А може він і не замінований зовсім?
Наркоматські й воєнного відомства мешкання стоять навстежень, вже дочиста ограбовані. Вже спритніші лаштуються перебиратися. Хто перший захопить, той і житиме. Там, де зайняте німцями, не зачіпати, а решта — вибирай, яке хочеш. На вулиці тільки й чути про захват мешкань.
От! І це все. Ї йбогу, вже навіть трохи нудно. Дивитися, як Тихогласиха увесь час щось тягне: то матрац, то клунок, то шафу, то нікелеве ліжко. І де воно там все потахає в її халупі? Ну, ще треба протигаз занести, бо… бо під страхом смертної кари. Роза сидить уже вдома, бо Тихогласиха бачила, як на вулиці німці заарештували якусь жінку за те тільки, що запідозрили в ній жидівку. А то, їйбогу, не жидівка! То Роза вже сидить удома. Мар’яна ж вийшла пошвендяти Хрещатиком, там здати протигаза в магазин дитячої іграшки на розі Прорізної, може газету роздобути, подивитися, чи на базарі-Басарабці лежать ще ті дві убиті жінки: в чоботях, чорних ватянках, шапках, лицем до землі. Закарбувати собі ті дрібниці, з яких складаються історичні події, може кого побачити… Все ж на Хрещатику повно людей, все ж життя вже почало якось крутитися.
Суха, золота, тепла осінь. Найкраща пора року, а на цій Левашівській чогось так тепер немило, чужо. Швидше В пробігти Лютеранською та впірнути в хрещатицьку юрбу, позбутися зеленої торби із гумовим хоботом. Та за звичкою, виробленою роками, машинально завернула в продуктову крамницю на розі. Що там може ще бути? Відчинена, то чимось ще торгують. Іржава тюлька, вже кінчається. — За що йде ця війна? Чому вони воюють? — продовжують між собою розмову продавець і покупець, не звертаючи жадної уваги на Мар’яну. — Тут же, в цій німецькій проклямації, ясно сказано, що всі колгоспи й машино-тракторні станції залишаються на своєму місці. — Та я вам кажу, що більшовики й фашисти — два рідні брати. — А я думав, що це йдуть німці вісімнадцятого року… — Мар’яна також могла б вступити в розмову, так уже повелося, що цілком незнайомі люди дружно й щиро обговорюють всі свої, недавно ще потаємні, думки.
Вона так і не діждалася, щоб продавець звернув на неї увагу, запитав бодай, чого вона хоче. Вийшла та й не дійшла до середини Лютеранської, як гримнув сильний вибух. Ну, ми вже до цього звикли. Ще пару кроків — просто на неї біжать люди, залиті кров'ю. Один з мокрою, яскраво-червоною хустинкою на голові. Другий з м’ясно-червоною маскою, замість обличчя. Третій… третій у короткій сорочці, що не закриває сорому. А Мар’яні треба туди, звідки біжать, протигаз здати. Ще один, — вже на ношах несуть. Та звідки ж це?
Знизу щодуху біжать, утікають від чогось. Мар’яна бачить уже, що всі триповерхові скляні вікна універмагу "Людмера" лежать на землі, скло це люто гарчить під ногами, а Мар’яна все ж добігає до рогу. Всі біжать їй назустріч, але ніхто, крім неї, — на Хрещатик.
Що ж скоїлося там?
На розі стала, глянула ліворуч, — ще такого порожнього Хрещатика не бачила! Глянула праворуч, — ще такого Хрещатика в житті не бачила! Мертвий, безлюдний, а замість будинку, де було найбільше завжди стовписько, де молоденький німчик обтирав хустинкою дівчатам яскравість уст, — розцвілася яскравість заграви. Над купою руїн — височенний стовп диму й пилу. По другім боці Прорізної — той дитячий магазин, куди оце мала занести Мар’яна своє протигазове причандалля, горить, як іграшкова різдвяна ялинка. Напроти магазин спортового приладдя — палахкотить. Посеред порожнечі вулиці ноші, купка військових.
