Тож за кілька хвилин коні вже пливли у дніпровій воді, а сам Грицик люто лаявся.
— Вуха пообривати мало! — аж нетямився він. — Ви що ж собі гадаєте — це вам забавки? Ось зачекайте, що вам Швайка зробить…
Він не переставав лаятися і тоді, коли коні, солодко струснувшись після купання, затрюхикали поряд з валкою возів.
Швайка неабияк здивувався, коли побачив Телесикову ватагу.
— То ви й діда Кібчика умовили відпустити вас?! — запитав він.
Хлопці дружно закивали головами. У їхніх очах не було ані переляку, ні зніяковіння. Не було навіть каяття за те, що не послухалися старших. Вони мали вигляд переможців. І, схоже, розлючені Грицикові вигуки звучали для них наче музика.
— Ти уявляєш, Пилипе, що ці негідники вчинили? — усе ще не міг вгамуватися Грицик. — Я кричу їм, щоб утікали, а вони зупинилися і витріщилися на татарів так, ніби зроду їх не бачили!
— Він правду каже? — не знаючи, обурюватися йому теж, чи сміятися, запитав Швайка.
— Так, ми зупинилися біля плавнів, — визнав Телесик. — Але й вони теж.
— Хто — вони?
— Ну… татари, хто ж іще?
— Гм-мм… — Швайка не знав, що й казати. — І як ви гадаєте, чому вони зупинилися?
— Бо ми їм навіяли…
— Навіяли? — вигукнув Грицик і в’їдливо поцікавився: — А що ж ви можете навіяти, пуцьвіріньки малі?
— Що ми не діти, а дорослі козаки.
Запала мовчанка, яку порушувало тільки кінське хоркання та скрип возів.
— Ага, слухайте їх більше, — недовірливо буркнув Хаврусь. — Татари зупинилися не тому, що їм щось навіяли, а тому, що подумали: раз ці малі не поспішають в очерети — значить, заманюють в пастку. А в очеретах, може, й сотня козаків засіла, та ще ми збоку. От і зупинилися. А ці брехунці сім мішків гречаної вовни нам намололи.
— Слово честі, це правда! — загаласували хлоп’ята.
— Ми це… Телесик нам загадав: ану, давайте навіємо, що ми — Швайки…
— Ви — Швайки?! — ошелешено перепитав Швайка. — І скільки ж у вас було тих Швайок?
Хлоп’ята перезирнулися.
— Хтозна, — сказав Ванько Кожушний. — Мабуть, шестеро.
— Ні, один, — заперечив Стешко Гриб. — Але великий.
— Ага, великий, — сказав Швайка. — І що — вийшло?
— О-о, ще й як вийшло! — загаласували малі. — Самі ж бачили!
На обличчі Швайки сяйнула мимовільна усмішка. Грицик перехопив її і обурився.
— Ти що — збираєшся їм попустити? — запитав він.
— Облиш, — махнув рукою Швайка. — Ви теж були не кращі.
Грицик вражено втупився у нього.
— Хто — ми?
— Та вже ж не я, — відказав Швайка. Якусь мить він роздумував, тоді махнув рукою і знову повернувся до малечі. — Гаразд, хлоп’ята, лишайтеся з нами. Тільки пообіцяйте, що більше не будете так чинити. Інакше не бачити вам козакування, як своїх вух.
— Обіцяємо, — за всіх відказав Телесик. — І не думайте, що ми такі дурні. Якби не вийшло — ми в очеретах заховалися б. Ми ж зумисне біля них зупинилися…
ЧЕРКАСЦІ
За кілька гін від Дніпра починався майже неходжений Чорний ліс. Подекуди шириною він сягав до тридцяти верстов, а своїм довгим язиком тягнувся від Тясмина і далі по річці Базавлучці — аж ген-ген туди, де вона впадала у Дніпро.
