Йому вона не подобалась.
— Такою ложкою треба два рази так довго їсти. То для дитини ложка, а не для козака.
— Годі, батьку! В кого нема в роті зубів, то може там і волами заїхати, а в мене поміж здорові зуби велика ложка не влізла б.
Касян аж закипів зі злості. Всі пізнали, що Петро б'є до його беззубого рота, й раді були, що старому хрінові так відрубав.
Старий не знав, що відповісти, й зараз вийшов з куреня.
— Чого він такий злючий, усе йому невлад.
— Він такої вдачі, та при тім добрий, характерний козак. Але в тебе, Петре, гострий язик.
— То лише тоді, коли за що нелюбого завадить, а так я не страшний, побачите.
Марко приходив помалу до себе. Дуже підупав на силах. Гарячка його знемогла так, що зразу Петро мусив його водити попід руку. За той час Петро мав нагоду пізнати цілу редуту й порядок, який тут заведено.
Ця редута, звана Чубовою редутою, або Чубівкою, була одна з тих, які козацтво ставило на пограниччі земель татарської орди. Вони мали на меті не лише зорити за рухами татар, але ще в разі татарського набігу орду здержувати, а то й нищити. В редути звичайно посилано із Запорозької Січі відділи запорожців, які змінялися.
З Чубівкою було інакше. Тут засів запорозький сотник Іван Чуб. Він її побудував, і випосажив у всі потреби, і не хотів звідсіля рушатися. Навпаки, він завів тут козацьку школу на подобу Січі. Сюди приходили молоді люде, хто мав охоту козакувати, й тут під умілою рукою сотника, під умілою й твердою рукою осавула Касяна Бай бузи ставали справжніми козаками.
Таких вишколених у воєнному ремеслі людей посилав сотник від часу до часу на Січ з окремим реєстром. Хто в той реєстр попав, приходив на Січ не як новик, а як козак-товариш.
Чубівка лежала на правому березі Синюхи, що впливала до Бога. То був чотирикутник, окопаний із трьох боків високим валом. З четвертого боку притикала вона до великого лісу. З того боку була забезпечена ровами, засіками, вовчими долами і такими іншими штуками. В потребі можна було випустити з недалекої Синюхи воду, а тоді цілий простір між лісом і редутою заливала широко вода. Щоби остерегти добрих людей, що не туди дорога в редуту, понастромлювано на краю лісу на тичках черепи з татарських голів.
На двох рогах валів редути стояли наріжники, де містились по дві гармати. Вали були порослі терниною і дикою рожею, а на верху дубові палісади з дірами до стріляння. Навкруги валів був широкий рів, а в ньому застромлені кінчасті коли. Хто в той рів упав, мусив застромитися на палі. В редуту вело двоє воріт з противних боків, з мостами до підношення на ланцюгах. У ворота заходилося попід земляний вал.
Редута виглядала зверху, мов який ліс.
Всередині стояла хата сотника з приліпленим до неї куренем. Хата була широка, присадкувата. Крім тих двох кімнат, які вже знаємо, була тут і комора, від якої ключ носив або сотник, або, коли його не було, його вірний товариш Касян. З комори тої, де хазяїн ховав свої скарби, входилося в таємний хідник глибоко і далеко попід землю — геть аж до лісу серед великої гущавини. Коли б у редуті неможливо було вдержатися, то можна було втекти тим льохом у ліс, а тоді поминай, як звали.
У самих валах, довкруги невеликого майдану, містилися будинки й стайні та склади на хліб і пашню, бо Чуб завів своє хазяйство. Зараз за редутою, по другу сторону ріки, були розлогі поля з усяким хлібом і пасовиська для товару й коней.
В редуті був військовий січовий порядок. Були поготівля й сторожі. Як лише сторожний козак помічав небезпеку — давав умовлений знак. Тоді робітники утікали з поля, скотарі й конюхи заганяли товар і коні всередину редути. Підносили міст і зачиняли ворота. Ця редута стояла близько буджацької орди, й частенько стрічала непроханих гостей оловом.
Згадати б ще, що крім хати всі будівлі були вкриті землею, й ніяким способом не можна їх було іззовні підпалити.
Ніхто тут не дармував і не нудьгував. Кожний мусив робити, до чого його приставили. Робота була розложена на кожну годину, а хто би зробив не так, стрінувся з твердою рукою Касяна, який побоїв не жалував.
Сотник Іван Чуб, чоловік п'ятдесяти років, невеликого росту і кремезний, довгі роки працював і думав над тим, як свою редуту зробити нездобутою. Завжди щось уліпшував і щось нового додавав. Його зброївня мала всього подостатком, а хліба, солоної риби, в'яленого м'яса, меду, було стільки, що можна було перетримати облогу цілий рік, коли не більше.
Слава Чубової школи розходилась по цілій околиці. Охотників було стільки, що сотник не міг вибрати, бо більше, як стокілька людей не хотів приймати.
Касян завів такий порядок, що одні йшли до хазяйської роботи, других вправляв у воєннім ремеслі: вчились їздити на коні, стріляти в ціль, поводитися з гарматою. Так було щодень. В неділю і свята спочивали, читали Святе письмо тощо.
Крім людей, сторожили редуту ще й собаки, яких було кілька. То була незвичайна порода собак сильних, розумних і чуйних. Такий пес заїдав на смерть вовка, а татарина занюхав здалека, їх не припинали, бо своїм нічого не робили. За ворогів вважали самих татар.
