Обірвана, боса, голодна колона Ковтюха нічною атакою взяла неприступні позиції; продравшись козячими стежками, обійшла місто з півдня, захопила порт, змела грузинську дивизію, взяла 16 гармат, десять кулеметів,., кілька тисяч гарматнів і 300 тидяч набоїв до Гвинтівок.
Але бойові обставини гнали армію далі й далі, через гори, до своїх. Що швидше, то більше надії на успіх, щоб дені-кінці не могли замкнути її в кам'яних коридорах гірських перевалів, з Кубані й з моря.
Обози біженців пройшли до Туапсе понад 250 верст важкою кам'янистою дорогою та пісками, під палючим південним сонцем. Худобу поїли. Третина коней подохла з голодухи й утоми. Люди, обірвані, засмажені, виснажені, брели з оклун-ками Й дітьми за плечима. Проте, після коротенького відпочинку вирушили далі, в гори,.— швидше, швидше до-своїх.
Вузенька соша гадюкою випиналася на узгір'я, поміж убогими полями знятої кукурудзи. За ними хмурі, суворі, кам'яні стіни ледве розступилися, щоб пропустити ущілинами вузеньку, але довгу-довгу бинду людей. Камінь і небо. Камінь і спека. Тільки містинами—невеличкі гірські долини, з убогими перелісками, де попадалися дикі кислиці.
Ішли, не спиняючись, щоб швидше вийти з голодного краю, за перевали. їли траву, коріння, зелені кислиці. Жували хворими закривавленими яснами стебла кукурудзи для дітей. Мерли діти, дохли коні. Діди, батьки й матері перекладали на власні плечі деяке майно й малечу та йшли, йшли, з малими перепочивками далі й далі, вище й вище, падаючи з утоми. Одяг порвали на лахміття, взуття стерли на клапті. Півголі й босі ступали порепаними, в кров порізаними ногами.
Над валкою стояв слабий дитячий писк і стогін хворих,, що тонув у рипінні коліс, у гармидері натовпу:
— Ма-мо!.. їсти!..
— Голубчики... пити!.. Хоч краплиночку!..
Бійці були не кращі... "Чорна хмара",— так прозвали біл генерали цю дивовижну армію. "Чорна хмара" сунула через гори, спасаючи своє життя й гартуючись до дальшої жорстокої боротьби.
Короп виснажився й захворів на малярію. Ішов з Улянкою за своїм возом, чорний, як мара, ледве плентаючись. Плоха селянська конячка давно здохла. Добрий козацький кінь уїздився в голоблях і падав з ніг під порожнім возом. Жалко було кидати бідняцькі манатки, нажиті з діда — прадіда, але все поскидав Корощдорогою. Тільки б дітей довезти. Трійко.
— Мамо!.. їсти!..
Давко всі сльози виПлакано й жалі задавлено. Очі горять божевіллям і в сердці камінь. Понад дорогою — виснажені, хворі матері плазують на колінах і молять сльозами кривавими: ^
— Хоч дитинку візьміть!.. Пожалійте на бога!..
Мимо, мимо! Зціпивши зуби йдуть мимо люди й падають далі з своїми власними дітьми.
Клали старих, ізмучених людей осторонь, під скелями.
— Таточку.. простіть!.. Голубчику... не кляніть... Приміла б, на спині тягла вас, рачки б плазувала... дак несила моя!.. Сама ось — ось упаду... Дітоньки ж мої, дітоньки! Таточку мій ріднесенький!
— Не плач... доню... Іди... Нічого: мені вже — не довго... Як прийдеш до землі... хрестянської... не забувай... Дітям — онукам розкажи ... як умирали... за волю.
Ішли далі, не оглядаючись. Камінь навкруги, камінь у серці. Кидали немовлят при дорозі, щоб спасти старшеньких. А мертвий шлях усе вище й вище гадюкою. Тисячі коліс риплять, коні з сил вибиваються. Плачуть діти, стогнуть хворі,— нічого не чути. Все зливається в єдиний гармидер: чорна хмара йде.
Короп з Уляною ледве пленталися за возом, підпрягаючись на кручах, підпихаючи воза.
— Но, конячко!.. Но, любенький!.. X — р — рясь!!!
