Навпаки, він покликаний підтримати великий почин. Все, що стосуєть-ся технічної підготовки, ми обговоримо пізніше. А тепер Вищий Пленум Вчених Землі повинен сказати своє вирішальне слово. Іван Заграва!
— Я, — схвильовано озвався космонавт.
— Марія Райдуга!
— Я, — легко встала дівчина, зійшла на підвищення і зупинилася біля Заграви.
— Ви не просто дослідники. Ви руки і мозок Землі, її душа і серце. Чи готові ви до такої відповідальнос-ті?
— Так, — рішуче сказав Заграва.
— Готова, — мов луна, відгукнулася Марія.
— Тоді відкрийте ваші серця. Хай кожен виходить сюди і висловлює своє бажання. А ви, Іван Заграва і Марія Райдуга, приймайте в себе волю планети, волю людства, волю об’єднаного Розуму.
ДВОЄ
І ось — політ.
Позаду — калейдоскоп вражень, океан думок і почуттів. Все сплелося в барвисто-громохке марево: кві-ти, прощальні слова, обличчя, тисячі рук. Ревище потужних двигунів корабля. Потім — маєво хмар, мерехтіння зірок, темно-фіолетова глибина Космосу. Поволі згасають звуки Землі, в свідомості стишуються прощальні слова і мелодії, блякнуть барви квітів і трав, очей і облич. І тільки заключні слова Зоріна вагомо чітко карбу-ються в серці, щоб навіки залишитись там. Слова, сказані Президентом Всесвітнього Пленуму перед всією Зем-лею на прощання…
— Велика лавина Пізнання перебудовує Всесвіт. Пізнання йде не на одній планеті. Воно розвивається скрізь, де є розумні істоти. І не замкнуто розвивається воно, не відокремлено, бо все — від атома до Метагалак-тики — взаємопов’язане видимими і невидимими нитями. Потоки думки наповнюють Простір, мчать у Безмежжя, різні населені планети з’єднуються в братерському союзі, і космічні простори стають не пустелею, а дорогою — вселенською дорогою для спілкування. Знання розвіює упередження, забобони, догми, освітлює найглибші таємниці життя, знищує неуцтво.
Ми ждемо до себе Братів, які, напевне, живуть у нашій системі. Але й не діждавшись їх, вже посилаємо дослідників до далеких систем, де ще бродять, плутаються в хащах пізнання молоді розумом істоти. Наша мета єдина для всіх розумних істот: боротьба з незнанням. Ця боротьба повинна бути і є явищем світовим. Хто може похвалитися тим, що має сили подолати незнання в єдиноборстві?
Знання мусить стати всесвітнім, всеохоплюючим. Шляхи сполучення не знають перепон, шляхи Знання повинні процвітати в обміні думок.
Ми знаємо, з якими труднощами йшов розвиток Знання на рідній Землі. Не треба думати, що й тепер вже все гаразд. Шляхи пізнання безконечні. Знання настільки розширюється, що необхідне безупинне оновлення методів. Жахливо бачити закам’янілі голови, які не допускають нових досягнень! Невіглас, який лише запере-чує, вже не може називатися вченим.
Наука вільна, чесна і безстрашна. Наука може миттю змінити і висвітлити питання світобудови. Наука прекрасна і тому безмежна. Наука не терпить заборон, упереджень і забобонів. Наука може знайти велике на-віть у пошуках малого. Запитайте великих вчених — скільки найдивовижніших відкриттів відбувалося в проце-сі звичайних спостережень. Око в них було відкрите і мозок не запилений.
Шлях тих, що вміють дивитися вільно, буде шляхом майбутнього. Ми стоїмо на тому шляху. Саме боро-тьба з незнанням, з неуцтвом невідкладна, як боротьба з тлінням, з гниттям. Нелегка ця боротьба. Джерела, вог-нища неуцтва, консервативності, реакції, регресу є на кожній планеті, в кожній системі. Треба озброїтися і му-жністю, і терпінням, тому що боротьба з неуцтвом, з незнанням — є боротьба з хаосом.
