Якусь мить розмірковував, тоді торкнув повід, і кінь неохоче рушив у той бік. На краю галяви кінь зупинився і злякано форкнув.
І тоді Тишкевич побачив, як з приболотних кущів випірнуло і подалося йому назустріч кілька легких тіней.
"Вовки! — промайнула думка. — Чого це раптом? Адже вони нападають здебільшого взимку…"
Проте дивуватися не було часу. Кінь затремтів, став дибки і поніс розгубленого вершника лісовою дорогою, що вела до Воронівки.
Тишкевич раз по раз озирався. Вовки швидко наздоганяли його. Попереду мчав вовк завбільшки з теля. Тишкевич хапливо випустив у нього кілька стріл, та, вочевидь, не вцілив. Тільки того й домігся, що переслідувачі звернули з дороги і, схоже, почали обганяти вершника кущами.
Тоді Тишкевич зробив єдине, на що був спроможний. Він з усіх сил смикнув за повід і, коли кінь загарцював на місці, став на сідло і дотягся руками до найближчої гілки. За якусь мить Тишкевич уже сидів на дереві. А ще через мить вовки звідусіль накинулися на коня. Кінь дико іржав, шалено гарцював копитами, проте вовки були набагато меткіші.
Врешті з конем було покінчено, і з землі до Тишкевича долинув хрускіт кісток.
Лише величезний вовк не брав участі у розправі. Він сидів неподалік від дерева, на яке вибрався втікач, і не зводив з нього очей.
Аж перед світанком вовчий виводок безшелесно розтанув у тумані. Проте Тишкевич присилував себе злізти з дерева лише тоді, коли сонячне проміння затанцювало на росяному листі.
СУД У ПЛАВНЯХ
Вогненночубий чоловік вигулькнув із кущів так несподівано, що кінь під дідом Кібчиком злякано метнувся вбік.
— Що за одні? — погрозливо запитав вогненночубий. На ньому була засмальцьована полотняна сорочка, полотняні, фарбовані соком бузини штани і заломлена набакир смушкова шапка. Рудий вус звисав до самого підборіддя. Сірі примружені очі пильно стежили за кожним рухом подорожніх. Вогненночубого особливо цікавив Демко, який не їхав верхи, а йшов пішки, тримаючи коня за повід.
— Шукаємо певну людину, — ухильно відказав дід Кібчик. Бо хто його знає, що то за один вигулькнув перед ними. На татарського попихача ніби не схожий — це добре. А от що може належати до таких, як Тишкевич — це вже гірше. Це вже геть небезпечно.
Чоловік примружив око так, що воно майже заплющилося.
— Видно, велике цабе та людина, коли такий сивий дідуган подався шукати його світ за очі.
— Діда не чіпай, — попередив Демко і доторкнувся до важкого окоренка, що лежав поперек сідла.
— А що буде? — поцікавився вогненночубий.
— Побачиш…
Чоловік знову зміряв Демка поглядом і вирішив, що цей молодий здоровило не жартує. Тоді відступив назад і свиснув. З-за куща негайно випірнув його товариш з луком у руках. Він був у такій же полотняній одежині, хіба що повновидіший та вуса мав русяві.
— Бач, — сказав перший. — Кудись чимчикують, а куди — відповідати не бажають. Може, гидують нами?
— Може, — згодився русявий. — Ти, Мацику, краще глянь на коней. Пізнаєш?
— Еге ж. Вирвизуб днів з десять тому їздив на цих двох.
— То ви його знаєте? — зрадів дід Кібчик. — Так би й сказали! Ми якраз до нього.
— Можливо, — згодився Мацик. — Та, здається, на цих двох після Вирвизуба їздив хтось інший. Де вони?
— Це ти про Швайку та тих двох діток? З ними все гаразд. Доїхали, куди треба, а нас попрохали віддати Вирвизубові його коней.
— А де воно, оте "куди треба"? — підозріло запитав Мацик. — Може, воно те, звідкіля вже не повертаються?
— Ага, — згодився русявий. — Були у нас такі нещодавно. З вигляду хлопці як хлопці, а насправді вурдалаки.