Але ж десять хвилин тому, тих десять хвилин, що вона забарилася в крамниці, тут був багатотисячний натовп! Більше того, була б і вона в тім натовпі!
Як шкодуватиме потім Мар’яна, що не надивилася востаннє на Хрещатик! Цього Хрещатика більш вона вже не побачить, та й ніхто. Відійшов він у країну спогадів, як і той давній Хрещатий Яр, що дав назву цій центральній київській вулиці. На цьому Хрещатику так тепер тихо, як і тоді, коли він ще був Хрещатим Яром. Тільки тоді на лузі корови паслися, річечка жебоніла під вербами, а тепер — вогонь, порожнеча, мертва завороженість, моторошна павза перед чимось страшним.
X.
Той сивий вояк-маляр, що недавно малював мрійну задніпрянську далечінь під час винищування червоних армій в болотах під Баришполем, тепер розташувався із своїм мольбертом посеред садочка напроти готелю "Континенталь", аж у самій гущі виру й завірюхи речей. З Пасажу несли й зносили без кінця одежу, меблі, начиння, все це скидалося гамузом, як при ремонті мешкання, і творило фантастичний натюрморт на тлі пластівців попелу, сажі та диму, шаленого розгасання пожежі. Оманний спокій знесених сюди нутрощів мешкань, оманна заціпеніла скорцюбленість постатей біля них. За два кроки в Пасажі — метушня, паніка. На Хрещатику вже через кожних два будинки полум’я. Щоб спинити щораз нові спалахи, німецькі військові команди висаджують сусідні з пожежами будинки. Німецькі вояки — обсмалені, в сажі — бігають по дахах, щось кричать. Люди вибігають із клунками... З побитих вітрин вилазять також вояки, несуть якісь коробочки, будильники. Протиіпритний манекен з оголеної вітрини все те урочисто спостерігає.
Невже ж німці з їх технікою не можуть спинити пожежі?
Але чим? У місті ж нема води! Всі пожежні команди 17-го вересня з Києва вийшли.
На порослій зеленим бур’яном барикаді Лютеранської, саме там, де вулиця сторч спадає вниз, поруч киян стоять розгублені переможці армій всієї Европи із застиглими, зрівняними з переможеними перед лицем вогневої стихії, очима. Вони так безпечно розташовувалися в цім легковажнім, добродушнім Києві, вони ж так повірили, що тут зосталися самі їх прихильники! З готелем разом на Хрещатику вилетіло в повітря вісімдесят осіб головного штабу. Не знаєш, чи не злетиш і ти ось у цю мить. "Для вас війна вже скінчилася," — казали вони киянам ще сьогодня вранці. Отже, для Києва війна ще не скінчилася.
З Лютеранської Мар’яні видно море вогню унизу на Хрещатику, ця барикада — лінія, за яку вже не можна пройти. Німецька варта не пускає. За те можна ще пройти Мерингівською. Як кваліфікована вже роззява, Мар’яна спинилась саме там, де найбільше людей, біля німецької легкової машини, і стала збоку. Атмосфера чекання, хоч побіч горить. Чого ж чекають усі?
А чекають ось якого видовища. Вже тягнуть два німці з будинку розпатлану жінку в одній галоші, в другім черевику. Притягли, кинули об машину і б’ють. Вона впала, щось белькоче. Підвелася й сперлася об перед машини, до неї кати її кричать, знов кидають її на землю, знову б’ють. Натовп з’юрмився навколо видовища. Чого її мучать? Всім не чути, що там у гущі робиться.
