Поляків, каже Чужбинський, він не любив, але до Міцкевича його якось особливо вабило. Байрона він знав тільки по деяким перекладам російським, Шевченко художницьким чуттям вгадував вагу великого мирового поета; але читаючи Міцкевичеві переклади творів Байрона, він приходив до захвату, найпаче від "Доброї ночі" ("Pożegnanie") з Чайльд-Гарольда. Він любив часто декламовати:
Teraz po świecie błądzę szerokim
I pędzę życie tułacze,
Czegoż mam płakać, za kim i po kim,
Kiedy nikt po mnie nie placze.
Кільки разів він брався перекладати ліричні вірші Міцкевичеві, але не кінчав і рвав на дрібні шматочки, щоб і пам’я-/141/ті не лишалося. Інші вірші виходили в перекладі незвичайно добре, але ж скоро хоч де-небудь здавалося йому не до ладу хоч трохи, він кидав і нівечив і попередній переклад. "Мабуть, — говорив він, — сама доля не хоче, щоб я перекладав польські вірші" 274.
І шкода, і чудно, що Чужбинський не розповів нам далі нічого про перебування у його Шевченка; не сказав навіть, чи довго він був у його і куди від його рушив. Здається, не буде помилки сказати, що з Ісковець поет поїхав до Рєпніних. Принаймні з посвячення до поеми "Бесталанный" бачимо, що 11/23 листопада р. 1843 він був у Яготині.
Д. Чалий каже, що княжна Рєпніна розповіла, що Шевченко написав його пізніш експромтом на шматочку паперу, а приводом до того було ось що. У Рєпніних було чимало гостей, ішла весела розмова, а далі, коли зразу усі якось замовкли, княжна і промовила: "Тихий янгол пролетів". Присвяченням Тарас бажав би то висловити, що він тоді тільки почав йняти віри, що янголи перебувають і на землі, коли зустрівся з Рєпніною. Далі у Чалого є звістка, що поет наш написав "Тризну" спеціально для Рєпніної через те, що вона не гаразд розуміла мову українську. Жодних доводів на се нема, а тим часом є факти, що примушують мене не вважати певною звістку д. Чалого. З листа Шевченка до Бодянського, писаного 13 марта 1844 р. 276, відаємо, що "вже три тижні "Тризна" і "Гамалія" лежать у його, щоб переслати їх до Бодянського. Очевидна річ, що, згуртовавши час, потрібний у нас в Росії на цензурний дозвіл, на друковання, брошуровання книжки і на новий дозвіл випустити її з друкарні, запевнимось, що "Тризну" писав Тарас не тільки р. 1843, але ще й до знайомості своєї з Рєпніною, а може, ще й під кінець р. 1842.
До часу перебування його р. 1843 на Україні належать два малюнки: власний патрет, поданий при книзі Чалого, і вид батьківської хати, поданий при книзі Маслова. Д. Чалий каже, що Шевченко, живучи в Яготині, написав кільки віршів 277, але на се нема жодних доводів. Принаймні мені невідомо, щоб, опріч присвячення до "Тризни", Шевченко написав в Яготині що інше.
274 Ibidem. — С. 12.
275 Жизнь и произведения Шевченка, с. 42.
276 Русская старина. — 1883. — Кн. IX. — [С. 639. Дата листа нині уточнена: 6 — 7 трав. 1844].
277 Чалий, с. 43.
Взагалі р. 1843 був у Тараса на /142/ твори доволі убогий: по-українськи "Гамалія" да по-російськи "Назар Стодоля" і "Тризна", та й годі.
З Яготина і з України Шевченко вертає до столиці під кінець року 1843. Не трудно буде вгадати, з якими думками Тарас покидав Україну. Навесні він рвався швидше покинути те "болото", де, "мов журавлі, муштровались москалі, нагодовані, обуті і кайданами окуті". Він рвався до колишнього "раю". Приязно вітали його скрізь в сьому "раю"; а проте і в Качанівці у Тарновського, і в Мосівці у Вільхівської, і в Яготині у Рєпніної, і скрізь по Україні він бачив "пекло"; да таке ще пекло, що "українським полупанком можна здивувати Данта старого". Тарас бачив, що скрізь по тому колишньому "раю" мовчать люде, "забиті в кайдани"; бачив, що "розпинають вдову за подушне", а "сина, єдину дитину, кують і в військо віддають". Бачив скрізь по Україні, що "під тином опухла дитина голодная мре, а мати пшеницю на панщині жне".
Таким чином, Шевченко, яко людина перейнятлива, з чутким серцем, яко певний і глибокий патріот-горожанин рідної України, повинен був вивезти з своєї подорожі більше журби і сумовання, ніж радощів і надії на швидше поліпшення. Побут народу труїв його трутою скорботи. Крепацтво серпом різало йому серце. Хоча він перебував і між панами, хоча де з ким з них ніби-то і сприятелився, а проте всі оті балі, бенкети, гулянки наповали йому душу гіркою трутою ! Так щиро, так глибоко любити народ, як його Шевченко любив, і дивитися, як той народ мордують — о, се велика мука для душі благородної. Се та трута, що не тільки серце проймає до самого дна, а увесь організм чоловіка труїть, робить йому світ немилим. Чужбинський каже, що думка про крепаків раз у раз мучила Шевченка і часто труїла йому ліпші хвилини 278. Сам Тарас, згадуючи про свою подорож 1843 р., писав до Кухаренка: "Був я торік на Україні; був у Межигорського Спаса, і на Хортиці, і скрізь був і все плакав. Сплюндровали нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися" 279.