— Тю, дурні! — обурився на те дід Кібчик. — Давно вже не зустрічав таких бевзів!
Русявий зареготав.
— А дідок нічогенький! Гострий на язик. Аби ще й совість у нього була чиста, тоді б і ціни йому не було.
— Ти краще за своєю простеж, — огризнувся дід Кібчик. — Мені Вирвизуб потрібен, чуєш?
— Та вже ж не глухий, — відказав повновидий. — Буде вам і Вирвизуб. Тільки не зараз. Ви ото краще приляжте в холодку та відпочиньте з дороги.
Вилежуватися в холодку довелося досить довго. Лише під вечір до діброви звернуло трійко вершників. Вони були обвішані дичиною.
— Оце, Штефане, до тебе гості прибули, — пояснив Мацик широкоплечому чоловікові. — А чого прибули — не кажуть. Дуже горді.
Штефан уважно поглянув на затриманих.
— Ніби вперше бачу. Звідкіля будете?
— Навстоячки довго розповідати, — відказав дід Кібчик. Краєм ока завважив, як з кущів вийшов якийсь звір, схожий на вовка. Одне вухо у нього було наче зрізане, через писок проліг глибокий шрам. — То часом не Сирітка? — запитав дід. — Грім мене побий, коли не Сирітка! Ану, йди-но сюди, лапу дай!
Підійти Сирітка підійшов, але лапу не подав. Лише приязно змахнув хвостом.
— О, то ви, виходить, знайомі? — здивувався Вирвизуб. — Коли ж це ви встигли?
— Та я його пам’ятаю ще сліпим вовченятком, — відказав дід Кібчик. — Не одне цебро молока зносив таким халамидникам, як він.
— Стривай-но, діду, — зупинив його Вирвизуб. — А як же бути з Кудьмою?
— А ніяк. Він їх наукам навчав, а я інколи їдло носив.
Вирвизуб ляснув себе по колінах.
— Гей, братчики, гарна людина до нас завітала! — загукав він. — Якби не вона, то, може, і Сирітки не було б! А якби не було Сирітки, то мене кістлява баба з косою вже давно забрала б до себе.
Потому Вирвизуб підозріло зиркнув на рудого Мацика й запитав:
— Слухайте, діду, а цей Мацик з Мусієм вам нічого дурного не набазікали? Не ображали вас?
— Та ні, — стримано відказав дід Кібчик. — Хлопці ніби сумирні.
— То не сердьтеся на них, коли що. Люті вони зараз. Треба полювати, а доводиться сидіти в дібровах, бусурмана вистежувати. Бо завелися, розумієте, всілякі тут Тишкевичі. Може, чули про такого?
— Як не чути. Заради нього оце й прибилися до тебе. Швайка порадив.
— О! Заради Пилипа зроблю все, що завгодно.
— Не кажи гоп… Ось це, — дід Кібчик виштовхнув Демка наперед, — мій онук. Та зв’язала його нечиста з тим іродом Тишкевичем. Повірило, дурне, що той ніби бореться з ординцями. От і робило, що той тільки скаже.
Обличчя у братчиків посуворішали.
— Чи це не той, що з ним їздив? — запитав Мацик.
— Він. Кажу ж, дурне, повірило…
Вирвизуб скрушно похитав головою.
— Тоді, діду, кепські справи у вашого онука. Висіти йому на осиці, не інакше. За грабунки і вбивство Верховодки та інших хлопців.
— Я нікого не вбивав, — заперечив Демко. — Я той… Тишкевич каже: я зараз побалакаю з ним і дам гроші за хутра. Ну, пішли вони у кущі, погомоніли, а тоді Тишкевич повертається і каже: все, розрахувався, тепер хутра наші. Ну, я й возив їх… А тепер осьо привіз назад.
Демко ляснув долонею по саквах і додав, аби було переконливіше:
— Дідо так наказали.
Вирвизуб у задумі заходився крутити вуса.
— Тут без вечері не розберешся, — нарешті вирішив він. — Це ж скільки років тобі?
— Шістнадцяте літо буде, — втрутився дід Кібчик.
— Зовсім ще мале, — зітхнув Вирвизуб.