Саме тому ми посилаємо в далеку систему дітей наших. Вони будуть там нашими руками і серцем, на-шою свідомістю. Ми віримо гаряче і завжди, що зерно Знання Землі дасть на чужій планеті чудові квіти і плоди Розуму.
І вже затихає голос Президента, тільки суть їх, мов полум’я, пропікає серце, залишається там як дорого-цінний скарб.
Корабель у світовому просторі.
За стінами тиша. Велика тиша Космосу.
В безодні зникає Земля. Перетворюється в ніжно-зеленкувату кулю. Потім в яскраву зірку.
І от вже важко знайти її серед міріадів світил. Тільки могутні потоки сердечного тепла, енергії ще ллють-ся вслід кораблю і вказують напрям до вітчизни.
Швидкість невпинно наростає. Океан енергії випромінюється рефлекторами корабля, розганяючи гігант-ську ракету, націлюючи и, мов стрілу Розуму, до далекої зірочки Тау Кита. . •
Заграва поворушив закляклими руками, натиснув кнопку на пульті. Ввімкнулась мережа зв’язку. На ек-рані з’явилось зображення ніші, а в ній — постаті Марії.
Марія — вже не прекрасна, чужа, хвилююча дівчина.
Марія — дружина, товариш, соратник. Марія — його серце і душа, його радість і ніжність. Вона спить. М’яке блакитне світло не бентежить її зір, антигравітаційне ліжко майже знешкоджує перевантаження. Хай спочиває! Скільки ще попереду — хто знає? — пригод і незгод.
Іван довго і ніжно дивиться на кохане обличчя. Вуста її на-піввідкриті, вії легко тріпочуть. Що вона ба-чить, де бродить її невгамовна душа? Які казкові краї відкриваються перед нею.
Згасає екран. Заграва зітхнув. Ще багато днів треба летіти наодинці, поки корабель не досягне максима-льної швидкості. А втім, чому наодинці? Вона ж з ним? І рідні серця Землі теж з ним! І Всесвіт, насичений лю-бов’ю і розумом, оточує його звідусіль.
Ось позаду залишається Марс. Червона, пустельна, загадкова планета. Стародавні міста і циклонічні ка-нали, дивні пам’ятники і вимираючі рослини. І два штучні супутники як свідоцтво гігантської цивілізації! Про що свідчать вони? Хто там, у тих космічних ковчегах? Чи, може, правдиве видіння Тані Райдуги в машині часу, коли вона стверджувала, що Фобос і Деймос — це притулок цивілізації, яка готує повий еволюційний спалах?!
Мерехтять у бездонній темряві під променями далекого Сонця потоки астероїдів. Велично в глибині Ко-смосу пливе Юпітер з численним почтом своїх супутників. Яке вражаюче видовище! Невже лише крига, сніги, аміак і метан, вихори хаотичної матерії і холод панують на неосяжних просторах великих планет? Невже граці-озні, чарівні кільця Сатурна — тільки химерна гра природи? Ні, ні! Це неможливо! Не можна вкладати свій ро-зум у заздалегідь приготовлені рамки! Не можуть взагалі існувати світи без розвитку, отже, без життя, без ро-зуму! Бо що таке бути, існувати? Це означає розвиватись, іти вперед, до найповнішого розкриття, відбиття того, що є великою Єдністю Космосу. То хіба може існувати світ, планета, які не розвиваються? Ні, бо вони просто зникнуть, регресують, розпадуться, як розпалась міфічна планета Фаетон.
Є життя скрізь. Скрізь панує розум, чуєте, невіри?! Він проявляється не лише в білковій оболонці, не применшуйте можливостей Безмежжя! Він розів’ється в будь-якій субстанції — від вуглецевої до вогняної, від кремнієвої до антиречовинної або такої, про яку ми і уявлення не маємо!