Сам сотник, славний низовий лицар, був м'якої вдачі. Хотів, щоби кожному було добре. Любив поговорити і пожартувати, і для того може би не вспів завести воєнної карності, якби не старий Касян. Той завжди дивився на всіх бісом, був непривітний, воркотун і дуже строгий до себе і других. Ті супротивні вдачі двох людей доповнялися дуже добре. Не раз, як Касян починав воркотіти, то сотник тільки махав руками і втікав у світлицю. Касянові було все вільно. Зате ніхто так не їздив на коні, хоч би який дикий, ніхто так у ціль не потрапив, ніхто так роз'їзду не провадив, язика не дістав, як старий Касян. Козаки вважали Касяна за характерника, дуже його боялися, але поважали його за його лицарські прикмети. Відважний, що самого чорта б не злякався. Не завагався б піти до самого Царгорода і висмикати султанові бороду, коли б йому сотник це приказав. Але й кожний йому підчинений мусив виконати приказ, хоч би прийшлося і голову покласти.
Тому-то з Чубової редути виходили славні лицарі, і на Січі мали велику пошану. Наші кульчичане попали сюди взимі. В цю пору не виїздили роз'їзди.
Займались роботою домашньою. Уїжджали коней, молотили збіжжя, мололи борошно, заходили товар і ходили на лови в ліс. Робили припаси на літо.
Увечері сходилися всі в курінь: і тут не було теж без роботи. А при тім співали пісень та розказували усячину, або читав один Святе письмо, а всі слухали, хто стругав дещо, кравці шили, ткачі ткали полотно або сукно — ніхто не був без діла. Сюди заходив і сотник. Аж дядько Касян вийшов на двір, поглянув на зорі, а коли пізня пора була, кричав з порога:
— Досить того, спати пора!
Кожний кидав свою роботу, відмовляв молитву і лягав на лежанку.
Наші новики мусили вчитися кінної їзди. Коли перший раз посідали на коней, то ціла громада аж за боки бралась зі сміху.
— От жаби! У козацтво преться, а на коні сидить, мов гуска на вербі. От вчені! На бандурі грає, а до коня треба його прив'язати. Татарин тільки дмухне, вже тебе нема.
— Та не сердься так, дядьку, поки б він мене здув, то я його дмухну стрілою — каже Петро.
— Ов, хвали мене, роте, бо тебе розірву.
— Це не хвальба, дядьку, а суща правда. Коли прикажете, то можу піти об заклад, що поцілю в місце, де мені наперед прикажете.
— З дурнями не закладаюся, — воркнув Касян.
— Може, я й дурень, а з луком знаю обходитися краще інших.
На те каже сотник:
— Добре, я піду з тобою об заклад, коли поцілиш в оці двері.
— Не так, пане сотнику. Ми напишемо на дверях вугликом колісце, а я потрафлю звідсіля десять разів.
— Ти, мудрагелю, глумишся з мене, — каже сердитий Касян. — Я залежуся з тобою, але так, що на десять разів не поцілиш ані разу, вчищу тобі десять прутів на спину оцією рукою.
— То коли йде об заклад, то мусило б бути те таме й навпаки. На десять разів скільки разів поцілю, стільки ж би вам, дядьку, прийшлося хіба від мене відібрати прутів на спину.
— Ех, то язиката шельма, — сказав Касян.
— Ні, я закладаюсь направду, — говорив сотник. — Що ставиш?
— Ставлю червінця, бо більше не маю.
— А я ставлю коня, якого собі сам вибереш.
— Мені краще кожух придався би, бо мій десь у снігу пропав.
— Хай буде за першим разом кожух, за другим кінь, за третім шабля.
— Отже, до трьох разів. Та ба, у мене лук є, та стріли пропали. Товариші, напишіть на дверях колісце, таке завбільшки чоловічої голови.
Сталося це миттю, бо всі були дуже цікаві. Петро вийняв червінця і дав Касянові на руки.
Петро приніс свій лук, подали йому три стріли.
— Ні, — каже сотник, — давай десять. Заклад був, що на десять стріл має три рази втрапити.
Петро поставився. Перші три стріли попали в колісце, одна при другій.
— Мистець з тебе, небоже, виграв ти. Йди ж тепер у стайню й вибери собі коня. Будуть з тебе люде. Касяне, віддай йому червінця.
А Петро каже:
— На конях я не знаюся. Я прошу дядька Касяна, щоб для мене коня вибрав, з кожухом то я скорше дам собі раду.
— Не так, хлопче, тобі два коні належиться, бо ти три річі виграв.
— Коли ласка, то цей кінь буде для мого побратима Марка.
— Ні, це для тебе обидва. Побратим нехай сам доробляється. А що він уміє?
— Вміє Жмайлову штуку на шаблі, — підхопив Петро, — тільки не знаю, чи здужає ще, бо дуже охляв у тій недузі.
— Я попробую, — каже Марко.
— Виступай котрий! — говорив Чуб.
Знайшовся охотник. Принесли шаблі, а Марко показав таку саму штуку, як тоді в бурсі.
— Далебі, Жмайло, — говорив врадуваний сотник. — Пізнати птицю, з якого гнізда. Марку, йди вибирай і собі коня. Будеш мати й кожух новенький.
Касян пішов з хлопцями до стайні. Старий говорив:
— Я гадав, що ти один з другим хоч вчений, а в лицарстві незнайко, так бачу, що ні... Добре. Тепер я вас сам вчитиму, як на коні їздиться.
Довкруги редути в степу стільки напало снігу, що не можна було туди на коні пускатися. Коні западали по груди й не хотіли йти. Треба було їздити всередині редути по майдані, звідки сніг відгорнули.
Касян вчив хлопців щодня, й був з них вдоволений, хоч ніколи не переставав воркотіти й сердився за найменшу похибку. Хоча їх поважали всі й любив їх сотник, Касян ні в чому не змінився й так строго й суворо поводився з ними, як і з іншими.
ХІІІ
Зараз по Йордані заповів Касян лови в великім Чубовім лісі.