Десь посередині Чорного лісу пролягала лісова дорога, на якій однаково можна було зустріти як українського бродника-козака, так і татарського кайсака. Тож валка рухалася сторожко. Попереду, на відстані польоту стріли, їхала стежа на чолі з Кривопичком. Вона вже виявила, що за день перед ними цією ж дорогою пройшла велика кінна ватага. Тільки невідомо, хто це міг бути. На певній відстані від Кривопичка наслухали тишу колишні Швайчині джури. У Санька мичка вуха була заліплена пилюкою, змішаною зі слиною. Виявляється, він не одразу й скумекав, що одна зі стріл, випущена майже навмання татарами-втікачами, прохромила йому вухо.
— Ти теж, як дитина, — дорікав йому Швайка, котрий щойно полишив вози і приєднався до них. — Хоч бери й не відпускай тебе ні на крок.
— Це ж чому? — поцікавився Санько. Рана видавалася йому така незначна, що про неї навіть не варто було і язиком ворушити.
— Ну як то чому? — Швайка пожував звислого вуса. — Ти нам не для цього потрібен. Битися з тими башибузуками ми можемо й без тебе.
Санько розплився в посмішці.
— А чи бачив ти, які шрами у діда Кудьми?
— Бачив.
— То чим я гірший за нього?
— А тим, що він, коли бився, ще не знав про своє вміння. А ти знаєш, тому й мусиш берегтися. Та й, зрештою, у тебе ще не обсохло молоко на губах.
Від тих слів кров шугонула Санькові у голову. Виходить, Пилип ще й досі не вважає його за доброго воїна.
Швайка, здається, втямив, що відчуває у цю мить юний характерник, бо дружньо поклав йому руку на плече:
— Не дмись на мене, Саньку, — попрохав він. — Другого такого, як ти, у нас і справді нема. От коли вас набереться з десяток — тоді інша справа.
— А я й не ображаюся, — холодно відказав Санько і озирнувся.
Чорний ліс і справді видавався чорним. Після безмежного степу, опісля нестерпно палючого сонця на козаків наче впала сутінкова завіса. Густі, застиглі високо вгорі крони не пропускали крізь себе ані промінця. Жодної білої берези чи бодай білокорого осокора — самі темні й темнаво-сірі стовбури ніби й знайомих, проте якихось незвичних дерев. А внизу — суцільні завали з напівструхлявілих стовбурів і гілляк. Між ними не те, що кінний, а й піший не скрізь пробереться. Ще темнішою була земля під деревами. На ній не росло ані травинки. Всюди лежав товстий шар перепрілого листя, від якого струменіли важкі запаморочливі випари.
І все ж Чорний ліс жив своїм життям. Пильне око помічало поміж буреломів вузьке, покручене павутиння стежок, протоптаних невідомо ким і коли. Зрідка важко скрипіло від старості якесь дерево чи чорною сурмою пробивалося крізь пущу ревіння роздратованого чимось лося. А ще в лісі було повно птахів: безупинно стукали над головою дятли, віддалік нагадував про себе одуд, а зозулі кували всім майже вічне життя. Санькові вона нарахувала п’ятдесят, а Швайці — майже сотню літ.
— Навіть не уявляю, що я з ними робитиму, — знехотя усміхнувся Швайка.
Санько пильно глянув на нього. Атож, щось не дає спокою Пилиповій душі. І не важко здогадатися, що саме…
Нараз із лісової сутіні вирізнилася швидка сіра пляма. А ще за мить біля ніг Швайчиного коня вродився Барвінок. Він подивився на господаря, перехопив його погляд і одразу ж повернув гостру свою морду у той бік, звідкіля випірнув.
— Молодець, Барвінку, — подякував Швайка і свиснув у два пальці. Грицик, який маячів по переду, зупинився і зачекав на нього.
— Барвінок дає знати, що попереду хтось на нас чатує, — сказав йому Швайка.
— Але ж попереду у нас розвідка, — засумнівався Грицик.
— Значить, вона ще не дійшла туди. Сам бо знаєш, що Барвінок забігає набагато далі від розвідки.
— Може, це татари?