І не було на Україні куточка, де б можна було сховатися Тарасові так, щоб бути з людьми і не бачити того лиха, що огнем пекло йому душу. От де, на мою думку, причина тому, що Шевченко приятелював з "мочемордами".
278 Воспоминания... — С. 11.
279 [Лист до Я. Г. Кухаренка від 26 листоп. 1844 р. — (Правда. — 1895. — № 74. — С. 143)]. /143/
Втекти йому — було нікуди; треба було болящу душу і побите серце патріота чимсь хоч на часину розважити. Треба було розваги, хоч п’яної, та розваги. В товаристві, кажуть, і вмирати легше. Шевченкові розваги треба було, се була не тільки психічна, а навіть і фізична потреба горілкою залити хоч на якийсь час той огонь, що палив душу і серце вольнолюбного українця. Я цілком розумію ті незримі Шевченковим біографам спонукання, що примушували його товаришувати з "мочемордами". Він добре тямив усю гидоту "мочемордія"; але розумів і те, що корень бідування України лежить не єдине в самих тільки панах, а в загальнонаціональній і соціально-моральній темноті і панів, і людей. Не можна йому було не тямити, що і Тарновські, і Капністи, і навіть Рєпніни — теж "раби з кокардами на лобі", раби з батьків, що вони отруєні чужоземним бюрократизмом і полудою галунів. Він розумів, що огидливе "мочемордіє" є ніби щось похоже на протест проти режиму, що буяв скрізь по Росії і несамовито приголомшував найменші ознаки волі людського духу... "Мочемордіє", наче ті деякі трути в медицині, наприклад, кокаїн, морфій, хоч і лишає в організмі недобрий слід, а таки хоч на якусь годиночку заспокоює, утихомирює біль.
От чому "мочемордіє" Шевченкове мене зовсім не дивує; а дивують мене ті біографи його, що гукають: "Що могло бути спільного між автором "Катерини" і "Гайдамаків" — з мочемордою Закревським! Як можна було Шевченковій душі одночасно єднати в собі високі ідеали поезії і паскудність товариства того, що оточало його, як-от Свічка і інші..."
Про яке-будь єднання ідеалів поезії з "мочемордієм" — ледві чи можна серйозно промовити хоч одно слово. Як само не треба говорити й про те, що усім відома річ, як часто-густо величезні таланти, навіть генії, не без гріха! Шевченко бачив і тямив, що хоч як невисоко на сходах моральних стоять "мочеморди", одначе геть більша сила "сухомордів" стоїть на тих сходах геть нижче за них. Певна річ, ще не раз, може, й не два, огортала його думка: чи не ліпше буде йому розцуратися з усіма і "сухо" і "мочемордами"; але ж де б він сховався від них, коли без них не було кутка по всій "неісходимій" Росії! Та чи не ліпше буде, чи не корисніш буде, може, думав він, не цуратися їх взагалі усіх, а спробувати хоч де в кого з них роздмухати іскру почуття волі, національного демократизму і гуманності? І бачимо, що Шевченко під осінь р. 1843 вже скептично ди-/144/виться на декого з панів і провідує тільки декого з "мочемордів". Причиною того сталося не брак привітливості й уваги до Кобзаря; ні, не яка-будь пиндючність панська відтручала його він панів, свідчить нам Чужбинський 280, а скорботне право крепацьке, що в тій чи в іншій формі лиходійній нагадувало про себе Шевченкові, воно навівало на благородну душу тьмяну хмару найжурливішого сумовання. Одначе не з усіма панами він розцурався; з тими, що здавалися йому ліпшими, він тримався, і через рік, спізнавши їх ще ліпше, обізвався до них з посланієм, благаючи:
Обніміте, брати мої,
Найменшого брата...
Благословіть дітей своїх
Твердими руками,
І обмитих поцілуйте
Вольними устами.
От з якими вражіннями вернувся Шевченко до Петербурга, до свого товариства, до любої йому Академії.
280 Воспоминания... — С. 11.
VI
Вернувшись, він заходжується тут, укупі з іншими земляками, спорудити українські спектаклі аматорів. Український репертуар тоді був занадто убогий, чи було й з півдесятка п’єс; певне, через те тієї зими спектаклі й не були споруджені. А може, піклуватися коло їх у Шевченка й часу бракувало: треба було скінчити Академію, придбати собі звання "свободного художника". Він сподівався поїхати за границю, повчитися ще там малярству.
Один з біографів Шевченка каже, що хоча у Тараса і була кебета художника, а проте "на ниві малярства трудно було сподіватися від його великих успіхів". Одначе факти і люде, більш за біографа компетентні в малярстві, кажуть нам що іншого. Правда, як було вже говорено вгорі, всемогуща сила призвання мимо волі Тараса тягла його більш до пера, ніж до пензля, одначе ж бачили ми вже й те, що й пензлем він працював з великим успіхом. Знаємо, що 29 квітня р. 1839 Академія дала йому в нагороду срібну медаль; а в вересні 1840 р. він знов бере медаль за першу спробу малювати олійними красками. Варто уваги, що малюнок сей був "Хлопець-старченя дає собаці шматок хліба". Малюнок /145/ сей показує нам не тільки реальний напрямок Шевченка в штуці, але й ті симпатії, що носило серце його до злидарів; показує ту гуманність і любов до вбогого брата, з якими він ніколи не розлучався, перекаланавши увесь свій вік. За рік Шевченко знов бере нагороду за успіхи в живописі історичній і патретній. Успіхи його були, як знати з академічної постанови, "доведені роботами його, поданими в Академію".
Не відомо, чиїм коштом сподівався Шевченко поїхати за границю? Коли коштом Академії, то знов не відомо, чому Академія не вирядила його? Хіба спинитися біля тієї думки, на яку наводить мене дещо з "Художника".