Але чому грабіжниця я, а не ви? Чи він ваша власність?
— Коли вийдете, нарешті, заміж, то зрозумієте…
— Ви так сказали це… "нарешті, заміж", — два рази повторила за нею Мар’яна.
І напевно була вона така гідна жалю, що аж Ніна схаменулася.
— Вибачте, я не хотіла вас образити! Навпаки, я хочу дати вам кілька порад. "Вільне кохання" — це вже не модно. Партія будує міцну родину, а отакі, як ви…
— Себто які? — знову приготувалася Мар’яна до образи.
— Ну… збочені… Я вам дам одну пораду. Як ви будете отак чіплятися до чоловіків, то ніхто вас не захоче і всі з вас будуть сміятися. Хіба ж можна так екстраваґантно кидатися одруженому чоловікові на шию? "Я так хочу, я того добиваюся — іду й беру". Ідете й руйнуєте. Я думаю, що у вас із статевою сферою не все гаразд…
— Дозвольте вас перебити, — вже не вистачило смиренности Мар’яні. — Скільки років ви замужем? Чотири? Ага, то в вас повинно вже бути четверо дітей. За прямим законом біології заміжня жінка з нормальною статевою сферою повинна вродити стільки дітей, скільки вона може виносити за життя. Оце й є не збочення. Як уже хочете нормального…. Чи все у вас гаразд із статевою сферою?
— Але ж… — зблідла Ніна. — Але ж ми не кролики… Я вчуся… Є ще ж якісь людські закони, крім біологічних… Є такі обставини…
— Ага! То ви вже прикрилися людськими законами! Для вас є обставини, а для мене нема? Ви згори вниз дивитеся на таких "збочених", котрі крихіткою тішаться, котрим та крихітка більш приносить щастя, ніж уся ваша узаконена шлюбом розпуста без дітей. Шлюб — для дітонародження, а не для розпусти! Ви забезпечилися "законним" спільником вашої розпусти і ще смієте давати поради тим, для яких погляд, слово, присутність — цілий світ… І для яких — якщо ви мене зможете зрозуміти — це така ж людська норма, як для вас супружнє ложе. А покірний послух нерозпусниці — бути готовою прийняти разом із коханням подвиг матері — ви називаєте грабіжництвом?
Ага! Нарешті, й Ніна збилася з свойого протекційно-погордливого тону судді. Вона не знала, що відповідати. І Мар’яна також не знала, що ці терпкі слова зірвуться з її уст.
А може справді Мар’яні треба "нарешті, заміж"? Кожне, кому не лінь, простягає руку по неї, на неї. О! Таку криваву смугу перекраяла через усю істоту ще й ця. Ні, не ця, а цей! І не тому, що "він категорично не захотів перейти до вас". Тому, що Мар’яна довірилась гарному слову, вкрадливому, оманному! Тому, що Мар’яна така простодушна, не може розпізнати, де правда, а де брехня, де звичайне хижацьке полювання на здобич, за яку нема кари! За це — скривджено її. Бо слухала Левка, — "я без тебе не можу". Слухаєш Ніну, — "вона плаче, категорично вимагає…"
Шкода, що Мар’яна не злопам’ятна. Вона б сказала їй про ту підписку, після якої він прийшов. Але Мар’яна пускає за вітром усе, з чого можна б узяти користь.
Так і невідомо, чого прийшла Ніна. Вона вже не має чого більше казати. Вона пригадує собі, що прийшла сюди вчинити допит.
— Може ще що маєте сказати? — так наче не вона прийшла до Мар’яни, а Мар’яна до неї.
Та звучить воно вже далеко не так, як: "Я — дружина Левка Берегового".
— Маю. Я хочу спати. Добраніч.
Де опертя Мар’яні? Як усім їм хочеться витворити з неї гультяйницю! Мар’яну?! Таку, як вона є?