Це — жидівка. Хтось бачив, як вона облила гасом плиту й затопила її. — Це ж ті жиди, що позоставалися, роблять оці пожежі, підпалюють кожний третій будинок. Один прибіг із Баршиполя, запалив своє мешкання й утік… — Ах, розказуйте, он підіть подивіться: просто з вулиці, кого бачили, похапали, триста чоловік уже висить. — Але чого ж вони від неї ще хочуть? Б’ють, кидають на землю, силоміць підводять, садять на крило машини й знову б’ють.
Мар’яна не може відійти. Очі не можуть дивитися на це, а ноги приросли до землі. Ось вони вже прожогом побігли до будинку. Жінка сидить на крилі, — розп'ята, довговолоса, безумна, згублена галоша відкотилася. Ще тягуча хвилина, — прибіг її кат, скинув з крила лицем до землі й лежачу застрелив. За цим приволокли ще одну, майже голу, — і теж застрелили.
Це відбувається, як пантоміма, середньовічна сцена, на тлі пожежі, вибухів, на очах у натовпу. Мар’яна почуває себе наче співучасницею сотворенного щойно, — тим що дивилася. Хтось поруч Мар’яни виправдується. На Басарабці також зловили хлопця, як він обливав гасом Критий Ринок, — Дивіться, он вже й аптека горить, вона ж згори зайнялася. — А я бачив на найвищому поверсі універмагу повно пляшок із гасом, тільки тоді не міг зрозуміти, нащо. Тепер розумію!
Справді, внизу на одному розі палає універмаг, а насупроти — аптека. Вогні намагаються з’єднатися, але ще не можуть. Мар’яна не може сказати Розі, що вона бачила на Мерингівський. Вона тільки сказала їй, що вибухає й займається скрізь, а сигналом до пожежі був вибух у магазині дитячої іграшки. Хтось заніс туди в радіоапаратовій скриньці вибухове. Напевно, німці пожежу погасять, вони всіма силами беруться. Нема води? Ну, так висадять сусідні будинки. Світиться в них у подвір'ї від полум’я? А он Тихогласиха принесла ще величезну паку з білизною, десь ізвідти, з пожежі. Чи можна спати в таку ніч? Треба, бо це ж без кінця, так уже третій місяць. Війна ще не скінчилася, а ми вже хочемо мирно висиплятися.
Ні, війна для Києва ще не скінчилася. Цілий день горить універмаг, а над вечір вогні обох боків Лютеранської злилися докупи й утворили грандіозну вогневу завісу над просвітом Хрещатика. Німецькі військові команди згубили свою безтурботну дженджуристість, вони комашливо рятують чуже місто — і без води безсилі. А вода ж тут близько, у Дніпрі. Тягнути шлангами просто з Дніпра, як не діє водокачка! І вже простяглися кілометрові шланги, кишки з водою, вода гасить пожежу. А якась невидима рука продірявлює шланги то там, то там. Знов ловлять нових підпалювачів.
Чи згасять пожежу? Возять уже воду цистернами з ярів, з підземних резервуарів, що знайшли біля опери та пожежної команди. Ну, що ж, одне згасять, а друге займається…
День безрадности. Не згасає, а йде далі. Літаки кружляють над пожежею, прибула чужоземна, нібито з Варшави, пожежна команда, — а місто горить. Вже всі вулиці по обидва боки Хрещатицької долини у вогні, вогонь повзе вгору, займаються нові будинки, висаджують ще і ще…
Страшно вдень, а ввечорі ще страшніше на червоно відсвічених вулицях. Дійде вогонь і сюди?
І може найстрашніше лишень починається, ось у цю хвилину, як... як лежиш, розплющивши очі, в розвидненій відсвітами заграв кімнаті. Чи згасять німці пожежу? — в сотий раз питання. І доки воно горітиме? Сьогодні у дворі біля недокінчених будов знову впіймали хлопця, поливав гасом стружку, а сірники мав у кишені.
В такий час німці ще й концерти дають. Вулицею проїхала радіопересувка, грає музика. Ще й музики їм потрібно! Ця музика перетворилася в грубий німецький бас.