— Навряд, — заперечив Швайка. — Бо тоді у Барвінка був би інший вигляд.
Грицик кивнув головою. Атож, коли Барвінок відчував татарина, шерсть на його загривку грізно нагороїжувалася. А зараз він помахує хвостом так, ніби хоче повідомити коли й не приємну, то бодай не надто тривожну новину.
— Схоже, що це хтось із наших, із козаків, — вів далі Швайка. — Але хто? Добра людина чи якийсь розбишака?
— Треба розвідати, — сказав Грицик. — Можна, я їх обійду і, коли що…
Грицик виразно провів ребром долоні попід горлом.
— А яка твоя думка? — запитав Швайка Санька.
Санько заплющив очі. Перед його внутрішнім зором виникли якісь люди. Озброєні. І їх було чимало.
— Не знаю, хто це, — нарешті відказав він. — Але, здається, зустріч з ними нічим не загрожує.
— Я теж так гадаю, — згодився Швайка. — У таких нетрях розбишакам робити нічого. Швидше за все, це такі ж мандрівники, як і ми. А коли так — то вперед! Доки вони та наша вивідка не перестріляли одні одних.
І він послав свого коня учвал. Грицик з Саньком подалися слідом.
Невдовзі вони наздогнали трьох вивідників, які сторожко їхали одне за одним.
— Де решта? — швидко запитав Швайка.
— Обіч дороги, — сказав один з вивідників.
— Дай знати, щоб зупинилися, — наказав Швайка. — І сам теж постій.
— Але ж… — почав вивідник.
Проте Швайка уже рушив уперед. Їхав він без поспіху, ще й насвистував якусь пісню.
— От же ж не люблю, коли він такий, — зітхнув Грицик і про всяк випадок зняв лука з плеча. — Тут нарватися на небезпеку — раз плюнути, а він…
— А ти хіба інший? — під’юдив його Санько. На цю мить він уже був твердо переконаний, що нічого загрозливого немає.
"Звісно, коли поводитися розумно", — подумав він про себе.
За найпершим вигином вони побачили вершника, що чекав на них посеред дороги. Його лук мирно лежав на коліні. За вершником трохи віддалік стовбичило ще кілька кінних.
— Хто такі будете? — запитав він.
— Ми — вільні люди, — відказав Швайка. — З Переяславщини. А ви хто?
Проте видно, вершник звик більше запитувати, аніж відповідати.
— Якщо ви переяславські, то чого ж їдете не по-своєму, а по нашому боці? — допитувався він.
— Та тому, що в наших татарів почали дуже блищати очі, — відказав Швайка. — Тож ми й переправилися на цей берег, аби не спокушати їх на пролиття крові.
— Годиться, — відказав передній і раптом усміхнувся. — То будьмо знайомі: я — черкаський сотник Федір Колотнеча. Наш староста Глинський послав оце на поміч низовикам трохи пшона та людей. І поставив мене старшим над ними… А тебе, здається, я бачив у переяславського старости Леміша. Атож, ви сиділи в його садку і про щось гомоніли.
— Може бути й таке. Я називаюся Швайка, — сказав Пилип.
— Та невже? — радісно здивувався Колотнеча.
І вони міцно потисли руки. Бо ж чували один про одного чимало. Швайці було відомо, що Колотнеча вважається майже господарем цього лісу. Бо вже років з десять гасає Федір тут зі своїми хлопцями.
Казали, що не було й тижня, аби Колотнеча з кимось не побився — то з татарськими вивідниками, то зі своїми, тутешніми розбишаками, то ще з кимось. За це, звісно, й отримав таке прізвисько. Але правда це чи ні, Швайка не знав.
Колотнеча теж чимало чував про Швайку. На правому березі аж заздрили лівобережним, котрі мають такого спритного вивідника. Буцімто він повідомляв переяславцям чи не про кожен татарський напад. Мало того, йому нічого не варто було перекинутися на вовка і за одну-дві ночі проскакати від Перекопа — аж до Сули. Але правда це чи ні, Колотнеча не знав.