XXXIV
Тепер вона згадала. "Ця людина здібна зробити щось дуже лихе, хоч ненавмисне". Це колись сказав про Левка Нарцис. Він побачив з першого погляду, Мар’яна ж — після дворічного знайомства.
"Давно не бачила Нарциса", — викладається думка.
— "Він до тебе краще ставився". Виходить, треба якоїсь компенсації? Ні, не треба. Може Нарцис тому й смиренний такий, що не спускалася вона до нього. Аби спустилася — і він би скривдив. Ні, не треба й Нарциса.
От! З усіх боків кажуть Мар’яні те саме. Нарцис: "Ви — іграшка в руках кожного, хто захоче". Левко на те: "Яке право мав він так вам казати?" Себто кожен хотів би, щоб ніхто не мав права принижувати її, тільки той один. Януш у нічному приході Южного вбачав принизливе для Мар’яни. "Яке свинство! До самотньої жінки приходити, стукати о десятій вечора!" А самому приходити — це вже не було свинство.
Перед Мар’яною встають вони й вона їх любить свіжо, яскраво — вона їх ненавидить, бо вони її скривдили. І хто з них найбільше? Левкова ніжність. Найменше зла зробив Януш. Він хоч не мав любови, то й не маскувався, він взагалі не знає, що то воно таке. Та й по тому.
Але тут! Пекучий біль гонить її пораненим звіром по місті, по світі! Будь розважна, Мар’яно, чого біль? Ревнощі? Самолюбство? Тебе болить, що він тут Мар’янкою голубив, а там — Нінуською?
Ні! Нема бажання помсти, нема злости, є тяма, що не інакше воно на світі робиться. Ні. А те болить, що Мар’яна, замкнена душею від усього світу, йому віддавала довірливо всі нюанси, він же в той час ховав від Мар’яни дещо-дещо. І переказував тій, що Мар’яна "сплакнула". Це — кривда! Він також казав: "Тобі треба заміж". І також хотів "порятувати", себто принижував, спрощував, як і всі. "Я хотів, щоб усе було так, як сталося, хотів ще зимою, ще тоді, як ми їхали возом улітку посеред розплавленого золота". Так само полює хижак за жертвою, щоб напитися крови. І невже Мар’яна не знайде панцера від подібних хижаків? Шукати його в собі? Мар’яна ж так зголодніла, що навіть підступний і хитрій власниці сповідалася — непригріта! Простодушна й довірлива! І так всяке, хто хоче, може йти й грабувати її? Чому вона не навчиться оборонятися?
Левко приходив щойно — пожалітись Мар’яні, що "його посилають на заслання", що він "переходить у власність дружини". Мар’яна прийняла це співчутливо. Але коли він почав питати поради — що краще: їхати на Донбас із дружиною, чи зоставатися в головному управлінні працювати? — Мар’яну задубіла. Вона не могла нічого-нічого порадити, ніякого дружнього почуття не було, тільки скривджене. І Мар’яна й досі не розуміє його слів: "Будь веселенька, не треба такою насупленою бути, ти ж вища завжди була, а тепер ти звичайна жінка з бабськими примхами". Чи це вже він такий нечутливий і ситий, чи це вже Мар’яна така баба? Мар’яна не картає себе за таку насуплену поведінку, бо вона була дуже потрібна. Щоб оце все ще довше тягнулося?
А може не треба про це все думати? Конче треба! Бо Мар’яна не має й не хоче з кимось іншим, крім себе, говорити — і не може тиснути в собі.
Коли б Мар’яна не замарилася із можливою зміною свого всього життя, — це була б цікава історія, пікантний епізод, як воно для Левка є. Але Мар’яна ставила своє майбутнє на вагу, навіть і свою велику долю. Мар’яна прийшла із собою до згода, що й вона в дечому поступиться. А опинилась он у якій ролі! Невизнаної претендентки.
