Тепер те, що мислилося як рай для однієї родини, дає притулок безлічі видів і форм життя. Сходи тут з мармура, на стелі, а подекуди й на стінах, і досі в’ються рештки ліпного орнамента, на підлозі з-під нашарувань життєвого потроху проглядає мозаїка, незнищенна, як татуювання, й не гірша, ніж в Помпеях.
Це не є їхнє улюблене парадне, зате тут немає ліфта, і одразу видно, усіх, хто заходить з вулиці. За ті пару років, що вони сюди учащають, вони стали свідками двох похоронів, кількох крадіжок (взимку зникають санчата, навесні — самокати, восени — необачно виставлені мішки з картоплею) і появи трьох нових дитячих візків. А із інших подій тут були пожежа й розподіл майна у зв’язку із розлученням. Тричі сюди викликали міліцію, а швидку допомогу — чотири рази. Інші факти: у кількох квартирах є фортепіано, у кожній другій — гітара, в одній завжди роблять домашню ковбасу, внизу живуть алкаші, на останньому поверсі — кощавий відставний капітан зі сліпою вівчаркою, а на третьому поверсі з-поза пошкрябаних дверей, коли б хлопці повз них не проходили, завжди хтось погрожує комусь: "от здохну — почухаєтеся!".
Невже це, питає студент своїх товаришів, і є життя?
Тобто?
Для чого ці люди живуть?
На що, питають його товариші, ти натякаєш? Все, що в нас було, ми допили. Хіба що ти десь заникав троячку?
Які у нас, питає їх студент, перспективи?
I тим самим натякає на те, що йому, обдарованому, але так досі і невідомому поету-пісняру, немає місця у цьому вулику життя. Якби він був за кордоном, то його б давно вже помітив якийсь менеджер або продюсер, котрий би запропонував йому контракт на кілька альбомів і турне по всьому світу. На гонорар студент купив би собі маєток, розводив би коней і побудував би там студію. А тут? У нас шлях до визнання пролягає кривими вуличками, назви яких — компроміс, безпринципність та зрада ідеалів. I немає такої стежки, яка б вела до незалежності. У цьому лабіринті (звідси й назва його програмної пісні — "Лабіринт") на все існують правила, і кожен спонтанний крок викликає підозру.
До речі, кажуть йому на це товариші, ти, здається, казав, що сьогодні твої знайомі грають десь на танцях? В клубі якогось заводу. То, може, пішли? От і заспіваєш нам там щось своє. Де той клуб?
Студент опирається. Так, він хотів би, щоб люди почули його, але ж не зараз.
Чому ні?
Тому, каже він, що я не готувався.
Що там готуватися? Береш гітару…
А крім того, каже він, я ще ніколи не виступав перед справжньою публікою.
От, нарешті, і виступиш! А ми тебе підтримаємо! А тоді насшибаємо на пляшку і відсвяткуємо твій дебют.
Студент лякається, але піддається на умовляння. Вони їдуть у заводський клуб, знайомі проводять їх через службовий вхід, у перерві між танцями, коли музики розходяться хто в буфет, хто в туалет, студент бере гітару, вилазить на сцену і починає співати пісню протесту про видовбані у вапні ходи і про мільйони смертей. Але чи то гітара не була як слід направлена, чи просто з незвички, чи тому, що мікрофон фонив, але факт той, що хамська публіка зачала свистіти, зігнала його зі сцени і, якби не друзі, то й побила б. Вокально-інструментальний ансамбль мусив урвати відпочинок, щоб кинути в маси свій найскаженіший ритм. Десять хвилин запального танцю — і вся злоба вийшла з мас гарячим кінським потом.
Студент не пригадує, хто і як витягнув його з юрмиська. I де поділися всі його товариші, він не знає. Надворі — ніч, він сидить на лаві, в скверику, біля кінцевої зупинки трамвая, поруч — його одногрупник, який робить ковток, спльовує й передає студентові пляшку. Сніг зійшов на тому тижні, але варто сонцю сісти, як сюди з холодного льоху вилітає вітер і, немов порожні бляшанки, ганяє туди-сюди не прибрані з осені листя та пил.