Коняка впала, висолопивши язика й кривава піна бризнула на сошу. Байдужий потік людський поплив мимо.
— Демидику!.. Голубчику!.. Ой пропали ж ми тепер, пропали!..
— Людочки. . поможіть!.. Ріднесенькі... пожалійте!.. Хоч одну дитину візьміть на воза!
Мовчки, з кам'яними обличчями й невидящими очима минають люди. Коні ледве йдуть і падають... падають...
Уляна поставила щ ноги слабенького семилітнього Василька. *
— Іди мені... Іди синку, не плач... Та не плач же, каторжний, не рви мого серця!
Двох меншеньких узяла на руки. Почепили сакви. Короп витяг із воза гвинтівку.
— Покинь. Демиде... Не донесеш.
— Мушу донести... Еге ж, еге ж... Ще спереду ворог жде.
Ішли до півдня під палючим сонцем. Василько впав і вже не підводився. Плакав, ЧІПЛЯЕСЯ за батька й молив вип'яче-ними від жаху очима:
— Ой, таточку, не кидайте мене!.. Не кидайте мене, таточку, я боюся І
Короп стояв, схиливши голову й пекучі сльози падали на гарячий камінь. Такий утішний був хлопчик... Помічник ріс батькові — матері.
Заскрипів зубами Й повернувся до жінки темний, як ніч.
— Уляно... Нічого не поробиш... Давай маленького покинемо, а я понесу Василя.
Закричала, завила не своїм голосом:
— Демиде!!! Не віддам!!! Убий мене разом із ними,— не віддам!. Рачки лізтиму, доки й ляжу, а їх нестиму!
Зірвав пошарпаний картуз і кинув об землю з відчаю.
— Уляно!.. Всі ж так загинемо 1.. Виснажимося і не дійдемо !.. Треба вибирати!..
Впала на коліна, рвала на собі волосся й голосила:
— Мене вбий спочатку!.. Я їх усіх носила, всіх годувала!.. Що ти задумав, іроде?
Вирвала з його рук чотирилітнього Івасика. Малу Варочку прив'язала на спину в оклунку,— тільки змарніле личко з почорнілими губами виглядало. Пішла далі спотикаючися. Хворий Демид посадив на плечі Василька, прив'язав ремінем.
— Держись, синку!..
— Ма — мо!.. їсти!..
Мовчали. Ішли кам'яною, розпеченою сошою, козячими стежками навпростець, над урвищами, далі й далі, через перевали, до Майкопських долин, до землі рідної, кубанської.
Падали з ніг і знов підводилися. Падали й несли трьох дітей.
— Демиде!.. Далі я не можу!..
— Уляно!..
— Мужу мій... Убий нас усіх!.. Однаково помремо... Убий нас, любий, і йди далі!.. Іди, щоб помститися... за
все . .
— Що бо ти кажеш Відпочинь трохи. Ми не відстанемо,— ззаду йдуть іще слабіші... А тільки. . (Він нахилився до неї)... Івасика треба покинути...
Плакала й стогнала:
Убий мене, Демиде!..
— Слухай.... У нас — два сини. Всіх не донесемо. Як пропадеш ти або я, однаково всі поляжуть трупом. А так — буде легше.
Билася с розпачі головою об землю:
-— Демиде!. Боже ж мій ! —. Демиде!..
Зомліла й так лежала над сошою. А мимо — довгою бин-дою вози й виснажені, голодні люди.
Короп узяв на руки малого Івасика й поніс, хитаючись, за скелі, над кручу. Сухе було, як тріска, а голова бовталася на тоненькій шийці. І очі, великі, мученицькі очі, на спаленім сонцем обличчі. Обхватило рученятами батька за шию.
— Тату!.. їсти!..
— Пожди синку, пожди любий ... Ось скоро, скоро ... Казав і плакав. Ішов і спотикався. І з кожним кроком —
у серце гострий цвях.
Став над кручею, Цілував хлопця й плакав. А воно дивилося'незрозумілими очима й само кривилося:
— Тат-ку...
— Прости мене, синку, прости мій дорогий!.. Я... Г-гех!!!