Вітаю тебе, величний Юпітере! Ми ще не знаємо що ховаєш ти за своїми важкими хмарами, ми ще не ді-зналися, що являють собою твої дивні супутники, ціла система світів! Я вірю, передчуваю, знаю — ти населе-ний могутніми істотами. Вони не схожі на нас, але вони наші брати по розуму! Ви є, друзі і соратники в гігант-ській боротьбі з хаосом! Ви є, і я посилаю вам свої ясні думи і відкрите серце! Я вітаю вас, великі брати!..
Минають години… Чи дні?! Хто знає? Тільки хронометр байдуже, уважно відлічує відносні поділки ри-тму єдиного Часу Всесвіту. Позаду залишається орбіта Плутона. Сонце вже перетворилося на сліпучо-жовту зірку.
Заграва переключив систему двигуна на живлення міжзоряним пилом. Тепер корабель буде летіти до ме-ти з рівномірним прискоренням, зберігаючи внутрішні запаси палива, енергії. Крім того, завдяки прискоренню в ракеті пануватиме нормальне штучне тяжіння.
Іван перевірив системи живлення, дані приладів, проконтролював свої підрахунки кількома лічильними машинами. Відповідь від трьох кіберів прийшла з усіх закутків корабля однакова: курс правильний, прискорен-ня нормальне, порушень режиму в системі управління і живлення немає.
Заграва поворушився в глибокому кріслі пілота, насилу підвівся. Похитуючись, пройшовся по каюті. По-ра. Пора будити Марію.
Він підійшов до стіни, відсунув невеличку штору, що закривала маленьку нішу. Там було дзеркало, уми-вальник, автоматичний перукар. Іван швидко поголився, роздягнувшись, витер все тіло освіжаючим еліксиром. Дивлячись у дзеркало, сумовито всміхнувся. Еге… Вже час штурмує обличчя, тіло. Ось його армія — зморшки біля очей, сивина, темні кола під очима. Ну та дарма. Хіба серце старіє? Хіба він не такий же, як і тоді, над Дніпром, коли Маня була ще дитиною, коли він готувався до свого першого польоту і до свого першого кохан-ня. Політ не забарився, а любов? Тільки тепер прийшла вона — та єдина, свята любов, що владно з’єднує розді-лені половини в усіх усюдах Всесвіту.
Він одягнувся, ще раз оглянув себе і пішов.
Зупинившись над ліжком, довго стояв, обіймаючи Марію поглядом, серцем, думкою. Потім натиснув важілець апарата пробудження. В повітрі поплив ніжний аромат троянд, прозвучала тиха мелодія, стіни почали мінитися барвами.
Марія розплющила очі.
— Це ти, Іване? — тихо прошепотіла вона. — Я бачила тебе там…
— Де, Маріє?
— У прекрасному світі. Ми були разом. Ми творили чудові мелодії… В слові, в музиці, в формі. Ми ба-чили прекрасних істот — наших братів. І не було кінця тій творчості. Все вище і вище, далі і далі, до неосяжних глибин Всесвіту.
— Так буде, Маріє. Ти правильно бачила. Вставай.
— Де ми?
— За межами Сонячної системи.
Вона плавно підвелася з ліжка, обняла його, притулилася гарячою щокою до рідних грудей.
Іван тримав її, ніби найцінніший скарб світу, прислухався до стуку сердець, до плину крові. Що ж це за тайна — єднання двох? Всесвіт існує цим, на цьому тримається! Двоє! Двоє в одному! Основа і символ Буття.
Вічне протиріччя, вічне єднання. Єднання, що дає новий імпульс, нове народження, нові протиріччя, по-шуки і так — до безмежжя!
Космос, а в ньому він і вона. Чи є ще хтось, крім них? Чи, може, вони лише уявляли себе окремо від Все-світу, а насправді завжди була, є і буде Велика Єдність, роздрібнена на міріади іскор незнанням, ілюзією.
Вони ввійшли до каюти, сіли поруч біля оптичного отвору.