Студент прикладається до вина й каже, що тепер для нього все втратило сенс.
Чому?
Тому що, каже він одногрупникові, тепер…
Згорблений чоловік, мабуть, водій останнього трамвая, замикає на ніч своє господарство, переступає через лабіринт рейок і боком гулькає в темряву.
Ну?
Тепер, каже студент, стало ясно, що я — нікчема.
Одногрупник не поспішає уривати його. Він на п’ять років старший за студента. Відслуживши, він працював провідником купейних, а тоді і спальних вагонів, зарезервованих для вищих каст.
Я ж весь час думав, зізнається студент, що я — не такий, як всі ці… А тепер… Як же мені бути?
Одногрупник робить ковток, ставить під лаву пляшку так, щоб на світанку її помітила перша ж бабуся і каже: а в чому справа?
У тому, каже студент, що моя творчість нікому не потрібна!
А тобі вона потрібна?
Ти не розумієш! Я ж хотів сказати нове слово…
Всі слова вже давно сказані, позіхає одногрупник. Нові, старі, всякі… Лишається їх повторювати.
А про слова він знає не менше, ніж укладники лексиконів. Ще в війську він вирішив вивчити всі європейські мови, і з того часу скуповує словники і, де б він не був, щодня вчить по сторінці.
Ти не зрозумів, не здається студент. Справа не в словах.
А в чому?
У покликанні! Я ж думав, що я…
Ну то що ти хочеш?
У філософському сенсі чи в…
Я зрозумів, б’є його по плечу одногрупник, що тобі треба!
Що?
Бабу.
Яку бабу?
Скільки тобі років?
Яке це має…
От бачиш! А ти ще і досі хлопчик.
Я не хлопчик!
А хто ж ти? Дожив до такого віку, а що таке жінка — не знаєш! Це — злочин. І проти себе, і проти жінок. За такі речі треба карати.
Одногрупник розповідає, як у понеділок під їхнім гуртожитком автобус збив викладачку. І розтин тіла засвідчив, що вона померла незайманою.
Тридцять з ліхером років, трясе кулаком одногрупник, от де трагедія! Так і не встигла спізнати насолоду.
А звідки ти знаєш, питає студент, що вона ще не… це…
Так на ній написано ж!
Одногрупник знається на таких речах. У нього великий досвід і надлишок життєвої сили. Він грає за курс у футбол і танцює в університетському фольклорному ансамблі.
Хай, каже він студентові, це тобі буде уроком.
Вони доходять до центру й прощаються.
І я тобі, обіцяє одногрупник студентові, допоможу! Дай мені трохи часу.
Через два тижні земля прогрілася і з неї повалив пряний дух. Все, що на цій хвилі виросло, було їстівним і цілющим. На жаль чи на щастя, але про це мало хто знає. Добре це чи погано? От в чому питання! Студент після зайнять не поспішає додому, і, коли поблизу нема перехожих, нахиляється і обнюхує кожну рослину. Скоріше за все, його спостереження, як і все, що пов’язано з землею, не вкладається в рамки добра і зла. Що з цим робити? Кого винуватити?
Від телефонного дзенькоту вся ця ділема розлітається на дрізки. З іншого кінця міста не на жарт збуджений одногрупник кличе його в бій.
В який іще, не розуміє студент, бій?
У тебе є, питає одногрупник, на чому писати? Тоді пиши.
Студент записує адресу, і одногрупник пояснює, що він пішов в кіно і зустрів там унікальний екземпляр. А при ній — подружка. У мене, сказав він їм, є друг. Красивий, як кінозірка. Вони йому сказали: то де ж він? Одногрупник сказав: було б де йти, то він прибіжить. Та, на яку поклав око одногрупник, сказала, що її батьки поїхали за місто. То в чому, питає її одногрупник, проблема? Немає, вона йому каже, проблем!