Чи сам кинув? Чи невмолима клята доля залізною рукою одідрала від серця й шваркнула на гострі скелі внизу? Чи то дитячий вереск розрізав повітря, а чи батькове серце розкололося надвоє?
— Івасику!.. Сину мій!.. О, будьте ж ви прокляті... Опам'ятався й швидко пішов назад: кожна хвилина дорога.
Тремтячими руками підвів Уляну. Обняв і заплакав.
— Ходім, серце. . .
Дивилася далекими, сухими очима й мовчки понесла далі Варочку. Василько ледве тримався на батьковій шиї,— його 'била пропасниця.
Вечором жували якесь коріння, їли терпкі зелені кислиці. Уляна лежала мовчки, уткнувшись обличчям у руки. Ранком вона не могла підвестися. Маленька Варочка ледве пищала.
— Демиде... Покинь мене з Варочкою ... Це ж не довго... Іди собі далі з Васильком... Я вже не можу... Івасик назад тягне... З кожного урвища кличе...
Сидів мовчки поруч, опустивши голову, обнявши коліна. А в душі — розпач і жах.
— Демидику... Однаково помремо...
— Добре. Помремо разом. Eire ж, еге ж... Я від тебе не піду-
Валка йшла мимо. Падали коні й люди. Падали матері з малими дітьми й плазували, виючи з одчаю. Трупами й кістками встилався довгий страдницький шлях. Вовками йшли далі виснажені люди.
До вечора Варочка вмерла. Мати не плакала, прощаючись із донею; благословляла милосердну смерть — визволительку. Демид одніс маленький висохлий трупик далі від дороги й Завалив камінням. Вернувся й сів коло жінки. Останні підводи проїхали вгору. Спотикаючись ішли відсталі, хворі, немічні.
Тихий вечір поплив над горами. Сутеніли внизу долини. Гірські кряжі співали німі величні хорали кришталевим просторам. Улянка отямилася.
— Демиде... Хтось стогне... То Івасик стогне...
— Ні, Улясю, то чакалки десь унизу.
— Ти не журися, Демиде... Мені вже однаково — не життя... Після Івасика, після Варочки, після всього... А ти — живи. —. Відплати за все... за всіх ...
— Добре, Улясю!.. Зброї не буде — руками рватиму!..
Зубами гризтиму !.. Ох, Улянко!..
Опівночі вона вмерла. Поцілував її в губи.
— Прости !.. Без могили, без хреста кидаю тебе так! У
серці схороню.
Поклонився в ноги й підійшов до Василька.
— Прокинься, синку!.. Підемо доганяти.
Василько лежав у жару й бурмотів невідь — що. Демид перекинув ґвинтівку за плечі, взяв сина на руки й поніс. Ішов з останніх сил. Хворий хлопець каменем тяг до землі. В скроні стукало, в грудях боліло, ноги підламувалися. Упав.
Сів і довго думав гірку думу.
Десь далеко на сході юний ранок розсунув темну завісу й глянув на скорбну постать безпорадної людини...
Пора! незабаром армія покине свою ночівлю і піде далі.
— Сину мій, сину!.. Радосте моя!..
Підвівся, здійняв кулаки до мовчазного неба й скрипнув зубами:
— О, прокляте!!!
Підняв ґвинтівку, нагнувся, поцілував Василька в лоб, одійшов кілька кроків і прицілився...
Постріл громом покотився по ущелині. Постріл розірвав повітря й плюнув у небо жахом і відчаєм.
Короп, хитаючись, пішов сошою до перевалу. Дорога побігла вниз.
*
* *
Таманська армія, загартована муками й утратами, озброєна вовчою люттю, котилася з гір до станиці Білоріченської, куди відступили з Катеринодару, під тиском денікінців, розбиті загони Сорокіна.
Тут заступили дорогу таманцям генерали Покровський і Гейман з десятками гармат і кільканадцяттю тисячами здорових нагодованих бійців. Білі загони навалилися на першу колону Ковтюха. Самовпевнений генерал Покровський прислав йому зухвалий генеральський наказ:
"Ти, мерзотнику, так тебе й так, зганьбив усіх офіцерів російської армії й фльоти, вступивши до лав більшовиків, во-рів і босяків.