— Еге ж, манюня та й годі, — зло посміхнувся рудий Мацик.
— Я б на твоєму місці менше шкірив зуби, — дорікнув йому Вирвизуб. — Коли вже тебе той Тишкевич злапав, мов куріпку, то що тоді казати про малого?
— Воно таки так, — знітився Мацик. — Тут, теє… і справді. Та з іншого боку…
— То ж бо й воно, що з іншого боку, — зауважив Вирвизуб. — Ти краще от що зроби: зганяй-но мерщій до Грека. Як він скаже, так тому й бути.
— Та це ж далеко, — завагався Мацик.
— Нітрохи не далеко. Сідай на коня — і гайда. Якраз на куліш і повернетеся.
І справді, повернувся Мацик зі смаглявим вусанем тоді, коли Вирвизубові братчики почали моститися навколо казана. У Грека було сердите обличчя. Ще б пак — саме пішла риба, а тут відривають від діла. Коли ж йому сказали, хто перед ним сидить, Грек зопалу схопив поліняку і заніс її над Демковою головою. І якби не Вирвизуб, недовго, мабуть, лишилося б жити Дурній Силі. Ватажок братчиків устиг перехопити Грекову руку й сказав:
— Зачекай, це завжди встигнеш зробити. Спочатку давай вислухаємо, що він скаже, а тоді вже вчиниш, як душа велить.
Коли Демко, затинаючись, довів свою невеселу розповідь до кінця, Грекова злість почала потроху вщухати. А коли Грек побачив своє хутро, то й зовсім заспокоївся. Перерахував шкірки й сказав:
— По мені, хай живе та пасеться. От тільки не завадило б з нього зняти штани та пройтися дубцем по тому місцю, яким він думав до цього.
Дід Кібчик обережно кахикнув.
— Та в нього, там, власне, живого місця не лишилося. Швайка мого дурня так віддухопелив, що всю дорогу біг пішки за конями.
— А й справді, — зареготав раптом рудий Мацик. — А я все гадаю, чого це він боїться сідати на землю?
— У Швайки рука важка, — сказав Вирвизуб. — Після нього нам нема чого робити.
— Тоді нехай живе, як хоче, — махнув Грек рукою. Потому завдав в’язанку хутра на плече і подався до своєї ватаги. Навіть на куліш залишитися не побажав.
Зазбирався і дід Кібчик. Він вирішив шукати своїх, воронівських.
— Навіщо вам їх шукати? — розрадив його Вирвизуб. — Вони й так завтра сюди припливуть. Рибу разом ловитимемо. Бо ж мої хлопці, бачте, сухопутні, а ваші на Сулі та Дніпрі повиростали.
Дід Кібчик не заперечував. Незабаром він уже тихенько похропував під кущем неподалік від багаття. Демко Дурна Сила, крекчучи, мостився біля нього. Спина йому й досі боліла. Проте на душі було світло й радісно. Він лежав на животі, дивився на посріблену місяцем дніпровську заплаву і думав про те, як було б добре, аби вони з дідом лишилися тут на все життя.
КОЗАЦЬКІ РОЗМОВИ
Дід Кібчик прокинувся раніше за інших. Ще й не світало, а він вже підкидав гіллячки до багаття. А коли посвітлішало, заходився розглядати неводи. Щось йому в них не подобалося, бо дід Кібчик час від часу бурчав:
— А руки б йому задом наперед поставити…
З-під сіряків почали визирати заспані обличчя вирвизубових братчиків. Сам Вирвизуб голосно позіхнув, закинув подалі якусь костомаху, що йому приніс турботливий Сирітка, і поцікавився:
— А чом це ви, діду, ще й молитви не прочитали, а вже лаятися почали?
— Та як же тут мовчати? Хіба так плетуть сіті? І яким місцем воно думало, коли таке робило?
Братчики зареготали.
— Чуєш, Мацику, як дід твою роботу нахвалює?
Мацик винувато розвів руками.
— Та я ж, діду, тільки раз і бачив, як це робиться, — сказав він. — У наших місцях і річки путящої немає.
— Воно й видно, — буркнув дід Кібчик.