Давай — гітару в зуби, наказує одногрупник, і сюди. Ми всі чекаємо!
Я, каже студент, не можу.
Чому?
Зайнятий.
Ти не бійся. Я з тобою.
Я не боюся.
Старенький, це класика!
Що саме?
Весна. Два друга — дві подружки…
Добре. Але без гітари.
Яволь!
Одногрупник по дорозі купує пляшку горілки та пляшку пива, яких ніхто, крім нього, не торкається. Натомість хазяйка квартири виставляє дві пляшки білого вина із батьківського бара і бляшанку шпротів. Одногрупник, пританцьовуючи та не закриваючи рота, готує молоду картоплю з зеленню. Хазяйка виносить гітару. Всі так накидаються на студента, що він, трохи покомизившись, грає для них спершу англійські, тоді наші, а там і свої пісні. І на слова Шекспіра, і про видовби у вапні, й про паперові кораблики. Дівчата в захваті, одногрупник підспівує і тарабанить пальцями в такт. Під вино й співи вечір заповзає в ніч.
Подружка, яку одногрупник сватає студентові, зиркає на годинник і каже, що їй треба бігти.
Сиди, кричать на неї, попелюшко! Ще нема дванадцятої!
Скажи, радить їй подружка, батькам, що ти у мене. Бо це правда! Давай я їм задзвоню.
Поки дівчата дзвонять, одногрупник тягне студента у ванну.
Студент піддається, але каже, що він також іде.
Ніде, тримає його одногрупник, ти не йдеш! Про все домовлено!
Я не можу.
Ти — зрадник Родіни! Хочеш зірвати нам тост за товариша Сталіна? Для кого я стараюся? Ти ж мене сам просив!
Коли? Про що?
Після клубу, на лаві. Забув?
Я нічого не просив. Ти сам…
Чекай! Може, ти — підар?
Припиняй!
Я підозрював. Я знав! Ти — підарас!
Не пиз…
Тоді лишайся!
Добре.
Молодець!
Одногрупник відкручує воду і тягнеться по мило.
У-у, крутить він носом, мов дегустатор парфумів, німецьке! Моє улюблене. Ес лібе ді Де-Де-Ер унд партайґеноссе Вальтер Ульбріхт!
Двома рухами він зриває із себе одяг, але замість перемкнути воду на душ, щедро милить собі в паху і під пахвами, залазить у ванну й блажено хлюпається.
Що ти, питає його студент, робиш?
Гігієна, каже він, юбер аллес! Спочатку я, тоді ти.
Дякую, каже студент, я і так чистий.
В такому разі, одногрупник бере з полички свіжий махровий рушник, тобі треба пройти школу молодого бійця.
Що що?
Інструктаж.
А не пішов би ти…
Пояснюю на пальцях. Це — латашок, а оце — сабатерочка. Тепер мари сюди. Встромляєш…
Не вчи ученого…
…оце — сюди…
…а зїж гівна печеного!
Разгаворчики в строю! Так. Пози. Номер один. Ставиш її на чотири пропалиги…
Чувак, помовч! Я зараз виблюю!
І останнє! Не поспішай туди лізти. Спочатку доведи її до повної кондиції, а тоді пірнай. Бо я вас, салат, знаю! Ти зрозумів? Ніжним жестом…
Ну годі! Пішли!
Їхні нові знайомі, мабуть, розійшлися по спальнях. Одногрупник доводить студента до дверей однієї з кімнат, пересвідчується, що в ній — не його, а студентова пара, підморгує йому й заштовхує в присмерк.
Дівчина спирається лобом на віконне скло. Дочекавшися, щоб двері зачинилися, вона випалює, що, насправді, вона нічого не хоче.
Я, каже студент, теж.
І що вона тут лишилася тільки тому, що її ублагала більш досвідчена подружка.
Я, каже студент, також.
І я, каже дівчина, вже йду додому.
Студент каже, що він також.
От і, видихає вона, добре!
Прекрасно, каже студент і відсапується.