І чому Мар’яна хоче тієї пари, коли не може її бути? Хіба тільки в парі можливе життя? Нехай! Нехай Мар’яна буде "ухилом від норми", "збочена", нехай усе — тільки не таке потоптання!
XXXV
Припав пилок часу на недавні, солодко напружені ночі, на п’яно-дрімотливі світанки. І вже здається: "Невже це все було справді, чи не туманний сон це, нездійснені мрії?" Як швидко минає найглибше захоплення! Стара, стара стаєш ти, Мар’яно! А скоро й смерть, не здійсниш ти свого призначення у цих світах, зледачіла шкапо! Тобі вже не хочеться вперед, назад завертаються твої думи? А ти зроби, щоб було вперед, не треба, щоб було оце минуле, хай буде початок майбутньою
Мар’яна ніби підсумовує. Було колись — вона горіла здобуванням освіти, кипіла вірою в свої сили, розігналась до пізнавання. Вона думала, що то — історія. Однак, інститут історії існує без неї, там — ті, що засвоїли марксо-ленінську методу. Вона її не засвоїла, того набору готових штампів, і її там не треба. Однак же ж, історія — її найбільша любов, може й не та, що обговорюється на академічних сесіях… Так що ж тоді, чого вона хоче, ця Мар’яна?
Це те, що виходить із її найглибших глибин, що погнало її вчитися, що гонить далі кудись непригріту й голодну, неприкаяну, із заклятою душею.
Це той жаль, що йде за нею з дитинства, жаль за чимось, чого не стало. Ти — відірвана від свого цілого. Ти — в порожнечі. Нема того цілого довкола тебе, однак же ж, у природі воно мусить бути. Його треба знайти.
Це — гостре почуття відмінности. "Я не така, як усі, і таких, як я, нема". А тому воно ж і почуття відділеної безоднями самотности.
Це — почуття відірваности від вічности-безконечности й бажання знов злитися з нею, а не бути смертною одробиною.
Це — почуття невистачальности реального оточення з покутою нудьги від порожнечі навколо.
І хто ж, як не людина, згусток цієї вічности в моменті,. носій всіх попередніх життів, хто ж, як не людина, дасть їй цю втрачену повноту всесвіту, та людина, що сама роздробилася на два мільярди населення земної кулі?
І то, здається, в початках, у минулому треба шукати відповідь, — як це сталося, що все побилося на скалки? Чому — відокремленість, чому — "я не ти"?
Історія говорить про династії, криваві завойовання, імперії, рабовласницькі, февдальні, клясові суспільства, себто про різноманітні форми цього "я — не ти". Теорія комунізму обіцяє велику справедливість і погодження між собою всіх "я — не ти", у всьому світі.
А практикою перекреслює свою ідею. В ім’я щасливого майбутнього одних "я — не ти" комунізм брутально й безоглядно змітає з лиця землі, другу частину "я — не ти". З таких цеглин, як зненависть, насильство й злочин будується дім справедливости. Воггіющий нонсенс! А де ж, коли ж буде не взаємопожирання? Чи було воно? Як не було, то де взялася ідея справедливости? Це ж не модерний якийсь виплодок "нещадна клясова боротьба", а стара-престара ідея людства. Як є ідея, мусить бути й її втілення.
Ось над чим усе життя думає, до чого з усіх боків підходить, у різноманітних образах та іпостасях вирішує. Думала, що як буде вчитися, то знайде, та її вигнали, й мусить самотужки, самоуком на власній шкурі, своїм невмінням вирішувати, шукати.
І як називається та наука? Також не знає. Історія — про форми поневолення людини людиною. Археологія — про черепи, кістки, знаряддя, посуд. Ще є науки про походження людини, про форми вірувань, про початок мови, але для Мар’яниної візії все це треба тільки притягати на допомогу. Треба багато-багато вчитися. А Мар’яна увесь час еквілібрує по павутинці непевного завтрашнього дня, ніхто про неї не турбується, поки вона вирішує світові проблеми.