспокоїла:
— Нічого, мамо, хіба погано, що діти ці в дуже хороших умовах, адже на цей будинок відпускають більше коштів.
— Хіба що так! — знизала плечима Галина Олексіївна.
Діти справді там були в кращих умовах, ніж інші. На свята, в театри, в Палац піонерів їх приводили гарно вдягненими, у них було посилене харчування, будинок теж був дуже причепурений.
— Ну й добре, — сказала Таня, побувавши якось з матір'ю і Андрійком па традиційній ялинці. — Адже всі вони сироти. Це прекрасно, що вони так живуть! І коли хоч кілька вийде справжніми талантами — і те гаразд.
— Але розумієш, Танечко, — хвилювалася Галина Олексіївна, — справа ж не тільки в святах і в мережаних платтячках. У такому будинку потрібний зовсім особливий дух і тон: вихователі мусять бути особливо обізнані в мистецтві, любити мистецтво, і діти мусять рости в атмосфері такої любові. Ну, правда, поки що я нічого не маю права сказати — я бачила дітей лише на олімпіадах та на ялинці. От тепер піду і подивлюся.
Діти зустріли актрису шумно і радісно. Ні, вони були веселі, здорові, годували їх добре, одягали їх — коли б у кожній родині так одягали, — подумала Галина Олексіївна. Але побоювання її справдилися.
Директор дбайливо стежив, щоб діти мали хороший вигляд, щоб на свята приїздили почесні гості, щоб на олімпіадах займали перше місце — але далі цього його турботи не йшли.
"Ну що ж, — подумала Галина Олексіївна, яка любила скрізь знайти перш за все щось позитивне, — він турбується про це, як директор, цілком природно. Сам він, звичайно, нічого спільного не має з мистецтвом, але створює потрібні умови для дітей".
На превеликий жаль, виявилося, що і серед вихователів не було людей, захоплених музикою, або театром, або живописом. "Старші діти розбираються і цікавляться цим більше, ніж вихователі, — зауважила про себе Галина Олексіївна, — так не годиться. Невже не можна було підібрати людей — ентузіастів цієї справи?"
Прикро вразило її те, що за час існування будинку змінилося три директори, два завпеди, без кінця мінялися вихователі. "Може, я нічого не розумію, — подумала Галина Олексіївна, — але хіба ж можна так виховувати дітей, вони хоч і в якомусь привілейованому становищі серед інших, а насправді дому в них нема".
Її вразило, як холодно казав завпед про старших: це переростки, ми клопочемось, щоб їх забрали від нас.
— Але ж вони ще вчаться в школі, треба їм дати змогу закінчити, набути певну спеціальність.
— Але ж їм уже по шістнадцять і сімнадцять років — не можна їх тримати в одному колективі.
Чому не можна, Галина Олексіївна не розуміла. "Адже в родині ростуть діти і старші і маленькі разом", — думала вона.
"У директора відповідальність лише за зовнішній вигляд перед міністерством, перед гостями, — констатувала вона з жалем, — і ніякої відповідальності перед кожною дитиною. Для нього аби гарненька Жанночка, Леся, Ніна мали успіх на олімпіаді, а що буде з ними далі — вони просто не замислюються. Звичайно, годують та одягають добре. Обладнання? Могло б бути, ні, навіть повинно було б бути кращим — не таким випадковим, позбавленим будь-якого смаку. Якщо це вже "розсадник талантів", так треба ж, щоб усе сприяло цьому. Невже художники відмовилися б оздобити цей будинок, невже не можна повісити хороші картини, копії кращих майстрів, гравюри, портрети наших видатних людей мистецтва?"
І, здавши звіт до оргвідділу міськради, Галина Олексіївна вирішила подзвонити міністру освіти — поговорити з ним щиро з приводу цього будинку.
— Адже я з ним знайома, — сказала вона Тані. — Він бачив мене в "Сніжній королеві", коли я грала Герду. Чому мені не подзвонити?
— А головне — ти ж депутат міськради! — засміялася Таня. Другий будинок був для глухонімих дітей.
Це був зовсім, зовсім інший будинок...